Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Разное » Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗

Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читаем книги онлайн txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Що це зі мною, Яринко? Сонце проспав? Еге, мабуть, на смітник пора.

Скочив з ліжка, почав хутко одягатися, натягувати чоботи. Хлюпнув пригорщу води в обличчя, розчесав вуса біля дзеркала. Ярина ліпила на столі пиріжки з свіжовчиненого тіста, відблиски з печі грали на її усміхненому обличчі.

— Нічого, Васильку. Відпочив — і добренько! Цілий же вік на ногах.

— Як то нічого? Сьогодні ж приїдуть за нами, забирати на мітинг.

— Хай приїжджають, — вдоволено сказала дружина, — пиріжечками їх вгощу, наливочкою. А їхати в район — ні, ні! Не ті літа! Якось негарно виставлятись на люди. Юрко там літає, мотається в небі, трудиться, а ми його славу перейматимемо.

— І я за те, щоб не їхати, — крекнув Василь, натягаючи піджака на широкі, маслакуваті плечі, — Приїдуть — не одкараскаєшся. Державна справа! Мабуть, доведеться помучитись. А варто було б до Бездонної криниці пройтися. Туди звірина ниньки ходить воду пити, а стінки круті, треба підходи прокопати.

— А Сава? Ти йому скажи. Він і зробить.

— Треба ж дорогу показати. Хіба що хай Христина проведе? Сьогодні ж твій день народження, вона обіцяла бути.

— День народження, — зітхнула мати, — а дітки розлетілися в світи. Юрко в небі, Гриця понесло в якусь командировку, а Борис навряд чи одірветься од своєї машинерії, та й Іван не покине господарства в осінню годину, там же горить усе. А Марійка як не забуде, то одцроситься. Ну та нічого, аби вони були щасливі, а мені для себе що — більше треба? Христинка тут, то й досить. Та ще цей — Сава. Як він тобі?

— Відкрита душа, — мовив Гук. — До пуття хлопець.

— Славне обличчя, — згодилася мати. — Очі ясні, мов у криницю дивишся. Таким очам можна вірити. Ой леле! Я забула тобі сон розказати. Дивний сон мені приснився ниньки. Ніби повторення того самого, що тоді — на Херсонщині. Згадуєш?

— Атож. Той мені врізався, мов розпечений шворінь. Тільки ти ж тоді не доказала його…

— Так треба було, Василечку. А тепер відчуваю — пора розказати, бо ж недарма він знову повторився. Не зовсім так, але дуже подібний. Ніби я знову молода, як тоді в лісі, коли ми зустрілися з тобою… і навіть корзинка та сама, з ягодами. Тільки ліс обривається кручею, а внизу хлюпає море, скільки не глянь — все вода й вода. Раптом з’явився ти, теж молодий, веселий, взяв мене за руку і кажеш: «Ходімо!»

— Ну що ж, — усміхнувся Гук, обнімаючи дружину за плечі, — все так і було. Взяв і повів.

— Зажди, не перебивай. Далі все було так, як і в тому сні, — попливли ми на човні, потім буря, я допомагала тобі, а згодом — ти мене підтримав. А потім — берег, чорний, страшний, безвидний. Скелі гострі, тумани понад ними. І небо якесь сіре. Думаю, як же далі йти, де тут дорога? А все-таки — пішли. Було слизько, тяжко. Ми зривалися і знову йшли. В одному місці я не втрималася, посковзнулася, і ти не підхопив мене. Гостра скеля пробила мої груди, і я відчула, що вмираю. Потім — бачу себе збоку: стою на верхів’ї гори, вимахую руками, як птах, і відчуваю, що можу летіти.

— Я часто в снах літаю, — озвався Василь. — Ще й недавно таке відчував.

— Еге ж. Вимахую руками й кричу тобі (а ти внизу стоїш): «Василечку, у небі так гарно, летімо до сонця!» А ти розгублено питаєш: «А де ж добути крила?» — «Вони у тебе за спиною!» — крикнула я. І ти стрибнув зі скелі і теж полетів, та колом, колом набираєш висоту і все ближче, ближче до мене. А потім я кинулася зі сну…

— Що ж, — задумливо мовив Василь, — гарний сон, хоч і тривожний. Ми й дітки — то ж одне. А вони — он як високо літають. Юрко в небі, а інші пташенята в своєму ділі добренні крила зростили. Умремо, Яринко, а й тоді наш політ не припиниться…

— Гарно сказав, Василечку, — одвітила Ярина, витягаючи з печі велику сковороду з першими пиріжками. — Тільки серце моє чує, що сон цей віщий. Ось спробуй одненького, з грибочками…

— Добре було б Саву запросити.

За вікном просигналила машина. Гук виглянув надвір.

— Якийсь хлопчина поспішає. Хто б то міг бути? Мо’, вже на мітинг пора їхати? Так рано ще.

У двері постукали. Зайшов молодий хлопець у спортивній куртці, несміливо глянув на Гука, потім на Ярину, кашлянув.

— Здрастуйте.

— Добридень, сипку, — привіталася мати. — Ти до Василя Івановича?

— Ні, я До вас… якщо ви мама Юрія Васильовича…

— Це я, — наполохалась Ярина. — Що з ним?

Вона вхопилася рукою за груди. Хлопець заспокійливо сказав:

— Що ви, що ви! Все гаразд. Юрій Васильович жалкує, що не може прибути на іменини, і просив передати ось це…

— Не забув-таки, — щасливо прошепотіла мати, витираючи сльози, і заметушилася біля столу. Хлопець відкрив «дипломата», почав щось діставати з нього.

— Та ти сідай, синку. Ось пиріжечків свіжих покуштуй.

— Ні, ні. Я повинен одразу ж назад. Візьміть, це портативний магнітофон, в ньому касета з записом голосу Юрія Васильовича. Святкове привітання. Натиснути кнопочку ось тут…

Мати обережно взяла подарунок, показала чорну коробочку Гукові, похитала головою.

— Ич ти! Що придумали. Голос передають у подарунок. Дякую, синку. Передай, що я думаю про нього щохвилини. Передай, що чекаємо його…

— Передам. Вітаю і я вас. До побачення.

— А пиріжечок, пиріжечок! Свіжесенький.

— Дякую, візьму кілька, в дорозі поїм. Запах який, ніби до мами в гості приїхав, на Брянщину.

— Прощавай, синку! Хай доля береже тебе!..

***

Христина вибігла на ґанок, ніби пірнула в сонячний світанковий потік. Простягла руки до багряного кола, що пульсувало в прогалинах між деревами, завмерла. Приймала долонями, грудьми, обличчям, кожною клітиною тіла краплі незримого дарунка, а на заміну віддавала себе світові, простору, деревам, квітам, ніжному ранковому леготу.

Отямилася від забуття. Пішла до ставочка, пірнула з розгону у прохолодну воду. Захоплено ухнула, вилітаючи на поверхню, здійняла хмару бризок. Пропливла коло-друге, вийшла на берег. Розпустивши буйну косу, витиснула з неї воду. Глянула в небо, ніби прислухалася до нечуткого голосу.

— Юрасю, — тихо мовила вона, — якби ти бачив мене тепер — зрадів би. Моя радість повертається, чуєш? Ще несмілива, ще боязка, але вже — радість! Побажай мені щастя, Юрасю, з неба. Може, зоряне побажання надійніше, ніж земне?

З чагарів поважно вийшла лосиха з лосенятами. Зупинилася, задумливо дивлячись на Христину.

Через галявину проскакав заєць. Потім ще один. Зчинили ігрище під соснами.

Десь неподалік хрокнув вепр. Заверещали поросята.

До Христини підійшов лелека — тихо, нечутно, потерся головою об її коліно, поглянув сумовитим оком знизу вгору.

— Чого тобі, Ахмеде?

Птах заклекотів заклично, задерши вгору голову. Застрибав по галявині і, піднявшись у повітря, полетів колами над сторожкою, над ставочком, понад деревами, нібж прощався з тим краєм, де його приютили в годину біди.

— Молодець, Ахмеде! — радісно закричала Христина. — Таки зважився? Иу її прекрасно! Пора така у нас — крилата! Може, і я вслід за тобою зважуся полетіти. Передавай вітання пірамідам. Чекаю тебе весною! Чуєш, Ахме-е-еде?!

***

Іван Гук попросив директора школи, щоб він зібрав для бесіди не лише учнів старших класів, а всіх — навіть наймолодших. «Маленята розуміють найскладніші проблеми, — запевнив він, — тільки розуміння їхнє особливе, і — може бути — глибше, ніж у нас, дорослих. Що ми знаємо про психіку дитини? Власні дитячі враження у нас самих давно вже поховані під купами дорослого мотлоху. А жаль!»

Актовий зал Горянської середньої школи радісно вирував. Не лише учні, а й учителі, всі жителі села Горяни були приємно вражені, коли радіо й телебачення принесло вість: довкола Землі кружляє новий супутник, а в ньому астробіолог Юрій Гук; і знаючі люди роз’яснили, що Іван Васильович, місцевий голова колгоспу, Герой Радянського Союзу, — рідний брат космонавта. Як же можна було втриматися від спокуси — послухати слово старшого брата про знаменитого вченого, ідеї котрого обговорює нині цілий світ?!

Перейти на страницу:

Бердник Олесь Павлович читать все книги автора по порядку

Бердник Олесь Павлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Вогнесміх (1988) отзывы

Отзывы читателей о книге Вогнесміх (1988), автор: Бердник Олесь Павлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*