Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
Тим часом міністр надав слово її сусідові – містеру Норту. Амадей Норт підвівся і неквапливо заговорив:
– Леді і джентльмени! Я трохи хвилююсь, бо ніколи ще не брав участі у таких високих нарадах…
Присутні підбадьорливо усміхалися, а міністр зробив: заспокійливий жест, запрошуючи продовжувати.
– Так от, панове, – повів далі директор радіокомпанії, – з приводу сказаного паном міністром хотів би продовжити його думку і запропонувати деякі заходи щодо розширення сфер проведення ідеологічної боротьби із Сходом. Як можна передбачити, при здійсненні ідеологічної обробки населення країн-противників неодмінно зростуть певні контакти, виникне потреба вербувати і схиляти на наш бік окремих людей. У цьому може прислужитися наша радіокомпанія. Наприклад, її передачі можна використовувати для вербувальних акцій. Давайте, панове, розберемо мою пропозицію на конкретному прикладі. – Заволодівши увагою аудиторії, Амадей Норт пожвавішав. – Наш резидент одержує вказівку про вербування громадянина країни-противника. Звичайно, він не може вийняти з кишені посвідчення про належність до наших розвідслужб. З метою підтвердження своїх повноважень і щоб справити належне враження, він посилається на нашу радіокомпанію і каже, що в умовний час радіостанція передасть конкретну музичну фразу або ж процитує якийсь конкретний текст, вказаний безпосередньо цим громадянином.
Сивогривий доктор Блекшток здивовано звів густі білі брови над пронизливими очима:
– О шановний містере Норт, – це – нове у практиці розвідки будь-якої країни. Ваша пропозиція особисто мені дуже подобається.
Всі інші учасники наради схвально загули:
– Так-так, це дуже цінна пропозиція…
– Але це ще не все, панове, – зупинив їх Норт. – Пропоную на ваш розгляд ще одну справу: радіокомпанія організує різного роду конкурси і вікторини. В кінці кожної передачі ми просимо наших слухачів писати нам листи, неодмінно вказуючи у них свою професію, соціальне походження, місце роботи, вік і таке інше. Ми можемо передавати ці листи нашим розвідслужбам. Гадаю, що серед них обов'язково знайдеться, – у зв'язку з професією чи місцем роботи слухача, – дещо цікаве для розвідки.
Полковник Рочестер нарешті подав і свій голос:
– Цікава пропозиція. І що, вже зараз ви могли б передати нам такі листи?
– Звичайно, полковнику, – відповів містер Норт. – Вони навіть тут, зі мною.
Він підійшов до сера Елвіса і поклав перед ним тоненьку папочку, яку той підсунув ближче до Ірини.
– Мій референт подивиться ці листи, з вашого дозволу, сер.
– О, звичайно! – відповів директор радіокомпанії і сів на своє місце поруч з Іриною.
Після наради Ірина, пославшися на втому, поспішила додому. Те, про що вона почула, мало стати новим етапом у всій роботі школи і її самої як розвідниці.
Якби був зв'язок, вона неодмінно передала б усе почуте на Батьківщину. Адже там, вдома, навіть не здогадувалися ще про черговий підступний винахід ворога.
«Ач, що надумали! – жахалася Ірина. – Навіть листування використовуватимуть із шпигунською метою…»
Ірина прилягла на канапу і вкрилася теплим пледом, їй раптом стало холодно: чи то від того, що камін ще не розгорівся, чи від думок.
«Не можна розклеюватися, – умовляла вона себе. – Зараз я повинна, як ніколи, бути у повній формі і думати, думати про зв'язок…»
Богун. Його обличчя спливло в пам'яті одразу ж. Вірніше, не обличчя, а той його напружений і трохи здивований погляд, коли вперше побачив її у кабінеті Рочестера. Інтуїція професіональної розвідниці наштовхувала Ірину на роздуми про цю людину. Хто він, звідки? У тому, що Богун це той, за кого себе видає, Ірина була майже певна. Потрібні були факти, а де їх взяти.
А час ішов. На Батьківщині повинні дізнатися і про цю нараду міністра, і про багато чого-іншого. Зв'язок…
Відчуваючи, що потрапила у нерозривне коло, Ірина скочила з канапи і почала квапливо збиратися. Куди? Все одно… аби не втратити розум від цієї безвиході.
Злочин
Минуло кілька місяців, Андрій і Флора бачилися мало не щодня. І з кожним разом відчували, як потрібні вони одне одному.
Одного вечора, після довгої прогулянки вулицями міста, Андрій нарешті наважився запропонувати:
– Слухай, Флоро, дай тільки слово, що не подумаєш лихе і віритимеш мені до кінця!
Вона серйозно глянула на Андрія й урочисто кивнула:
– Слово честі!
– От і добре, підемо зараз до мене, зігріємось, поїмо і… поговоримо.
Андрій вів її за руку, примовляючи, а дівчина довірливо йшла за ним, вслухаючись в інтонації його голосу, в якому бриніли ніжність, турбота і доброта. Так колись у дитинстві говорила з нею тітка Маня…
– От ми й прийшли! – зупинився Андрій біля старого будиночка.
Вони піднялися сходами на ґанок, і Андрій відчинив своїм ключем двері.
– Заходь, не бійся! – лагідно підштовхнув він дівчину, що ніяково забарилася на ґанку. – Вдома нікого немає.
– Я і не боюсь! – хоробро відказала вона і ступила на поріг. – А де ж твої?
– У мене є мати, Флоро, яка живе в селі, а от батько, на жаль, загинув…
Андрій включив настільну лампочку під зеленим абажуром, і вона висвітлила у суцільних сутінках кімнати невелике коло, створюючи той затишок, коли хочеться тепла, ніжності і довіри. Очі дівчини світилися невимовною радістю і спокоєм і здавалися бездонними. Андрій сказав про це Флорі, перебивши її на півслові.
– Та ти мене зовсім не слухаєш! – образилася дівчина.
– Слухаю, – заспокоїв її Андрій. – Слухаю і милуюся тобою.
– Я тобі подобаюсь?
– Дуже! – Андрій зніяковів, не наважуючись продовжити далі, і Флора, відчувши це, ніжно провела рукою по його густій скуйовдженій чуприні.
Вона сиділа на широкому дивані, підібгавши ноги і закутавшись у теплу пухнасту хустку. Їй було тепло і затишно, вона заплющила очі, і їй раптом здалося, ніби підхопила її якась хвиля і понесла, стиха заколисуючи.
Флора нахилилася до Андрія, який примостився навпроти на низенькому стільчику, не чекаючи від себе такої сміливості, запитала:
– Ти… любиш мене?
Замість відповіді Андрій притягнув її до себе і зарився обличчям у її пишне м'яке волосся. Біг часу зупинився. Підсвідомо він відчув, як щось ніжне і тепле ковзнуло по його щоці і приникло до пересохлих губ. На мить перехопило подих. Але це і протверезило. Він обережно відсунув дівчину від себе і глухо сказав:
– Тобі, мабуть, вже час, Флоро? ходімо… – Він встав і засвітив верхнє світло.
– Так, звичайно… – У голосі дівчини забриніли сльози. – Ти женеш мене?
Андрій рвучко обернувся і, побачивши ображене обличчя, посміхнувся:
– Як ти можеш так говорити, дурненька! Я стільки мріяв про такий вечір… Просто вдома в тебе хвилюються, що тебе довго немає.
– Хто там хвилюється! – махнула вона рукою.
– Добре, залишайся, – подумавши, сказав Андрій.
Він постелив їй на дивані і пішов до другої кімнати, розстелив своє ліжко і знову зайшов до Флори, що вже лежала, натягнувши ковдру до самого підборіддя.
– Я забув сказати тобі на добраніч!
Дівчина підвелася на ліктях, потерлася щокою об його руку і тихо сказала:
– Не залишай мене, добре? Я буду любити тебе завжди-завжди…
* * *
Андрій відчинив хатні двері і одразу відчув запах смаженої картоплі. Потягнув носом повітря і застогнав:
– А пахне як!… Жінко, їсти хочу смертельно!
Флора вибігла з кухні і обвила його шию руками:
– Все готово, любий, зараз подаю на. стіл.
Андрій пригорнув дружину до себе. Подивився в її бліде обличчя, на якому вже лежала печаль майбутнього материнства, і запитав:
– Як почуваєш себе, рідна?
– Нічого, все гаразд.
– А день сьогодні – мов на замовлення! Теплий, легкий, по-справжньому весняний…
Андрій поцілував дружину і заспішив митися. Він дуже хотів приховати від Флори свій розтривожений украй настрій.
