На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
На другий день загін зв'язав плоти з особливого, надзвичайно легкого й пористого очерету, [97] колінчасті стебла якого досягали десяти ліктів. Подорожні попливли вздовж високих заростей золотистих папірусів, лавіруючи поміж червонуватобурими купами засохлих і поламаних стеблин очерету, плавучих островів трави. На кожному плоту було по двоє чи по троє чоловік, які обережно балансували довгими жердинами, що розмірено втикалися в мулисте дно.
Темна смердюча вода здавалася густою олією, бульочки болотного газу піднімались на поверхню з-під жердин, липка пліснява пінилася іржаво-бурими облямівками вздовж зелених стін. Жодного сухого місця не було на всьому видимому просторі, волога жара мучила людей, що обливалися потом, згори пекло нещадне сонце. Надвечір мільйони шкідливої мошви густими хмарами нападали на людей. Щастям було знайти незатоплений горбик, на якому розпалювали величезне димуче вогнище. Ще легше було при вітрі, що відгонив хмари комах і давав можливість виспатись після важких днів і ночей. Вітер хилив очерет, хвиля за хвилею бігли по зеленому океану.
Сила-силенна різних гадів ховалося в прілій воді і гниючих заростях. Велетенські крокодили збиралися сотнями на горбах обмілини або виглядали із зелених стін, наполовину сховані стеблами. Вночі ці чудовиська ревли — їх глухе низьке ревіння вселяло в людей забобонний жах. У крокодилячому реві не було люті чи загрози, — щось бездушне і безстрасне чути було в цих низьких уривистих звуках, що гуркотіли над стоячою водою в темряві ночі.
Подорожнім зустрілася мілка затока, усіяна напіврозмитими конусоподібними горбиками з мулу в півтора ліктя заввишки. Бура вода нестерпно смерділа, горбики були вкриті білою корою пташиного посліду. Негри пояснили, що тут кублилися великі довгоногі рожеві птахи, [98] які в інший час хмарами вкривали б це болото.
Від поганої води і шкідливих випарів захворіло кілька чоловік, головним чином лівійців. Люта гарячка знесилювала людей, які байдуже лежали на плотах під ногами у товаришів.
На п'ятий день плавання серед болотних заростей почали все частіше траплятись простори чистої води, з якої стирчали верхівки дерев. Пандіон здивовано спитав Кідого, що це означає. Чорний друг, посміхаючись великим ротом, пояснив, що незабаром кінець мукам.
— Тут, — сказав негр, ткнувши жердиною в глибоку воду, — під час засухи земля аж горить від спеки, а це розлив від дощів.
— Яка ж це ріка? — знову спитав Пандіон.
— Та тут не одна ріка, а дві [99] і довгий ряд боліт між ними, — відповів негр. — У засуху ці річки майже не течуть.
Кідого, як завжди останнім часом, мав рацію: скоро плоти стали чіплятись за мулисте дно, а попереду земля, підвищуючись, переходила в рівний степ. Там росла особлива трава із сріблястобілим колоссям, і поверхня степу, виблискуючи під сонячним промінням, здавалася віддалік продовженням водяної гладіні. З почуттям глибокого полегшення подорожні по пояс у багні, розполохуючи криками крокодилів, вибралися на тверду гарячу землю. Вітер, свіжий і сухий, вітав їх, проганяючи тяжку задуху болота. Загін добрався до пагорка, на якому росли кущі з великим голубуватозеленим листям, вкриті оранжовими плодами завбільшки з яйце.
Тут подорожні знайшли чисту воду і вирішили зупинитись. Вони зробили навколо табору колючу стіну в шість ліктів заввишки. Негри назбирали цілу купу оранжових плодів, дуже ніжних і смачних, принесли ще якогось листя і заходилися лікувати їх соком хворих на гарячку товаришів. Здорові відсиплялися досхочу, болячки, що утворилися від укусів болотяної мушви, швидко заживали. Кілька днів підряд не було дощу. Ранками було холодно, і чорношкірі учасники походу мерзли й страждали від холоду.
Скоро мандрівники вирушили далі.
Двадцять п'ять днів ішли вони степом. Тепер їх залишилося дев'ятнадцять чоловік — вісім відокремились після переходу через болото і пішли на північ, до своїх рідних місць, до яких їм залишилося не більше десяти переходів. Як не кликали вони інших іти з ними, але ті уперто відмовлялись, вирішивши пробиватися до моря.
Сірий серпанок закривав голубий небосхил, який усе ще сліпуче сяяв. Ночами небо нерідко затягалося хмарами, страшний грім безперервно гуркотів над степом, але блискавка ні разу не розтинала оксамитночорної пітьми ночі, жодна краплина дощу не падала на висохлу траву і землю, що аж репалася від спеки.
У степу були розкидані маленькі горбочки — гострокінцеві конуси або башти із закругленими верхівками до десяти ліктів заввишки. Всередині цих горбиків з твердої, як цегла, глини жили численні великі комахи, схожі на мурашок, небезпечні своїми сильними щелепами. Пандіон уже звик до безлічі звірів; його не дивували більше жирафи або збіговище слонів по п'ятсот голів у стаді. Тепер він побачив зграї дивних тварин смугастого, білого з чорним, кольору. Вони були схожі на коней Енніади, але й відрізнялися від них: невисокі на зріст з тонкими ногами, ці смугасті звірі мали ширші крупи, увігнуту в кряжі спину, плавно вигнуту верхню губу, короткі хвости і гриви. Пандіон з цікавістю дивився на їх численні табуни, що з'являлися біля водопою. Він мріяв про те, щоб спіймати цих смугастих коней і пристосувати їх до їзди. Проте, коли він поділився своїми думками з Кідого та іншими товаришами-неграми, ті довго й голосно реготали. Негри пояснили молодому еллінові, що смугасті тварини сильні, злі й приборкати їх ніяк не можна, що коли б і вдалося спіймати кількох смирніших, то двох десятків, потрібних їм, не зібрати й за десять років.
Удруге був розчарований Пандіон, коли зустрівся з буйволами. Він побачив масивних темносірих биків з широкими, загнутими на кінцях рогами й вирішив підкрастись до найближчого, щоб убити його списом, але Кідого, навалившись на юнака всім тілом, притиснув його до землі. Негр запевняв друга, що ці бики чи не найнебезпечніші звірі південної країни, що полювати на них можна, тільки маючи луки або списи для метання, інакше загибель неминуча. Пандіон послухався негра і сховався в кущах, як і інші, але страх Кідого перед цими биками все ж був йому незрозумілим, — він вважав, що носорог або слон куди страшніші.
Дорогу нерідко перетинали горби і стрімчасті скелі, що тяглися пасмом. У таких місцях часто зустрічалися бридкі песиголові мавпи. [100] Ці тварини, помітивши, що наближаються люди, збиралися на скелях або під деревами, без страху розглядали пришельців і нахабно кривлялися. Пандіон з огидою дивився на їхні голі собачі морди з синіми надутими щоками, облямовані густою шерстю, що стирчала дибом, на їх рухливі зади з червоними мозолястими плішинками. Мавпи були небезпечні. Якось Каві не стерпів задирливої поведінки трьох тварин, які загородили йому дорогу, і вдарив списом одну з паскудних тварюк. Почався справжній бій під скелями. Мандрівники були раді, що їм пощастило врятуватись без втрат, хоч і довелося тікати щодуху.
Вони йшли вже двадцять п'ятий день по місцевості, що непомітно піднімалась угору, і раптом побачили на обрії темну смугу. Кідого радісно скрикнув, показуючи на неї, — там починався великий ліс — остання перешкода, яку залишилося їм подолати. За вкритими лісом горами лежало довгождане море — вірний шлях додому. Під полудень загін дійшов до пальмового гаю. Чудний вигляд його здивував Пандіона. Раніше в степу не траплялися такі високі й стрункі рослини, схожі на знайомі по Айгюптосу фінікові пальми. [101] Кожний стовбур піднімався вгору наче з самого центра зірчастої синявочорної тіні, що падала від вершини. Між чорними плямами тіней сухий грунт здавався розпеченим до білого жару металом. Пандіон звернув увагу на незвичайне розміщення тіней і побачив, що південне сонце стоїть у нього прямо над головою. Він сказав про це Каві. Етруск здивовано знизав плечима, а Кідого пояснив, що це насправді так і є. Чим далі на південь, тим вище піднімається сонце, і причини цього ніхто не знає. Старики говорять, що, за переказами, далеко на півдні сонце знову стає нижче.
