Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
З перших кроків у напрямку ринку у нас виходили з формули: спочатку реформи, а вже потім вирішення соціальних завдань. Це треба було розуміти так: реформи за рахунок соціальних завдань. У ряді випадків були демонтовані навіть ті соціальні досягнення, які свого часу були запозичені у СРСР західними країнами. Наша практика першої половини 90-х виявилася повною протилежністю тим реформам, які здійснювались, наприклад, канцлером Ерхардом у Німеччині 60-х років, а також в інших країнах післявоєнної Європи. Розрив прибутків в Україні наблизився до того, який спостерігався у країнах Західної Європи у останній третині XIX століття, тобто в період формування передумов соціалістичної революції. Інакше кажучи, в Україні відтворювався переддень більшовизму. Сьогодні ми на кілька кроків відійшли від краю, але контрасти у матеріальному стані різних шарів населення продовжують перевищувати поріг соціальної стабільності.
Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі прибутки 10% найбільш багатих родин перевищують прибутки 10% найбільш бідних у 4,5 — 5,5 разів, то у нас між відповідними групами спостерігається десятиразовий розрив. Насправді він ще більший, тому що значна частина прибутків багатих приховується у тіні. Бідних, на жаль, — теж!..
Зрівнялівка — це параліч суспільства. Як відомо ще з шкільної фізики, струм виникає лише при наявності різниці потенціалів. Розрив добробуту у розумних межах стимулює трудові та підприємницькі зусилля. Але розрив у доходах, у рівні життя не повинен бути безнадійним. Поляризація, до якої ми прийшли, не тільки погано стимулює розвиток, але й суперечить демократичним принципам. За таких умов важко розраховувати на випереджуюче зростання купівельноспроможного попиту та вартості робочої сили, на підтримку мотивацій до чесної та продуктивної праці.
Ці мотивації, на щастя, все ж збереглися й допомогли нам подолати найважчі часи. Запас міцності у нашому суспільстві виявився більшим, ніж очікували друзі України та сподівалися її недруги. Те, що на стику 1993 та 1994 років не сталося розриву більшості економічних ланцюжків та повної зупинки нашої економіки, я саме й вважаю доказом наявності у нас цього запасу міцності. Будь-яка криза — це перелом хвороби до одужання. Тільки у людей криза триває години, а у країн — роки. Але й вони минають. Від криз нації поновлюються, підвищується їхня здатність чинити опір та гнучкість. Кажуть, що китайці не розрізнюють поняття «криза» та «шанс», позначаючи їх одним ієрогліфом.
Я не без полегшення закінчую цю главку із сумним переліком наших прорахунків та невдач. Не таке вже це радісне заняття — пригадувати про найтяжче. Моїм російським читачам напевне часом здавалося, що мова йде не про Україну, а про Росію. Дійсно, про обидві наші країни у 90-і роки можна сказати: «Как мало пройдено дорог, как много сделано ошибок». Помилок, схожих як дві краплини води.
Але в одній галузі, енергетичній, долі у нас були різні. Вони просто не могли не бути різними.
Тягар енергетичної залежності
Що таке паливні проблеми, краще всього показати на прикладі. У 1998 році нестача пального під час посівної кампанії привела до того, що більше 40% площ у нас лишилося незасіяними. Чи потрібні ще якісь слова?! Незадовго до цього, нагадаю, стався різкий стрибок світових цін на нафту, і хтось потирав руки, а хтось дер на собі волосся.
22 травня 1999 року Кабінет міністрів України прийняв постанову «Про ціни на зріджений газ для населення», яка закріплювала ціну 50-літрового балону на рівні 10 гривень. Захід був, звичайно, протиринковий, але ж треба було якось підтримати людей. Дотуємо ж ми й досі комунальне господарство. Коли фактична ціна балона у 3 — 4 рази перевищує відпускну, природно, виконання програми дається з великою напругою. Національна акціонерна компанія «Нафтогаз України» несе великі збитки, і тут російські постачальники, використовуючи момент, різко (до 50%) піднімають ціну на зріджений газ, що йде в Україну. Ми розуміємо, що на ринку ніхто нікому не поступиться, але іноді це ображає.
За 90-і роки споживання нафти в Україні скоротилося більше ніж на третину від тих 62 мільйонів тон, які споживала у 1990 році УРСР. У нас є і власний нафтовидобуток, але він падає — родовища дуже старі, випрацьовані. Деякі просто рекордно старі. Якось дочка показала мені в енциклопедії Брокгауза і Єфрона за 1893 рік замітку про те, що у Дрогобичі провадиться «выделка нефти из горного масла». Мало хто знає, що нафтопереробний завод у Дрогобичі — найстаріший у Європі. Природно, сьогодні це сучасне підприємство, яке формує до 10% бюджету Львівщини, а про його вік я повів мову, щоб нагадати: ми у нафтовій справі не новаки. У нас добре розвинена нафтопереробка, загальна виробнича потужність українських нафтопереробних заводів становить 52,4 млн. тон, але забезпечені сировиною вони добре якщо лише на чверть.
За рахунок власної нафти Україна сьогодні може забезпечити у кращому випадку 10% своїх потреб. У нас прийнята національна програма «Нафта та газ України», і якщо вона буде виконана, то до 2010 року ми будемо видобувати 6 — 7 млн тон нафти при мінімальних внутрішніх потребах країни десь на рівні 35 — 40 млн тон. Ми залежимо та ще довго будемо залежати від інших, головним чином від Росії. Україна посідає шосте місце у світі по споживанню природного газу (після США, Росії, Німеччини, Великобританії та Канади), хоча обсяги споживання й знижуються. В останні роки ми обходимось 80 — 85 млрд кубометрів, тоді як у 1990 році витрачали 120 мільярдів. Але впав і власний видобуток: у 1991 році він складав 24,4 млрд кубометрів, а в останні роки знаходиться десь біля позначки 18 млрд кубометрів. Ми розраховуємо подвоїти цей показник до 2010 року, але це не звільнить нас від газової залежності.
У Донецькому вугільному басейні ще у 80-і роки були відкриті великі газоносні структури, запаси яких могли б не тільки забезпечити нашу енергетичну незалежність, але й зробити Україну експортером газу. Для розробки специфічних донецьких пластів потрібне особливе устаткування. Є також інші сподівання: за останні роки в Україні відкрито шість нових родовищ газу — Красноградське на Харківщині, Кружилівське на Луганщині, Верещицьке та Орховицьке на Львівщині, Ульянівське на Дніпропетровщині та Північно-Казантипське на шельфі Азовського моря.
Більшу частину необхідної нам нафти і газу Україна закуповує у Росії. Україна найбільший із споживачів російського газу. Приблизно 30 мільярдів кубометрів ми отримуємо у рахунок оплати транзиту. Решту, 30 мільярдів кубометрів, а то й більше, нам доводиться докуповувати.
Прикро те, що Україна могла б обійтися тим газом, який юна видобуває вже сьогодні, і тим, яким Росія розплачується з нею за транзит. Але біда у тому, що за подушними витратами газу Україна посідає перше місце у світі (або одне з перших), а по ефективності енергозбереження займає одну з останніх позицій серед індустріальних країн. Це означає, що ми спалюємо чимало газу і витрачаємо непомірні гроші даремно. Але парадокс у тому, що виправити стан справ можна лише з допомогою ще більших грошей. Потрібна, по суті, технологічна революція. Але як її здійснити, коли Україна не може не витрачати від 9 до 15 мільярдів доларів щорічно (залежно від коливання цін) тільки на закупівлю нафти та газу?
Коли я бачу малюнок із зображенням скульптурної групи «Лаокоон», я кожен раз думаю, що одна з гадюк — то Вуглеводні, а друга — Електроенергія. Пізнаю я й осіб, яких ці гадюки обкрутили, щоправда, вони майже кожен раз інші. У нас великий плин кадрів, так що я не буду їх називати.
Дефіцит електроенергії, небезпечне зниження частоти у мережах, нестача регулюючих потужностей, які могли б компенсувати піки споживання вдень та зниження навантажень вночі — тільки почни перелічувати. На відміну від Росії, ми не успадкували Братської, Красноярської, Усть-Ілімської, Богучанської, Саяно-Шушенської (і так далі, і так далі) ГЕС, не успадкували виробництва ТВЕЛів, тепловиділяючих елементів для атомних електростанцій (сирий уран до ядерного реактора не закладеш) та багато ще чого. Проте ми успадкували чорнобильську біду.
