Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Потім вона підійшла до другого юнака й оглянула його рани. Обличчя її стало стурбованим. Напоївши його зіллям, вона похитала головою і почала щось шепотіти, поклавши руку на його лице. Закінчивши, задумливо вимовила:
— А ось цей, якщо до наступного ранку жар не минеться й він не отямиться, то…
Чеслав відставив горщик.
— Невже навіть ти не спроможна допомогти, Маро?..
— Я що?.. Воля Великих!.. А я лише слабке знаряддя в їхніх всемогутніх руках, із яким вони дечим поділилися, — сказала, думаючи про щось своє, а потім, похопившись, злякано зиркнула на Чеслава. — Не чув ти цього. А я лише баба, що чимало пожила на цій землі та дечого навчилася від людей та звірів.
Чеслав знову подивувався недовірливості старої, але не дав взнаки. Напевно, надто сильними були в неї підстави боятися людей, приховуючи свої таємниці. Він хотів знову взятися до каші, та Мара зупинила:
— Не хотіла говорити тобі раніше, молодче, бо дуже вже ти слабкий був, але тепер, гадаю, можна…
Було щось у словах Мари таке, що змусило Чеслава затамувати подих.
— Брата твого, Ратибора, немає вже серед нас. Відійшов у городище до предків… — а помовчавши, жінка додала: — Убили його. Стрілою в спину.
«Стрілою в спину!» Чеслав так виразно відчув цю стрілу у своїй спині, що навіть сіпнувся від болю.
«Батько… Голуба… Ратибор…»
Чомусь перед очима сплив спогад, коли він зовсім ще хлоп’ям заблукав у лісі й від страху та розпачу заліз на дерево. З жахом, час від часу плачучи і ледь стримуючись, щоб не заревіти на всю силу, чекав він тоді, що ось-ось настане ніч і лютий звір прийде за ним і розірве на шматки. Але з’явився Ратибор, який увесь цей час шукав його в лісі. І Чеслав чітко пам’ятає, як брат, заспокоюючи, зняв його з дерева і як він, хлоп’я, вчепився в старшого й боявся відпустити його шию. І якими надійними тоді були для нього плечі не набагато старшого Ратибора. І яким рідним і надійним захистом був для нього брат.
«Батько… Ратибор… А тепер я залишився… сам».
— Коли? — тихо запитав він.
— Того самого дня, як ховали Голубу.
— Я ж бачив його того дня, розмовляв із ним… — усе ще не хотілося вірити Чеславові.
— А потім, видно, його й наздогнали… Болеслава з горя так і злягла. Дівчисько, що ти з лісу притяг, доглядає за нею… Справді наче прокляття над вашим Родом яке. І сам Даждьбог не дивиться у ваш бік, — сказала Мара, і самій їй зробилося моторошно від цих слів.
Коли Мара покинула їх, Чеслав упав у похмуре заціпеніння. Не хотілося нічого. Завмерти й сидіти так, наче холодний камінь, відгородившись від лісу, річки, вітру, почуттів і думок, які пекли груди, немов розпечене залізо. Але думки, пекучі думки все одно проникали, просочувалися у свідомість.
«Хто?.. Хто міг погубити Ратибора?»
Погляд Чеслава впав на чужинця, що лежав поряд.
«Він хоч і сказав, що нікого не порішив із нашого племені, але як йому вірити? А якщо це він Ратибора?.. Якщо він?!» — Чеслав готовий був придушити зайду і вже рвонувся в його бік, але рука не піднімалася на безпомічного.
«А якщо не він, то хто?! А батька?.. А Голубу?.. Чому Великі допустили це? Може, у тім є й моя провина?»
Так запитуючи себе й не знаходячи переконливої відповіді, Чеслав просидів решту дня й частину ночі майже нерухомо, поки сон не зморив його та не припинив це внутрішнє самокатування.
Він оговтався від того, що десь поруч почувся людський голос, який, здається, кликав когось. А ще від того, що хтось невідомий легко, але наполегливо трусив його за плече. І раніше, ніж розплющив очі, він зрозумів, що цим кимось є не хто інший, як… чужинець. Від цієї думки Чеслав різко тріпонувся й відчув одне-єдине, що все ще непокоїть його, — біль у боці.
На нього дивилися світлі очі чужинця.
«Зовсім як у Неждани!»
— Я вже подумав, ти неживий… — слабким, але чітким голосом вимовив той.
— Аякже… сподівайся!.. — похмуро посміхнувся з почуттям переваги Чеслав. — Як-не-як із нас двох, як виявилося, я набагато живучіший. Мара сказала, що коли ти до ранку не опритомнієш, то вже не жилець. Але, видно, не твій час іще.
Чеслав сам не чекав від себе, що ось так просто заговорить зі своїм ворогом. Якийсь дух молодецьких хвастощів підштовхнув його до цього. І розсердившись на самого себе за такий вияв хлоп’яцтва, надалі вирішив бути суворим із зайдою, як він на те й заслуговує.
Чужинець же, очевидно, переборюючи себе, напруживши сили, запитав:
— А хто така Мара?
— Мара і є Мара… Знахарка. Це вона нас на березі знайшла.
Чужинець помітив неподалік глечик, судорожно ковтнув слину й облизав пересохлі губи. Він спробував дотягнутися до посудини, але марно. Тіло його не слухалося, і рука безсило впала на землю.
— Мені б води попити, парубче. А то сам не дотягнуся, — відсапавшись після непосильної спроби, попросив він. — Щось ослаб я.
Чеслав мовчки взяв глечик і підніс йому до рота. Той жадібно зробив кілька ковтків, начебто боячись, що зараз у нього віднімуть цю живлющу вологу, а потім, поступово заспокоївшись, напився вдосталь. Чеслав хотів забрати глечик, але чужинець перехопив його за руку.
— Але ж це ти мене з річки витяг і виходжував… напував чимось… — він говорив повільно, явно намагаючись співвіднести уривки спогадів, сам був не цілком певен, що так усе й було. — Мені здавалося, що це марення, видиво якесь… А тепер бачу, що ні. Таки напував… Лише не розумію навіщо. Адже я зла тобі бажаю… великого зла… за сестру.
Чеслав зміряв супротивника важким поглядом.
— Від вашого племені нічого іншого й не чекаємо… Недарма предки наші зареклися знатися з вами… А з річки витяг — і все, — відсмикнув руку Чеслав. І тихо, напевно, імовірніше собі, ніж зайді, додав: — Може, за сестру твою й витяг тебе.
— Та й ваш Рід поганий, і сторона ваша в нас прокляті. І старі наші неспроста поминають вас як чорну болячку. Я все дивувався, чого так. І ніхто до ладу пояснити не міг. А тепер і сам знаю всю підлість вашу. — Чужинець говорив переконано й люто, дедалі більше розпалюючись та збурюючи свою кров, аж обличчя й шия в нього зробилися яскраво-червоними. — Уже й дівок наших красти занадилися, як тхори смердючі. І вже краще б ти добив мене, парубче, або утопив тоді, бо я за Неждану, сестру мою, спуску тобі не дам, поки живий буду.
Чеслав над силу, але все ж таки стримався, вважаючи пораненого не гідним супротивником, і тихо та грізно відповів:
— Устигнемо ще. Я тебе, кволого, тепер однією рукою переломлю.
Лице чужинця пересмикнулося від закипілої злості, як від гострого болю. І незважаючи на свою неміч, — звідки й сили узялися, — він намацав камінь і замахнувся на Чеслава. Той миттю опинився поруч і, перехопивши озброєну каменем руку супротивника, своєю другою рукою ухопив його за горло.
— Агов, агов, півні обскубані, очі одне одному не повикльовуйте! — почувся голос Мари. — А то кривими обоє залишитеся. І дівкам до вас байдуже буде, — додала вона глузливо.
Знахарка підійшла до схованки в самий розпал сварки. Хлопці, підняті на сміх жінкою, одразу припинили галас. Чеслав, забравши в чужинця камінь, відкинув його. А супротивник, очевидно, витративши всі сили на раптовий гнівний порив, сумирно розтягся на землі.
— Бачу, обом полегшало, якщо сили на бійку є, — Мара підійшла до чужинця й спокійно оглянула його рани. Хлопець при цьому сильно зніяковів, особливо коли жінка добралася до його пораненого стегна. — Ой, голубе, я й не таке бачила в цьому житті, — розсміялася знахарка, а наостанку заклопотано додала: — Рано тобі ще до бійок братися. Ледь-ледь за життя знов ухопився… і похапцем рвешся його з рук випустити?
Потім із докором подивилася на другого молодця.
— А ти, Чеславе, коли смерті його хотів, так одразу порішити мав. Я б тоді не морочилася тут із вами.
Чеслав, насупившись, пробубнів:
— Не я, він сам почав…
Знахарка осудливо похитала головою й дала Чеславові запотиличника по стриженій голові:
— Вусами та бородами незабаром прикрасяться, а що діти малі!.. — й одразу обірвала своє нарікання. — Та не до забав нині, не за тим поспішала. З городища мужики на лови йдуть. На Раді та сході городища вирішили будь-що зловити і тебе, Чеславе, і чужинця, щоб виявити, хто смерть в окрузі сіє. Бо народ у городищі від втрат таких перебуває в страшному сум’ятті і страху. Ходили до волхва Колобора запитати, що боги про те говорять, то він їм сказав, що гніваються, видно, за щось на них Великі, а тому мовчать. Уже й жертвоприношення їм творили, і підношення нанесли — усе марно. А хто й того більше говорить — що сам Лісовик людей винищує. Дурні! Начебто Лісовикові для цього ножі та стріли потрібні, — постукала баба по голові. — Отже, вам чимшвидше йти звідси треба в місце якесь потайне. Дотепер дивуюся, як це вас тут, на березі, не знайшли.
