Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗

Раптом Аллан зупинився.

— Послухайте! — сказав він.— Чуєте — голос?!

Усі поставали й прислухались. Але ніхто нічого не почув.

— Я добре чую голос! — наполягав Аллан.— Прислухайтесь, я погукаю.

І справді, у відповідь на Алланів поклик відгукнувся тихий голос — так ніби вночі десь далеко-далеко пролунав чийсь крик.

— У штольні хтось є! — схвильовано промовив Аллан.

Тепер уже й іншим здалося, ніби десь далеко озивається кволий голос.

Раз у раз гукаючи й прислухаючись, вони заходилися обшукувати темні штольні. Нарешті в одному квершлазі, де з вентиляційної труби зі свистом вихоплювалося повітря, наштовхнулися на старого чоловіка. Він сидів на землі, прихилившись головою до стіни. Поруч лежав мертвий негр із широко роззявленим ротом, повним зубів. Старий кволо всміхнувся. Він справляв враження столітнього діда — охлялий, змізернілий; ріденький і білий як молоко чуб розвівався на протязі. Очі в старого були неприродно розплющені, навколо зіниць виднілася біла рогова оболонка. Він був надто виснажений, не міг навіть поворухнутись — тільки сидів і всміхався.

— Я знав, Маку, що ти прийдеш по мене! — нерозбірливо прошепотів старий.

Нарешті Аллан упізнав його.

— Та це ж Хоббі! — вигукнув він злякано й заразом радісно і підвів старого.

— Хоббі? — недовірливо перепитали інші; вони його не впізнали.

— Хоббі?! — перепитав і Аллан, ледве стримуючи радість і зворушення.

Хоббі ледве помітно кивнув головою.

— І am all right [73],— прошепотів він. Потім показав на мертвого негра й додав: — Цей чорношкірий завдав мені чимало клопоту, та зрештою він у мене все ж таки помер.

Кілька тижнів Хоббі витав у лікарні між життям і смертю, поки його здорова натура кінець кінцем узяла гору. Та це був уже не той Хоббі.

Пам'ять у Хоббі стала млявою, і він навіть не міг пригадати, як потрапив до того переднього квершлагу. Очевидно було тільки одне: Хоббі мав з собою кисневі апарати й ліхтарі з того невеликого квершлагу, де напередодні катастрофи лежав мертвий монтер. Що ж до Джексона, негра, то він не задихнувся, а помер від голоду й виснаження.

Рідко, дуже рідко поїзди виходили з тунелю, дуже рідко в'їздили в нього. Там, під землею, загони інженерів героїчно боролися з димом. Боротьба була досить небезпечна. Десятки тих, хто брав у ній участь, тяжко захворіли від отруєння димом, п'ятеро померли — три американці; один француз і один японець.

А ось робітнича армія активності не виявляла. Тунельники просто покидали роботу. Тисячі їх стояли довгими шеренгами на терасах перед в'їздом до тунелю й спостерігали, що роблять Аллан та його інженери. Стояли й не хотіли навіть пальцем поворухнути. Великі освітлювальні генератори, насоси, вентилятори — все це обслуговували інженери, в яких від утоми склеплювалися очі. А до натовпів змерзлих робітників приєднувалися сотні цікавих, що їх приваблювала сюди атмосфера жаху. Щогодини з поїздів висипали нові юрми людей. На залізниці Хобокен — Мак-Сіті справи йшли блискуче. За тиждень вона зібрала два мільйони доларів, і синдикат відразу підняв ціни на квитки. Тунельний готель переповнювали газетні репортери. Через місто-звалище мчали тисячі автомобілів з панами й дамами, яким кортіло побувати на місці катастрофи. Вони привозили з собою кошики з багатою закускою, жваво розмовляли, сперечалися. Але всі з прихованим страхом поглядали на чотири димових стовпи, що, весь час завихрюючись, здіймалися в синє жовтневе небо над скляними дахами біля самого устя тунелю. То був дим, що його вентилятори відсмоктували зі штолень. А всередині ж там залишалися люди! Годинами стовбичили тут цікаві, хоч нічого й не бачили, бо мертвих вивозили тільки вночі. Від станційної будівлі віяло солодкуватим запахом хлорного вапна.

Розчищати тунель довелося багато тижнів. Найважче було в дерев'яній штольні, більша частина якої вигоріла. Посувалися тут крок за кроком. Трупи лежали горами. Вони були здебільшого спотворені, і часом ледве відрізняли обвуглену людину від обвугленого стовпа. Трупи були скрізь — лежали під сміттям, сиділи навпочіпки за обгорілими балками й шкірили зуби до людей, що їх знаходили. У цій моторошній трупарні навіть особливо мужніх проймав жах.

Аллан невтомно керував роботами.

В покійницькій, у лікарняних залах відбувалися ті приголомшливі сцени, що їх спричиняє кожна катастрофа. Жінки й чоловіки, проливаючи сльози, не тямлячи себе від горя, розшукують своїх рідних, знаходять, скрикують, непритомніють. Але більшість жертв упізнати було неможливо.

Невеликий крематорій за Мак-Сіті працював день і ніч. Священнослужителі різних релігій і сект пропонували свої послуги й по черзі справляли сумні церемонії. Багато ночей невеликий крематорій у лісі був яскраво, як удень, освітлений, але в передпокої все ще стояли безкінечні ряди дерев'яних трун.

Тільки коло однієї розтрощеної бурильної машини знайшли чотириста вісімдесят трупів. А загалом катастрофа поглинула дві тисячі вісімсот сімнадцять людських жертв.

Коли прибрали уламки бурильної машини, під нею несподівано побачили темну діру. Бури відкрили величезну печеру.

При світлі прожекторів виявилося, що завширшки печера метрів сто; глибину вона мала невелику — камінець долітав до дна за три з половиною секунди, а це відповідало шістдесятьом метрам.

З'ясувати причину катастрофи напевно все ще не вдавалося. Але найбільші авторитети додержувалися думки, що печера, утворена внаслідок хімічного розкладу речовин, була наповнена газами, вони проникли в штольню й вибухнули, коли підривали породу.

Ще того самого дня Аллан розпорядився почати обстеження знайденої печери. То була розколина завдовжки майже тисячу метрів, зовсім суха. Дно та стіни утворювала та невідома, крихка й дуже радіоактивна руда, яку геологи назвали субмаринієм.

У штольнях навели лад, інженери регулярно провадили огляди.

Але робота стояла.

9

Аллан опублікував звернення до тунельників, що страйкували. Він дав їм три дні на роздуми: якщо вони не вийдуть на роботу, їх звільнять.

На звалищах Мак-Сіті відбувалися грандіозні мітинги. Шістдесят тисяч чоловік стояли плече до плеча, і з десяти трибун (вагонів) оратори одночасно виголошували промови.

У холодному, насиченому випарами жовтневому повітрі без угаву гриміли слова: «Тунель... Тунель... Мак... Катастрофа... Три тисячі чоловік... Синдикат...» І знов: «Тунель... Тунель...»

Тунель проковтнув три тисячі людських жертв і сповнював робітничі армії жахом! Як легко могли й вони задихнутися і згоріти у розпеченій глибині, і як легко могла статися ще одна така сама катастрофа — або ще й більша!

Вони можуть загинути ще страшнішою смертю. Людей проймало морозом, коли вони згадували про «пекло». Їх охопив масовий страх. Цей страх проник на будівництва в Європі, на Азорських та Бермудських островах. Тут робота також стояла.

Синдикат підкупив деяких робітничих ватажків і послав їх виступати перед тунельниками.

Підкуплені виходили на трибуни й закликали людей негайно відновити роботу.

— Нас шістдесят тисяч! — кричали вони.— А разом з робітниками інших станцій та супутних підприємств нас сто вісімдесят тисяч! Зима на порозі! Де нам дітися? У нас дружини, діти. Хто нас годуватиме? Ми зіб'ємо ціни на ринку праці, і нас проклинатимуть!

Це всі розуміли. Оратори нагадували про той запал, з яким вони працювали на спорудженні тунелю, про непогані взаємини між робітниками та синдикатом, про досить високі заробітки.

— В «чистилищі» й у «пеклі» заробляли за день по п'ять-шість доларів навіть ті, хто, може, навряд чи годен чистити чоботи й підмітати вулицю. Може, я брешу?

Оратори показували в бік робітничих селищ і вигукували:

— Ви подивіться на свої будинки, садки, майданчики для відпочинку! Ви маєте лазні й читальні. Мак поробив із вас людей, ваші діти живуть у чистоті й ростуть здоровими. Їдьте в Нью-Йорк і Чікаго, нехай вас жеруть там блощиці та воші!