Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
— Знаю, — прошелестіла сухими губами. — Лимар був вольний.
— Ага, був. Я купив обійстя. (Збрехав і не моргнув оком, просто всю Лимареву землю і хутір прирізали до панського поля). Дарую тобі його і ще п’ять десятин землі. Хату збудуєте самі.
Казимир аж запишався власною щедрістю. Ще жодній покритці, навіть жодному найзапопадливівшому слузі не давав такого дарунка. Сам не знав, як це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досі кипів у думках проти Владислава, який би зроду — віку не проявив такої великодушності й щедрості. А ось він… хоче — дарує обійстя, а хоче — викачають намазану дьогтем дівку в пір’ї і вивезуть у гнойовому возі за село.
— Рада? — помолоділо блиснув очима.
— Рада, — тихо мовила Лукина й ледь вклонилася панові, але в очах її роїлася якась неспокійна думка.
— Останні два рушники можеш залишити собі. Пов’яжеш ними старостів. Старшим старостою буде сам осавул Лизько. — По тих словах повернувся й вийшов, сподіваючись, що вже ніколи ні в серці, ні в пам’яті не зрине спогад про Лукину, як не зринають вони про всіх інших покинутих ним покриток…
II
Осавул Лизько зайшов у двір Мальованих попереду овечок, що бігли з паші й збивали куряву, і вже тут передихнув, зняв шапку. В нього на тім’ї блиснула лисина, він витер шапкою спершу її, а далі обличчя й розгладив вуса. Він бачив, що Філон пішов у береги, але не завернув його, вирішивши, що краще спочатку побалакати з його батьками.
— Драстуйте вам у хату, з п’ятницею будьте здорові, — мовив Лизько нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя. Лизько — високий, худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник, обличчям і неприємними очима. Колись, кажуть, ті очі були й добрі, й ласкаві — звичайні людські очі, але за роки осавульства все тепло з них вивіялося, осталися попіл і сажа. Текля і Василина саме ставили на лежанці опару. Оникій і Йосип довечерювали солоною таранею з галушками (Філон повечеряв раніше). Всі посхоплювалися, заніміли.
А Лизько, сповнений самоповаги й добродійства, яке мав учинити, сів на лаві, поклав біля себе шапку й сказав:
— Тісна, тісна у вас хата, але скоро тут попросторішає.
— То ж яким побитом? — обережно запитав Оникій, витираючи долонею ріденькі вусики.
— А таким — от, що треба вам женити сина.
— Самі про те клопочемось, та… — Оникій скрушно ударився в поли.
Лизько всміхнувся й крутнув вуса.
— Приніс я, Оникію, в твою хату велику радість. З панської ласки йду до тебе в старости.
— Ой, — вхопилася за сухі груди Текля. — Василина ж мала ще.
Лизько вдоволено засміявся.
— Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.
В хаті запала насторожена тиша.
— Кого ж це мені сватають? — обережно запитав Йосип.
— Не тобі, а Філонові.
Всі, хто був у хаті, спантеличено поглядали одне на одного. Лизько потішився переляком господарів, суворо сказав:
— Василино, вийди з хати. — І, коли за дівчиною зачинилися двері, поважно мовив: — Будемо сватати Грищенкову Лукину.
— Ткачикову? — перепитав Йосип.
— Ткачикову.
— Це ту… покритку, — йойкнула Текля й заплакала. — За віщо нам, за віщо нам такий страм і така кара?
— Ану вмовкни, — гарикнув осавул. — Добра мені кара. Пан за нею оддає Лимарів хутір і ще п’ять десятин землі!
І знову в хаті запала тиша, але вже інша, надійніша, світліша.
— А це… не жарти? — обережно мовив Оникій.
— Я оце прийшов би жартувать, — обурився Лизько.
Йосип, що сидів із розтуленим ротом, мовив:
— Аж не віриться. Коли б оце мені…
Оникій теж стрепенувся:
— А може, нехай сватається Йосип. Він старший.
— Сказано — Філон.
— Філон так і Філон, — одразу здався Оникій — Воно справді, Текле, діло трохи таке… Але ж цілий Лимарів хутір. Звідки будете її сватати?
Осавул знизав плечима:
— З дому, вона вже вдома.
Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душі на таке. Хоч, звичайно, було їй і кривдно: сподівалася, що поодружуються сини нехай і не на найкращих дівчатах, нехай і не на красунях, але на чистих, не з панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре… якщо добре. Вона перша й сполошилася:
— А якщо Філон не захоче?
— Як — то не захоче, — здивувався осавул. — Пан наказав. Кличте хлопця.
Йосип пішов і по якомусь часові вернувся з Філоном. Було видно, не втерпів, дорогою все йому розказав. Бо Філон не привітався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозі й прорік:
— Я женитися ще не буду.
Його лице дивно мінилося.
— Як це ще не будеш? — не зрозумів осавул.
— А так. А на Лукині — то й ніколи.
І зціпив зуби, аж потемніли вилиці з молоденьким, лише кілька разів потятим бритвою пушком.
Осавул спантеличився. На таке він не сподівався.
— Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, — мовив навіть не погрозливо, а злякано. — Та тобі… Та тебе…
— Скажіть панові: не одружуся на Лукині, хоч убийте.
— А коли б на мене… — сказав Йосип.
— От і женися, — витиснув крізь зуби Філон.
— Сину, змирися, — просив батько.
— Ми його змиримо канчуками, — погрозливо мовив Лизько.
— Я все одно на Лукині не одружуся, — сказав Філон, і така була в його голосі затятість, так яро палали його очі, що осавул взявся за шапку. Його провів на вулицю Теклин плач.
— …Як це не хоче одружуватися? — здивувався на Лизькову оповідь пан Казимир. — Приведіть його сюди.
Двоє гайдуків привели Філона. За пановою спиною стояв Ян.
— Чому це ти не хочеш одружуватися на такій гарній дівці? — здивовано й мовби м’яко запитав пан.
— Бо… не люблю її, — одказав Філон. — Стояв на блискучій підлозі, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, і стояв міцно. І сам був міцний — шия бронзова, лице смагляве, відкрите. Це дратувало пана.
— А я велю.
Філон мовчав.
— Утямив?
— Над нами, пане, ще є Бог, а він мені не велить, — сказав Філон, не опускаючи очей.
Ці слова привели пана в нестямний гнів.
— А я наказую… І тобі, й твоєму хлопському Богові. Слово гонору, ти візьмеш Лукину за жінку.
— Не візьму, хоч убийте.
— Візьмеш! — верескнув пан Казимир і затупотів ногами. — На конюшню його.
Гайдуки підхопили Філона під руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечір, і на конюшню принесли дві свічі. При їхньому хисткому світлі його й били. Форкав у міцній загорожі жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тільки напівсили. Один навіть просив Філона: «Ти кричи». Філон не кричав. А тоді на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистіли на всю силу. Коли Філона підвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тіла.
— Ну! — процідив крізь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. — Гарні в тебе бояри?
— Це, пане, не мої бояри, а ваші.
— Що — що? — не зрозумів пан.
— Кажу, що на моєму весіллі бояр не буде. Бо не буде самого весілля.
— Засічу до смерті і мертвого женю…
— Хіба що мертвого.
— Гайдуки!
— Ваша світлосте, — зашепотів за Казимировою спиною Лизько. — Я хочу вам щось сказати.
— Що ще там? — невдоволено озвався пан, але ступив у темінь.
— Є ще один спосіб, — проникливо, лакейським голосом шепотів осавул. — Колись, пам’ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на ніч у порожнім вітряку і запустили вітряк. Воно, знаєте, порожній, він гуде, як гаспид. Камінь шкиргає, іскри сиплються. Ну, як у пеклі. Вже за півгодини застукотів той у двері й зізнався.
Пан замислився.
— Що ж, мені одного млина не шкода.
— Та отой, крайній од шляху. Він уже старий, камінь з’ївся, міняти треба. А воно вітрець набирається. — Й підняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивіться, який вітер.
Пан руки не підняв, посмикав себе за вуса й сказав:
— Роби. Тільки варту постав, бо він, бачу, такий, що й втекти може.
