Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (книги серии онлайн .txt) 📗
— Чудовисько накинулося на нас, і тоді маг дороги… Ліно? Ти де?
Усі повернулися до мене. Сурмач, якого я колись лікувала, підбіг, щоб допомогти мені піднятися. Ніби не помічаючи його простягнутої руки, я знехотя встала й підійшла до вогню.
— Ліна, маг дороги, охороняла нас від небезпек, врятувала, була з нами у багатьох халепах… Ліно, чого ж ти мовчиш? — принц говорив гарячково, ніби йому погрожували негайно навіки заткнути рота. — Розступіться! Нам терміново треба до короля!
У цей час прибіг, захекавшись, гонець від шатра. Це був начальник варти, він дуже схуд за час, проведений у дорозі, і пишні вуса його посивіли.
— Розпорядження короля…
Стало тихо. Навіть принц з Ельвірою замовкли.
— Його величність наказує: прибулих нагодувати й влаштувати на ніч. Не спускати з них очей, щоб знову не зникли. Завтра вранці відбудеться суд і буде ухвалено рішення.
— Е-е-е, — пробурмотів принц. — Я хотів би бачити батька зараз…
— Його величність звелів завтра вранці, — начальник варти дивився спокійно й просто. — Наказ короля.
— Ми розраховували на тепліший прийом, — Ельвіра над силу посміхнулася. — Зрештою, ми подолали стільки небезпек на шляху…
— Наказ короля, моя принцесо. Нічого не можу вдіяти.
Він обвів натовп очима, ніби когось шукав. Його очі знайшли мене.
— Пані магу дороги! Король повелів — ваш посох повернути йому до завтрашнього розгляду.
— Мій… посох?
От і все.
Пришелепуваті принц з Ельвірою. Ще на щось сподіваються, ніби Оберон геть дурень. Мені їх навіть трішечки жаль… Та себе жаль ще більше.
— Будь ласка, — сказала я твердо, навіть безтурботно. — Я мушу віддати посох королю особисто?
— Ні. Передати через мене.
— Візьміть.
Голос мій усе-таки затремтів. Здається, ціле Королівство зібралося зараз навколо, всі дивилися, як я віддаю посох начальникові варти. Мій посох. Посох Оберона зі смарагдово-рубіновим круглим набалдашником.
Цим посохом я, між іншим, провчила туманну бабу…
Я бачила в старих фільмах, як виключали з піонерів перед строєм. Чи знімали погони з якогось кадета. Як відбирали в людини, щоб покарати п, щось дуже важливе, дороге, позбавляли права називатися другом і вірним товаришем. Дуже прикра сцена. Єдиний порятунок — удати, мовляв, байдуже, не дуже й треба.
Я випустила держака з рук. Запитала якомога байдужіше:
— Більше король нічого не велів?
— Нічого. Тільки чекати ранку.
— Значить, чекатимемо.
Ні на кого не дивлячись, я відійшла знову в тінь. «Нагодувати»! «Влаштувати на ніч»! Мені нічого від них не треба. Скоріше б цей ранок, а там, гляди, й голову зітнуть, і можна буде зітхнути спокійно…
Принца і Ельвіру, розгублених, відвели до іншого багаття. Про мене вони навіть не згадали. І дуже добре — бачити їх не можу. Потроху все заспокоїлося — стражники розсілися на своїх місцях, говорили мало, виглядали втомленими й сонними. А той, кого Ельвіра назвала катом, виглядав найпохмурішим — я бачила його обличчя, підсвічене полум’ям. Він був явно не в захопленні від майбутньої роботи. Ще б пак, відрубати голову людині, з якою нещодавно разом рибу вудив!
А де Гарольд? Де Лане? Чому вони не прийшли глянути на мене? Невже навіть не запитають, не дадуть і слова вимовити на своє виправдання? Адже я зовсім не винувата — це принц з Ельвірою обдурили мене, втягнули в історію. Невже мені навіть не дозволять захищатися?
Не може бути. Оберон — справедливий, а отже, на суді й мене вислухають. А я не буду нікого вигороджувати — розповім усю правду, всю до копієчки. І нехай принц з Ельвірою спробують щось заперечити!
Зрештою Оберон обіцяв, що мене нізащо не стратять! Я запитала: «Ви — суворий король?» А він сказав: «Гарантую…» Я людина з іншого світу, мене не можна страчувати. Адже якщо я не повернуся — мій світ так і залишиться завмерлим, мов фотографія. Нехай король зневажає мене, але нехай відправить назад!
А якщо Гарольд і Ланс загинули?
Адже я навіть не запитала у стражників, що було з караваном після того, як ми пішли. Що трапилося? Чи всі живі?
Скрізь згасали багаття. Люди влягалися спати. Над морем сходив місяць — уже не жовтий, а якийсь червоний. Я лягла на бік і підтягла коліна до живота. Мене били дрижаки.
Обидва маги дороги загинули, тепер це ясно як божий день. Чи варто розраховувати на пощаду?
Я заплющила очі.
Усе переплуталося в моєму сні. Оберон у короні та мантії виходив на середину вагона метро, говорив переляканим пасажирам: не турбуйтеся, це всього-на-всього дракон у тунелі…
— Ліно! Ліно!
Здається, я щойно задрімала, а місяць скочив по небу від горизонту до горизонту.
— Ліно! Ти спиш?
Це був Гарольд. Живий. Вискнувши, я обхопила його за плечі, притиснула до себе, задушила б, якби могла. Гарольд живий. Ура! Ура!
І він теж мене обійняв. Так ми обіймали одне одного, як маленькі, хвилини зо дві. Потім зніяковіли й розтиснули обійми.
— Ліночко, ти жива.
— І ти живий. Я вже думала…
— І я думав. Я був упевнений…
— Та припини! Що зі мною станеться! Я навіть цих дурників, Ельвіру й принца, цілісінькими зберегла!
Гарольд спохмурнів.
— Ліно… Правда, що ви втекли? Що це зрада?
Я затримала дихання.
— Гарольде… Я завтра все на суді скажу.
— То це правда?!
— Ні! Звичайно, ні.
Він трохи розслабився.
— Фу-ух… Я так усім і говорив, що цього не може бути. Ти б скоріше померла, ніж зрадила Королівство й Оберона.
— А ти будеш на суді?
— Так. Король звелів бути мені, канцлерові, комендантові… Начальникові варти, сурмачеві, глашатаєві, потім ще по одній людині від кожного цеху…
— І Лансові?
— Ланс загинув.
— Що?!
Гарольд перевів погляд на море.
— Ланс загинув. Він бився… Він урятував нас усіх.
— Коли?!
Двома руками я вчепилася в пісок. Піщинки витікали, сипалися між пальцями, лоскотали долоні.
— Як це сталося?
Гарольд поривчасто зітхнув:
— Після того, як ви зникли, Королівство втратило баланс. Ніби канатоходець іде по канату, і раптом у нього відпадає рука. Він втрачає рівновагу. Отак і ми. Кілька днів усі чекали, шукали, думали, ви повернетеся… Потім Оберон наказав… ну, коротше, пішли далі. І почалося: отруйний туман, смерчі, лихоманка… А потім налетіла вона. Королева туману. Ми з Обероном і Лансом стали трикутником, між нами — всі люди… І стояли так, відбиваючись, три доби без передиху. Усіх зберегли. Але гора, під якою ми стояли, не витримала. Пішла лавина. На Ланса. Він її посохом притримав… Поки ми рятували людей… А тільки-но всіх витягнули — він упав. Там і залишився…
Я заплющила очі й побачила все це. Валуни, що летять на голови. Худорлявого й вічно байдужого Ланса, який стоїть проти лавини, стискаючи посох дев’ятьма тонкими нервовими пальцями: «Час — вісім хвилин на сьому. Видимість — обмежена. Тип атаки — каменепад. Площа ураження — максимальна. Часовий зазор — п’ять хвилин тридцять дві секунди. Рекомендовано: провести евакуацію в якомога стисліші терміни…»
— Він загинув як герой, — сказав Гарольд чужим і байдужим голосом.
А я загину як зрадник.
Уранці мені дали попоїсти — не пам’ятаю, що було в мисці.
Начальник варти з’явився за мною, щоб відвести до шатра. Не пам’ятаю, що він мені сказав.
Королівство цього ранку зібралося навколо шатра, начальникові варти довелося навіть прикрикнути, щоб звільнили дорогу. І в шатрі було повно народу — всі, про кого говорив напередодні Гарольд. Гачконосий комендант, канцлер, одягнений у чорне, сурмач і глашатай, представники від кожного цеху — і в центрі Оберон. Я мигцем глянула на нього і відвела очі.
Принц і Ельвіра теж були тут. Обоє червоні, обоє усміхнені. Краще б не бачити таких посмішок.
Начальник варти зайняв своє місце. Я стала поряд із принцом і принцесою. Випрямила спину — хоч на суді хотілося виглядати гідно, а не так, як ця усміхнена парочка.
