Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Ягвіц довго блукав вздовж прірви, намагаючись відшукати шлях на той бік.
Повільно йшов він понад безоднею, майже підсвідомо минаючи м'який сніг біля кромки; йому здавалося, що взагалі не існувало ніколи мостів, будинків, вулиць, людей і що вічно була оця безконечна темна смуга безодні та він, що йде білим настом понад нею. Що змушувало його рухатись — не розумів, не дивлячись на те, що усвідомлював цілковиту безнадійність всіх спроб вирватись звідси. Але коли пригадав про пістолет, що лежав за пазухою, — швидко сховав руки до кишень, наче боявся, що вони самі потягнуться до зброї, щоб обірвати це безнадійне блукання.
Прірва, кінця якої він шукав, вивела над урвище. Ягвіц ліг на живіт і подивився униз. Плато, де він був, обривалося прямовисною стіною, що падала донизу на сотні метрів. Далі йти никуди. Спуститися туди — неможливо. В нього більше не лишалося сил, щоб встати і йти на пошуки назад, в інший кінець цієї Проклятої прірви. Ягвіц ліг на спину і заплющив очі.
— Та-ак. В наших горах такі авантюри не вдаються, — посміхнувся сержант Мірзоян, відриваючись від стереотруби, — Повідом в комендатуру, — кивнув він молоденькому єфрейторові,—що з поста «Притулок десяти» в дванадцятому секторі помітили цього альпініста. Даремно, однак, Кленов з хлопцями два дні сидить на перевалі: цьому «майстрові спорту» туди вже не добратись. Хіба що через наш пост.
Отямився Ягвіц з дошкульним болем в голові, що туманив мозок. Йому здалося, що він збожеволів: він бачив себе на підлозі, в кінці вузького металевого коридора, сповненого одноманітним гудінням. На довгій лавці навпроти нього сиділо троє. Лише одного з них Ягвіц впізнав. Він упізнав «льотчика» Андрія Чеканова. І раптом Ягвіц зрозумів, що його везуть літаком. Як знайшли його в горах, як зняли з плато, скільки він там пролежав — цього він не пам'ятав.
Кремезний підполковник, що сидів поруч з Чекановим, кивнув в бік Ягвіца:
— Дивись, Лосько, «альпініст» наш ожив.
Карпенко поглянув на годинника: година ночі. За сорок хвилин вони будуть в Москві. Він дістав кишеньковий ліхтарик і освітив Ягвіца. Вузький яскравий промінь освітив поросле сірою щетиною худе обличчя Пауля фон Ягвіца-Савура. Сині плями під очима і навислі темні брови, що під ними поблискували очі, надавали колись його красивому випещеному обличчю рис вовчої втоми.
— Хочете сісти, пане «Вітер»? — запитав Карпенко, зводячись і гасячи ліхтар.
Він ступив до Ягвіца. «Впізнає чи ні?», подумав Карпенко. «Хоча, минуло… скільки років?»
Ягвіц стежив за кремезним молодим підполковником, що підходив до нього. Він мовчав. Карпенко повернувся на своє місце.
Ягвіц розумів, що тепер для нього настає час, до якого він себе багато разів готував, щоб позбутися страху перед можливою відплатою. Зараз, коли він був на її порозі, йому треба вирішити: що вони знають, а що лишається і повинно лишитись невідомим майбутньому слідству. Але зробити це майже було неможливо, бо були обставини, що він їх не знав. Була людина, яка вистежила його зустріч з Нікольським у лазні. Були й позачергові іменини в Ганнусі Лучко, що на них прийшов капітан Лосько, який пив з ним на «іменинах», а потім і в аеропорту. І хоча для Ягвіца Станіслав Лосько лишався льотчиком-«франтом» Андрієм Чекановим, для слідства ця помилка не мала жодного значення: в управі був срібний портсигар — «сюрприз», зміст якого і так був зрозумілий.
Не став мовчати на допитах старий резидент іноземної розвідки Чельянц, до якого, сам того не підозрюючи, привів Ягвіц людей підполковника Ігоря Карпенка, які повторили за диверсантом весь його шлях від Карпат до Кавказу.
Літак гойдало. Лосько чистив дротинкою свій мундштук.
Карпенко помітив, що Стась двічі діставав з кишені якийсь папірець, проглядав його і знову ховав.
«Запитувати не буду, — вирішив Ігор. — Сам розкаже».
Але Лосько, мабуть, не збирався це робити. Він продовжував чистити мундштук. Карпенко зрозумів, що Станіслав про щось думає. Він не знав, що Лосько два дні тому отримав на Єреванському головпоштамті до запитання телеграму: «…Мова телеграфа дуже суха для серйозної розмови. Приїдете, поговоримо. Стефа».
Це була відповідь Стефи Грель на його лист, посланий з Єревана. В ньому капітан писав Стефі, що, прощаючись, він не сказав їй чогось дуже, дуже важливого.
Лоськові не терпілося якомога швидше повернутися додому, щоб через дві години бути в Клуші і побачити Стефу. Якщо вірити інтуїції, щось велике й хороше повинне принести йому це побачення. Але він не знав, що в Москві на столі генерала Степаничева лежав заготовлений наказ. В ньому говорилося, що капітан Станіслав Васильович Лосько переводиться в Москву, в апарат Комітету держбезпеки — і один з відділів, де тривалий час працював Карпенко.
Не знав цього й Ігор.
Він поклав ногу на ногу, обперся ліктем об коліно і примостив підборіддя на широкій долоні. Кітель він зняв, повісив на якусь скобу, а сам лишився у тенісці. Він дивився в одне місце, не бачачи нічого, покушуючи губи. Очевидно, в такт своїм думкам, він гладив пальцями довгий — від зап'ястя до ліктя — сизуватий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.
Карпенко думав про прості житейські справи, про те, що він забув лишити батькові доручення на свою зарплату, що, мабуть, уже прийшов черговий том Ромена Роллана, що спробує випросити у Степаничева відпустку зараз, влітку. Зимою їхати в Ялту немає рації; що було б добре застати Костю Замбахідзе у Москві.
А може варт поїхати відпочити цього року не в Ялту, а в який-небудь будинок відпочинку в Карпатах, де є сосновий бір, стрімка холодна річка, волейбольна сітка і партнери, схожі на Колю Петрова.
Але Ігор не знав, що у відпустку йому доведеться піти восени або навіть узимку, бо на тому ж столі у Юрія Кириловича Степаничева лежало відрядження: полковник Карпенко в перший же понеділок повинен терміново виїхати на одну з баз Чорноморського флоту на тривалий час. В перший же понеділок…
Завтра субота. Треба встигнути за короткий робочий день підготувати всі папери для доповіді Степаничеву, а в неділю — на весілля до нього: генерал одружує сина. Хильнувши чарчину-другу, генерал Степаничев буде говорити, що не подасть у відставку, доки не одружить останнього холостяка з свого відділу — Ігоря Карпенка. На весілля — це непогано. А що подарувати молодятам?
