Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
— Поклич допомогу! — прохрипів Матео.
Все трапилось з блискавичною швидкістю. На шиї Матео стягнувся зашморг, червоні кола попливли у нього перед очима, і він, втрачаючи від болю свідомість, упав на землю. Меч полетів у куряву. Марко спрямував коня проти розбійників. П'ять списів перетяли йому шлях. Думки його працювали швидко й чітко. Він пришпорив коня. Той здибився і, круто повернувшись на задніх ногах, помчав геть.
Марко оволоділа одна думка: врятувати Матео!
До нього долинали прокльони і лайка розбійників. Кінь летів повз дерева, кущі і прірви з швидкістю, на яку тільки був здатний. Марко припав до його гриви. Дорога, петляючи, вела вгору.
Врятувати Матео!
Голова в хлопця боліла, кров шуміла у вухах і била в скроні, тупо віддавався по всьому тілу пульс серця. Нестерпно хотілося пити. Рот заповнила клейка слина. А сонце продовжувало немилосердно пекти. Здавалось, дорога до вершини гори не матиме кінця.
Раптом Марко здалося, що він чує цокіт копит. Він обернувся, але на дорозі не було нікого. Розбійники не гнались за ним. Очевидно, вони боялися джигітів, які охороняли караван.
Марко сіпнув коня за повід і вперіщив його канчуком. В цю мить, на превеликий свій подив, він побачив двох коней без вершників, які спокійнісінько бігли йому назустріч. Спочатку Марко подумав, що коні просто-напросто втекли під час обіднього привалу, однак зразу ж відкинув цю думку. Адже джигіти легко зловили б їх.
Коли коні підбігли ближче, він упізнав скакуна свого батька. Страх скував його сили. Марко одпустив повід, і його запінений кінь спинився. Тепер уже не лишалось сумніву: це був вороний жеребець батька, до того ж ще й поранений. Марко зіскочив з коня і підкликав вороного; почувши знайомий голос, той обережно підійшов до Марко.
Хлопець схопив його за вуздечку, але зразу знову відпустив. Треба дізнатися, що трапилось. Намагаючись одігнати важкі думки, він прив'язав коня до дерева і побіг далі пішки.
Адже разом з батьком — дядько Мафіо і джигіти. Та ще й купці, що їдуть з ними, мають зброю. Не так просто напасти на караван.
Тепер Марко вже докоряв собі за те, що покинув батька. Він міг би допомогти йому. Але звідки він узяв, що на караван вчинено напад? Ось зараз він побачить, як вони всі мирно відпочивають у затінку пальмового гаю.
Марко прискорив кроки. Дорога вела через плато і зникала в тісній ущелині.
Якесь дивне почуття самотності опанувало його серед цих тихих, темних гір, під безхмарним небом. Плато було вкрите сірозеленою, степовою травою впереміж із колючками.
Гарячий вітер дув над цією жалюгідною рослинністю, здіймаючи хмари куряви. Марко приставив дашком долоню до очей і побачив на краю плато групу вершників, яка швидко наближалася до нього. Хтозна, чи вершники в білому вже помітили його, чи ні. Бігти назад до коня було пізно. Він упав на землю і поповз по траві, поміж низенькими кущами. Кроків за п'ятдесят від дороги він лишився нерухомо лежати.
За хвилину він обережно підняв голову і глянув крізь траву. Пилюка різала йому червоні, запалені очі, пасма волосся звисали на обличчя. Він нарахував дванадцять озброєних верхівців. Судячи по їхньому вигляду, це були розбійники з села. За зброю їм правили списи. На спинах в них висіли луки, але в сагайдаках не було вже жодної стріли.
Серце в Марко закалатало. Здавалось, вершники їдуть просто на нього. Він витягнув з піхов меч і поклав на похваті біля себе, а в ліву руку взяв кинджал. Страху він уже не відчував. Насувалось щось неминуче, і втекти від нього було неможливо. Якщо його побачили — він загинув.
Оце-то пригода!
Чи ж про таке він мріяв у Венеції, в ті часи, коли рвався серцем на далекі кораблі, коли йому остогидла прекрасна сліпуча лагуна!
Чи ж про такі пригоди він мріяв! Він б'ється з розбійниками і работорговцями. Він звільняє Зусінку, красиву, сумну дівчину-циганку! Він — славнозвісний герой! А там і нагорода: золото, срібло й подяка людей.
І ось він лежить у пилюці, на вітрі, під пекучим сонцем… Серед пахучих трав…
І сріблястий фазан плигає перед його очима.
І верхівці в білому вбранні з темними, відчайдушними обличчями наближаються до нього.
І здається, що кожен удар серця триває цілу вічність.
Марко втратив відчуття часу. Він ладен був битися мечем і кинджалом, ногами й зубами. Він міцно стиснув у кулаці кинджал і напружив м'язи для стрибка.
Списи вершників були в крові, одежа — пошматована. Вони поминули Марко. З собою караунасці везли двох полонених, міцно прив'язавши їх до коней. Один з них був Хасан-бек. Закривавлений, без пам'яті, він лежав на спині коня.
«Що ж трапилось?» питав себе Марко.
Другий полонений був джигіт.
Марко встав на коліна. Вершники вже зникли. Ще мить, і вони побачать коней з каравану та скакуна Марко, прив'язаного до дерева. Ні, треба тікати. Юнак узяв свою зброю і почав одходити від шляху. Ноги його заплітались у дикому винограді, колючки роздирали одежу.
На краю плато знялася хмара куряви. Марко почув крики тварин і, сховавшись за кущами, побачив, що то були верблюди, мули, коні і віслюки з каравану. Їх гнали, ляскаючи бичами і лаючись, люди в білому вбранні. Переполохані тварини не тримались купи. Двоє верблюдів кинулись геть від шляху. Марко знову злякався, що його можуть побачити. Але тепер він був на такій відстані, що, зігнувшись, міг побігти до низенького корчуватого дерева.
Приставивши руку дашком до очей, Марко зачекав, поки розбійники не поминули його. Що сталося з людьми каравану? Де батько? Де дядько Мафіо? Невже розбійники вбили їх?
Стільки питань, на які йому ніхто не може дати відповіді..
Ні, це вже була не пригода! Пригоди вигадують біля каміна, коли затишно потріскують дрова, охоплені червоним полум'ям.
Марко мучила спрага.
За високою горою протікав струмок. Він мчав по родючій долині, заповнюючи водою рови й канави, напоюючи жовточервону землю. В долині росли листяні дерева й фінікові пальми. На зеленій луці бродили коні, вівці та віслюки. Лісова стіна ховала селище караунас-ців від стороннього ока.
Наближався вечір. Ватажок караунасців, маленький, товстий чоловічок, з задоволенням оглядав здобич: шовкові тканини, килими, мішки з пшеницею і рисом, тюки бавовни, хутра і багато іншого добра. На його широкому, товстощокому обличчі з чорними вусами проступив вираз жадоби і задоволення. Караунасці мовчки чекали на розподіл награбованого. І тільки діти не могли стримати вигуків захоплення.
Сонне сідало за лісом, щедро заливаючи гори рожевими барвами. В хижках лежали вбиті в сутичці розбійники, і їхні жінки, підібгавши під себе ноги, протяжно голосили над ними.
Охоронець розмірковував над своєю гіркою долею, що примусила його охороняти полонених у той час, коли інші ділили здобич.
— Ей, ти, шакал, сиди тихо! — сердито закричав він.
Просунувши списа крізь дерев'яні грати у глибоку яму, він спробував ударити полоненого, якому увірвався терпець. І раптом міцний ривок кинув його на грати. Ударившись головою об залізний замок, вартовий залишився лежати, оглушений.
Полонений на дні ями тримав у закривавленій руці спис розбійника. Він вирвав його з рук караунасця, схопившись за гостре вістря.
— Гей, ти, чорношкірий сатана! — лютував Матео, кривлячись від болю. — Постривай, зараз я тебе полоскочу твоїм власним списом.
Минула хвилина або й більше, поки Матео у своїй тісній земляній в'язниці зміг обернути спис вістрям догори. Поставивши спис на долоню, він щосили штовхнув його крізь грати, але влучив у дерево. Вартовий відскочив і, похитуючись, побіг геть. Його проводжав переможний регіт полоненого.
Капітан Матео сів у кутку, оддер від одежі клаптину і обв'язав нею свою закривавлену долоню. Тепер він принаймні мав зброю, якою вирішив відбиватися до кінця.
Тимчасом вартовий трохи отямився, його пройняв страх. Лютий велетень, небезпечний і без зброї, вирвав у нього списа. Караунасець уявив, як реготатимуть товариші, дізнавшись про цю халепу. З яким презирством дивитиметься на нього ватажок! З соромом і ганьбою його кинуть до цієї ж в'язниці.
