Аномальна зона - Кокотюха Андрей Анатольевич (е книги TXT) 📗
Тепер, уже переведений з реанiмацiї у вiдкриту для загального доступу палату, Вiктор третiй день поспiль приймав у себе, крiм мами та слiдчого, до якого потрапила «справа вiсiмнадцяти трупiв», ще й Катю Гугу. Дiвчина принесла йому картоплю з м’ясом та грибами, запечену в горщику i перекладену в скляну банку. Вiд чого, бiдкалась Катя, страва програла i смакуватиме не так, як тодi, коли черпаєш картоплю ложкою з глиняного горщика. Ще вона смажила йому курячi стегенця, носила мiнеральну воду без газу, постачала фруктами i соками в такiй кiлькостi, яку одна людина не має фiзичної змоги поглинути. Якось Катя перетнулася з його мамою, швидко з нею порозумiлась, причому настiльки швидко, що сьогоднi рано мама впевнено сказала: «Катя — хороша дiвчинка. Дивись, Вiтiку, дивись, синок…». Ну, а сама Катя недвозначно натякала: доглядатиме за ним i вдома.
Щоправда, Вiктор не уявляв, коли повернеться додому. Лiкарi нiчого конкретного не кажуть. Хоча, прийшовши до тями та згадавши все, вiн уже через день почав активно видужувати. В усякому разi, гiрше, нiж було, Шамрай себе не почував. Та лiкар має намiр тримати його тут бодай до кiнця наступного тижня. I нехай грудень лише почався — Вiктор однаково заявив про свiй протест, якщо його триматимуть у лiкарнi аж до новорiчних свят чи до Миколая.
Що вiдбувається з Тамарою i як складеться її доля, не знав нiхто.
Шамрай опинився з нею в одному вiддiленнi. До дiвчини, як не дивно, нiхто не ходив. Тому Вiктор швиденько налагодив зi своєю героїнею контакт i почав пiдгодовувати її Катиною картоплею та курми. Апетиту в Томи не було зовсiм. Та й узагалi трималась вона якось замкнено, а коли Шамрай коротко розповiв про кладовище в Пiдлiсному, не вiдреагувала нiяк. Вiрнiше, зацiкавилася подробицями, та лише на рiвнi звичайного обивателя. Здебiльшого Вiктор заставав дiвчину бiля вiкна у коридорi або в палатi. Вона дивилась на холодну вулицю, здається, рахувала то машини, то пiшоходiв, i навiть здригалася, коли Шамрай кликав її чи просто клав руку на плече.
Шамрай так i не наважився прямо запитати її про те, що вiд минулої п’ятницi, коли викрадення, а особливо — його наслiдки, нагадало йому такi самi подiї чотирирiчної давнини. Спочатку вiн не мiг зiбрати думки до купи. Потiм думав про те, як можна краще та правильнiше дiзнатися, що саме могла побачити Тамара в Пiдлiсному i через що нею зацiкавилися невiдомi викрадачi. Тепер, тупцяючи поруч з мовчазною Тамарою, вiн взагалi не знав, чи справдi хоче прояснити для себе цей туман.
Бо вчора, пiсля чергової розмови зi слiдчим, Шамрай зрозумiв: Тамара Томiлiна або бреше, або, як варiант, чогось не договорює.
Вона таки бачила щось або когось у аномальнiй зонi. Адже бандити, котрi трусили його, чомусь вирiшили: Тамара може розказати про побачене. Але вони помилилися. Вона вперто приховує подробицi своїх пригод. Не хоче розкривати таємницi. Або…
Або не може.
Кiра довго, навiть дуже довго не могла заснути цiєї ночi.
А коли нарештi пiрнула в сон, проспала лише трошки бiльше чотирьох годин. Дзвiнок телефону висмикнув її з сонного царства. Справдi чекаючи на результати своїх запитань i сподiваючись, що навiть у недiлю зiбрати потрiбнi їй вiдомостi реально, вона, однак, була трохи розчарована. Дзвонили не колеги.
Телефонувала Сергiєва дружина.
— Так, Людо, — Березовська позiхнула.
— Я тебе розбудила, вибач…
— Нiчого. Я вже не спала, — збрехала Кiра, зафiксувавши восьму десять ранку на циферблатi настiнного годинника. — Лежала, думала…
— Ось я теж лежала i думала. Слухай, Кiро, хоч ти можеш зi мною поговорити?
— Що значить — хоч я? Нiхто бiльше не може?
— Сергiй не хоче. На цю тему. Розумiєш?
Так склалося: Кiра дружила не лише з Сергiєм, а й з усiєю його родиною. Якби родина була у Березовської, можна було б сказати: вони дружили сiм’ями. Одначе так неправильно. Кiра знала — Люда Бражник, мати двох дiтей, терпляча дружина бувалого, битого й стрiляного мента, жалiла її, самотню. Навiть колись намагалася пiдшукати їй якогось, за її словами, незлобливого позитивного дядька. Цi спроби Березовська присiкла в самому коренi. Тепер жiнки, мiж якими було лише чотири роки рiзницi, були подругами i легко могли обговорювати будь-якi проблеми, в тому числi — родиннi проблеми Бражникiв.
Бо саме така виникла днями. Хоча Кiра i не вважала звiльнення Бражника з органiв аж такою величезною проблемою. Та з дружиною вiн чомусь не поспiшав її обговорювати.
— Гаразд. Давай я тобi все розкажу.
— Все?
— Ну, всього нiхто нiкому нiколи не розкаже. Але по основних моментах лiкнеп зроблю. До мене приїдеш чи десь зустрiнемося?
— Знаєш, — Люда витримала невеличку паузу, — вибач, що смикаю тебе… Можеш приїхати до нас? Заодно поснiдаєш. У тебе ж у хатi крiм отих чаїв з бур’яну немає нiчого, мабуть.
Готувати Кiра Березовська справдi не вмiла i не любила. Радше навпаки: не любила, тому й не вмiла. I часом ловила себе на думцi: вона не знає, якою на смак мусить бути добре приготована страва. Бо навiть звичайну яєчню з пiдчеревиною, засмажену на сковородi хоч Людою Бражник, хоч кухарем пересiчної забiгайлiвки, якого вiдвiдувачi нiколи в очi не бачать, Кiра не могла порiвняти з творiнням власних рук. Через те давно облишила спроби витрачати час бiля плити, готуючи щось для себе. Купувала напiвфабрикати, до яких треба докладати мiнiмум зусиль. А те, що замороженi котлети чи пельменi швидкого приготування псують фiгуру, її не стосувалося: Кiра Березовська нiколи й не стежила за своєю фiгурою.
Тому вона навiть не поцiкавилася, що в приятельки на снiданок. Головне: не треба витрачати дурний час на те, аби приготувати собi щось задля наповнення шлунку.
— Добре. Зараз буду.
— Коли приблизно?
— Я щойно встала. Треба цiлком прокинутися, зiбратись… У тебе що, званий снiданок, треба бути точно в призначений час? Година, пiвтори, десь так…
На снiданок Вiктор Шамрай їв млинцi з м’ясом.
Катя, викладаючи гостинцi в пластикову тарiлку, розповiдала: батьки передали з села гостинцi, вона вчора цiлий вечiр вiдварювала свинину, смажила цибульку, тодi перемелювала м’ясо з цибулею ручною м’ясорубкою, нарештi — пекла млинцi, загортала в них начинку, i все це для бiльшого ефекту трошки потримала в духовцi. Сусiда Шамрая по палатi, пенсiонер-вiдставник дядько Микола, за спиною Катерини робив хлопцевi красномовнi жести, пiдморгував, показував великого пальця.
— Смачно? — поцiкавилася Катя Гуга, коли Вiктор вiдправив до рота половину млинця.
— Угу, — буркнув Шамрай.
— Дядьку, будете? — Катя повернулася до вiдставника.
— Куди ж без мене, Катрусю! — дядько Микола широко посмiхнувся, вiдразу перетворившись на значок смайлика. — Колись у нас були дуже вiдповiдальнi навчання, i один придурок-солдатик ледь себе не спалив…
— Де ви служили, дядьку? — ввiчливо поцiкавилася Катя.
— В пожежних вiйськах! — охоче вiдповiв дядько Микола, а Вiктор почав впадати в тиху панiку: про свою службу в пожежних вiйськах, а потiм — про викладання основ цивiльної оборони студентам, а здебiльшого — студенткам Житомирського педагогiчного iнституту, його сусiд мiг говорити, здається, навiть увi снi. — Значить, запалив себе молокосос. Ну от я, як командир, кинувся рятувати. Врятував, але i сам трошки постраждав. Де — не покажу, але ти, Катрусю, сама пойняла…
Катя поклала йому три млинцi в окрему тарiлку i вiдставник почав їх активно їсти, при цьому не перериваючи приємних спогадiв:
— Оголосили менi, значить, подяку, як положено. I поклали в госпiталь. Вiйськовий, — уточнив дядько Микола. — Ну, а в тому госпiталi на кухнi одна така ляля борщик варила… Ти, Катрусю, все пойняла, скажи?
— Скажу, — кивнула дiвчина.
— Ось. I значить, закрутилось у нас iз нею тойво. Розумiєш, у неї вибору особливого не було. Бо в нашому вiддiленi всi лежачi, ну почтi всi. А я не просто ходячий, я ого-го, який ходячий! Словом, там усе нормально складалося. Для чого я це говорю: моя повариха для мене такi налисники спецiально пекла! Домашнi яйця, домашнiй сир, сметанка своя! — вiдставник смачно заплямкав масними вiд Катиних млинцiв губами. — Правда, в нас так нiчого не вийшло бiльш серйозного. Вона ж знала, що у мене жiнка є. Так, капнула сльозою, коли я виписувався…
