Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, із занесеною над головою шаблею, збираючи поперед себе розпорошених низовиків, котрі, побачивши, що йде допомога, хоч і безладно, але знову пішли в атаку. Битва в середині лінії закипіла з новою силою.

На обох флангах щастя теж відверталося від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими хоругвами і Семенами Потоцьких, зовсім утратили охоту до бою. Під Тугай-беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.

Але битва вже довго не тривала. Злива, яка з певного часу дедалі дужче посилювалася, невдовзі так припустила, що за стіною дощу світу не було видно. Вже не струмені, а потоки спадали на землю з відкритої безодні небесної. Степ перетворився на озеро. Зробилося так темно, що за кілька кроків людина не могла розгледіти іншої. Шум дощу заглушував команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Саме небо поклало край бійні.

Хмельницький, промоклий до нитки, розлютований прискакав у свій стан. Не озвався ні до кого й словом. Залізши в невеличкий намет із верблюжих шкур, який йому розбили, він сидів там самотній, думаючи гіркі думи.

Його огорнув розпач. Тільки тепер він збагнув, на що зважився. От його й побито, відкинуто, майже переможено в битві, та ще й такими малими силами, що їх точніше було б назвати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могутність Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв’язати війну, і все-таки прорахувався. Принаймні так здавалося йому зараз, тож хапався він за поголену свою голову і прагнув розбити її об першу-ліпшу гармату. Що ж буде, коли доведеться мати справу з гетьманами і з усією Річчю Посполитою?

Роздуми його перебив прихід Тугай-бея.

Очі татарина палали люттю, обличчя було бліде, а зуби поблискували спід безвусої губи.

— Де здобич? Де полонені? Де голови воєначальників? Де перемога? — допитувався він охриплим голосом.

Хмельницький схопився з місця.

— Там! — гучно відповів він, показуючи у бік коронного табору.

— То йди ж туди! — гаркнув Тугай-бей. — А не підеш, у Крим тебе на налигачі поведу.

— І піду! — відповів Хмельницький. — Піду ще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але ти про це говоритимеш із ханом, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!

— Пес! — завив Тугай-бей. — Ти ж ханове військо занапащаєш!

Якусь мить вони стояли один навпроти одного, роздуваючи ніздрі, як два вепри. Першим охолов Хмельницький.

— Тугай-бею, заспокойся! — мовив він. — Злива припинила битву, коли Кричевський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони битимуться з меншим завзяттям. Степ розкисне до решти. Гусари не встоять. Завтра всі будуть наші.

— Ти сказав! — буркнув Тугай-бей.

— І дотримаю слова. Тугай-бею, приятелю мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.

— Ти перемогти присягав, не програти.

— У полон узято трохи драгунів, я тобі їх віддам.

— Віддай. Я їх на палі накажу посадити.

— Не роби цього. Краще відпусти. Це українні люди із хоругви Балабана, ми їх пошлемо, щоб драгунів на наш бік перетягли. Буде так, як із Кричевським.

Тугай-бей полагіднішав. Кинувши бистрий погляд на Хмельницького, він пробурмотів:

— Змій…

— Хитрість мужності варта. Якщо драгунів схилимо до зради, нога з табору не піде, зрозумів?

— Потоцького візьму я.

— Віддаю тобі його. І Чарнецького теж.

— А зараз дай горілки, бо холодно.

— Залюбки.

Цієї миті увійшов Кричевський. Полковник був понурий, як ніч. Прийдешні жадані староства, каштелянства, замки і скарби ніби затягло туманом після сьогоднішньої битви. Завтра вони можуть зникнути зовсім, а з туману, можливо, з’явиться замість них мотузка з петлею або шибениця. Якби полковник, знищивши гетьманських німців, не спалив за собою мостів, він би зараз напевно обдумував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького і перекинутися зі своїми Семенами до Потоцького.

Але це було вже неможливо.

І тоді вони сіли утрьох над сулією горілки і почали мовчки пити. Шум зливи потроху вщухав.

Смеркалося.

Пан Скшетуський, знеможений від радощів, ослаблий, блідий, непорушно лежав на підводі.

Захар, котрий щиро прихилився до нього, наказав своїм козакам розіп’яти й над ним повстяний дашок. Намісник слухав сумний шум зливи, але на душі в нього було погожо, ясно, блаженно. Це його гусари показали, що вміють, це його Річ Посполита дала відсіч, гідну своєї величі, це перший натиск козацької бурі наткнувся на списи коронних військ. А ще ж є гетьмани, є князь Ієремія і стільки вельмож, стільки шляхти, стільки могутності! А над усім цим король — primus inter pares [77].

Гордість переповнювала груди пана Скшетуського, ніби вся та могуть була тепер у ньому одному.

Уперше відчуваючи її відтоді, як опинився у полоні на Січі, він відчув певний жаль до козаків: «Вони винуваті, але й засліплені, бо з мотикою на сонце замахнулися», — подумав він. — Вони винуваті, але нещасливі, бо довірилися одній людині, котра повела їх на вірну загибель».

Потім думка його снувалася далі. Настане спокій, і кожен тоді про власне щастя зможе подумати. Тут пам’яттю і душею він полинув у Розлоги. Там, поряд із лігвом лева, має бути тихо, хоч мак сій. Там бунту ніколи не буде, а хоч і буде — Гелена вже напевно у Лубнах.

Раптовий гул гармат обірвав золоту ниточку його роздумів.

Це Хмельницький, напившись, знову повів полки в атаку.

Але все обмежилося гарматною стріляниною. Кричевський угамував гетьмана.

Наступного дня була неділя. Цілий день минув спокійно і без жодного пострілу. Табори стояли один навпроти одного, ніби стани двох дружніх армій.

Скшетуський приписував цю тишу знеохоченню козаків. Та де там! Не знав він, що Хмельницький тим часом «багатьма розуму свого очима дивлячись перед собою», працював над тим, щоб перетягти на свій бік Балабанових драгунів.

У понеділок битва закипіла ще вдосвіта. Скшетуський дивився на неї, як і спершу — усміхаючись, із веселим виразом на обличчі. І знову коронні полки виступили за окоп, але цього разу, не пускаючись в атаку, вони давали відсіч супротивникові, не сходячи з місця. Степ розмок не лише на поверхні, як у перший день битви, а й у глибину. Важка кіннота майже не могла пересуватися, що відразу ж дало перевагу швидким запорозьким і татарським хоругвам. Усмішка на обличчі Скшетуського поволі зникала. Біля польського окопу стовпище атакуючих майже зовсім затулило вузьку смугу коронних військ. Здавалося, що будь-якої миті цей ланцюг буде розірвано, і почнеться атака самих окопів.

Пан Скшетуський не помічав тепер і половини того натхнення, тієї жадоби бою, з якими хоругви билися першого дня. Сьогодні вони вперто оборонялися, але першими не нападали, не розбивали вщент куренів, не змітали, мов ураган, усього на своєму шляху. Розмоклий степовий ґрунт справді змусив важку кавалерію не відходити від окопу. Силу гусарів становив розгін, приносячи перемогу, а тим часом вони змушені були лишатися на місці.

Хмельницький же вводив у бій нові й нові полки. Він устигав усюди. Він особисто вів в атаку кожен курінь, доскакуючи майже до ворожих шабель, а потім повертав назад. Запал його поступово передався запорожцям, і ті хоч і падали густо трупами, але з криками й виттям навперегонки мчали до окопу. Вони наскакували на мур залізних грудей, на вістря списів і, розбиті, поріділі, знову йшли в атаку. Під таким натиском хоругви захиталися, подалися, а подекуди й почали відступати; так борець, схоплений залізними обіймами суперника, то слабне, то знов збирається на силі й перемагає.

Над полудень майже всі запорозькі полки були у вогні й битві. Боротьба йшла так запекло, що між двома лініями супротивників утворився ніби новий вал — гора кінських і людських трупів.

Щохвилини до козацьких окопів із битви поверталися юрби воїнів — поранених, закривавлених, укритих болотом, засапаних, напівмертвих від утоми. Але з’являлися вони з піснею на вустах. Обличчя їхні пашіли бойовим вогнем і впевненістю у перемозі. Непритомніючи, вони ще кричали: «На погибель!» Загони, що лишалися в резерві, рвалися до бою.