Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка (книги полные версии бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Та здохни ж ти, — процідив Сокіл. Він знову переключився на передній хід і під хор клаксонів машин, які скупчилися позаду, знову рвонув з місця, оминаючи молоковоз та його очманілого водія. Олег заходився виписувати «б’юїком» справжні балетні па, молячись, щоб йому вдалося скинути майора перш, ніж сюди прибудуть його колеги, котрих вже напевно викликали вдячні глядачі на тротуарах. Неймовірно, але сучий син все ще тримався і навіть не полишав спроб прицілитися. Потім він таки вистрелив. Куля продірявила скло просто перед очима, а заразом і розірвала навпіл ліве вухо Олега. Він завив від болю. Наступний постріл майже не завдав шкоди — лише зачепив плащ на плечі й розкришив бокове скло.
— ...б’юуууу! — разом із виттям вітру до кабіни увірвалося ревіння майора. Воно плавно перейшло в низьке виття клаксона сміттєвоза, який летів просто на них. Точніше, це «б’юїк» мчав на нього — Сокіл не помітив, як вискочив на зустрічну смугу.
Він ударив по гальмах, і цього разу Пасків не втримався. Зірвався з капота, лялькою покотився по асфальту і за мить перетворився на купу закривавленого ганчір’я, коли на нього налетіло звалище на колесах. Велетенський жовтогарячий ЗІЛ зупинився в якомусь метрі від бампера «б’юїка». Коли його червоний гальмівний шлях закінчився, Олег дозволив собі полегшено видихнути, і поламані ребра знову відгукнулися болем.
— Мусор до мусора, — пробурмотів він, натискаючи на газ. Затримуватися не можна — часу було обмаль.
Мимовільні свідки цієї пригоди, котрі дивом не стали учасниками, повистромлювались у вікна своїх автівок і викрикували добірні галицькі прокльони, перемішані з матюками. Під акомпанемент цих криків машина Сокола гайнула до виїзду з міста.
Скільки вона отак простояла в позі грішниці, що кається, Ніна сказати не змогла б. Їй здалося, що цілу вічність, що вона впала в довготривалий анабіоз, однак насправді минуло заледве п’ять хвилин. Коліна скніли — мабуть, на кожному здоровенне садно, руки затерпли, з горла виривалося лиш хрипке скиглення, але щось привело Ніну до тями. Якась думка свердлила мозок, не даючи зомліти, допомагаючи опиратися заколисуючій дії наркотика — невиразна, розпливчаста, але нав’язлива. Ніна спробувала підвестися, спочатку перенесши вагу тіла вперед, від чого негайно з’явилося запаморочення і її чоло поцілувалося з бетонною підлогою, а потім — сяк-так випроставшись і піднявшись з колін. Їй це вдалося, хоча ліву ногу звело судомою, схожою на ту, яка буває під час плавання. Ніна заточилася і ледь не впала знову. Кінцівки здавалися смужками поролону, що тримають чавунне ядро. Волосся падало на лоба, а на кожну спробу відкинути його без рук голова відгукувалася пекельним болем, не кажучи вже про охоплену мотузкою шию. І все ж Ніна змогла по максимуму відхилити голову назад і звільнити очі для детального огляду. Яка люб’язність з боку цієї скаженої сучки не вимикати світло.
Доки погляд шарив по підлозі, до тієї невиразної думки долучились інші, цілком конкретні та чіткі. Треба звідси вибиратися. Треба якось заблокувати вхід. Не дати їй увійти. Інакше...
Картина уявилася в усій красі. Зв’язаний та обеззброєний Олег сидить на підлозі, так само як щойно вона, і дивиться, як над розпластаною Ніною нахиляється божевільна з ножем у руці, мило всміхається, а потім починає чекрижити її грудну клітку, неначе консервну бляшанку...
Ніну затіпало. Полиці з банками загойдалися, наче гелеві. Треба взяти себе в руки. У зв’язані руки. Що за маячня на думку спадає. Мабуть, це від ліків. Але вона повинна опанувати себе. Шансів на порятунок мало. Та якщо битися в істериці, їх узагалі не стане.
Ніна прокульгала ближче до полиць. На нижній, що була на рівні її живота, серед іншого в очі кинулася жовто-синя упаковка з кількох тюбиків суперклею. Чим це може допомогти? Хвилинку... зараз. Ось, дивися. Замок. На металевій хвіртці замок вмонтований в саму ручку, звичайну круглу металеву ручку, в яку встромляєш ключа і повертаєш, аби увійти. Замок у ручці з обох сторін. Якщо зіпсувати зсередини, не відкриється й ззовні.
До чого тут суперклей?
Не дозволяючи собі надовго замислюватись та починати прораховувати шанси, вона повернулася до полиці спиною, навпомацки взяла упаковку пальцями і пошкутильгала з нею до хвіртки. Там спробувала виколупати з картонки один тюбик, не випускаючи при цьому решту. Вдалося — слава богу, долоні були зв’язані одна до одної, тому могли взаємодіяти між собою. Так, тепер... відкрутити ковпачок. Але не викидати! Ним треба буде проштрикнути запаяне горлечко. Ось... проштрикуй. Є — краплина клею побігла шкірою і відразу зліпила пальці. Роздерти їх, але обережно, аби нічого не загубити. Так... Далі треба прикрутити до горлечка оту тоненьку піпочку, що приєднана до ковпачка... Ось. Ковпачок можна викинути. А тепер тільки залишається поцілити в замковий проріз. Давай. Швидше.
Ніна повернулася до хвіртки спиною і спробувала. Руки тремтіли, як скажені, але дещо заспокоїлися, коли намацали ручку. Ось щілина для ключа, вузька і ребриста. З третьої спроби їй вдалося встромити в неї кінчик насадки. Пальці зіжмакали тюбик і відчули, як частина рідини знову ж таки побігла по шкірі, але інша частина все ж мусила лишитися всередині замка. Є! Вона викинула спорожнілий тюбик і взялася виколупувати наступний. Вприснемо трійко, для надійності — теоретично, це дасть трохи більше шансів на звільнення рук та спробу дістатися до вікна.
Три хвилини пішло в неї, аби вчавити в замковий проріз вміст ще двох тюбиків клею. Пальці знову позлипалися, і їх роздирання виявилося дуже болісним процесом. Якщо так само вхопилося і всередині замка — шанси на порятунок цілком реальні.
Якщо тільки Ольга не вирішить її просто пристрелити.
Ніна кинулася до полиць у пошуках чогось більш-менш гострого, що допомогло б їй звільнитися від пут. Нічого придатного на нижніх полицях більше не було. На одній з верхніх лежала пилка, але дістатися до неї не було ніякої можливості.
Ні, ну має ж бути хоч щось! Вона спробувала потерти мотузку об край дерев’яної полиці — нічого не змінилося, окрім того, що шкіра на зап’ястках нахапала заноз. Оптимістичні сподівання знову почали танути. Час неминуче спливає. Скільки ще лишилося? Хвилин десять? Чи, може, вже п’ять? Треба сподіватися на краще й готуватися до гіршого — золоте правило. Але просто сподіватися та готуватися замало.
Шукай, трясця!
Вона пошкандибала уздовж полиці, вишукуючи очима бодай дрібнюсіньку скалку скла або ж усіма забуте заіржавіле лезо для гоління. Нічого. Ні! Що це? Шляпка цвяха, не до кінця вбитого в деревину. Досить велика і, здається, відносно гостра. У будь-якому випадку, нічого кращого немає. Ніна прудко розвернулася на сто вісімдесят градусів, намацала цвях кінчиками пальців і спробувала потерти об нього мотузку. Спочатку виходило, але потім та почала усе частіше зіслизати, а шляпка — впиватися в ніжну шкіру. На очах виступили сльози — не від болю, а від марності зусиль. Так можна пиляти хвилин сорок, і все одно нічого не вийде...
Раптом у двері розуму постукав здогад: а якщо зосередитися не на мотузці, а на руці? При достатньому зволоженні можна спробувати витягнути з петлі одну з рук. Зволожити... чим?
Вона знову почала діяти раніше, ніж сумніви та інстинктивний страх болю заходилися накручувати час на свою користь, — з усієї можливої сили тернула зап’ястком правої руки по капелюшку цвяха. Шкіра розійшлася, вона відчула це, а в зігнуті пальці почала затікати гаряча рідина.
Два-нуль! Тепер головне не втратити ані краплини. Закусивши губу, Ніна почала розтирати долоні, замащувати їх власною кров’ю, наскільки дозволяла мотузка, а потім і саму мотузку також. Хотілося сподіватися, що рана не дуже глибока. Втратити рухливість або свідомість через втрату крові зовсім не хотілося. Коли пальці та долоні стали геть слизькими, вона спробувала нарешті вивільнити руку.
Логіка підказала, що витягати слід поранену руку — поріз давав постійну змазку. Шворка впивалася в шкіру, але ніби потроху піддавалася. Боліло нестерпно. Стогнучи від напруги, Ніна поновила спроби. «Нумо, витягай, тягни, не зважай на біль.» Мотузка на шиї також напиналася, не надто сильно, але відчутно для того, аби налякати. Не приведи боже, забракне повітря. І що тоді?
