Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
А про півника, шоб було ясно. Надибала я у вітрині гаванської крамнички пап’є-машевного півника наїв-арт. Величенького, сантиметрів сорок заввишки і сорок доларів у кишеню продавцю. Художник, якщо долари чотири за півника отримав, був щасливий.
— Ух ти! Купимо півника! — закричала я.
— Не купимо півника, — сказав Алігарх.
— Це ж бо чого?! Шару коштує.
— Бо нема як його везти. Я ше ніяких сувенірів не купив. А в мене партнери, клієнти…
— Півни-и-ик… — риторично занила я. Та так собі й нила. Цілком безнадійно, але смішно було позадрачувати Алігарха. Кльово, коли люди вірять в те, у що ти хочеш, аби вони повірили. В даному випадку — в кончєну тьолку-ідіотку, що просила собі не "Луї Вьютона", а паперового півника невідомого кубинського автора.
Після щоденників на мене посипалися повідомлення у різних цифрових форматах.
Бо тільки тепер, судячи з есемесів Алігарха, він зрозумів, що по-справжньому мене кохає. Ну, це було би душещіпатєльно в якомусь кіні. Або й у жизні, якби я хоч на грам відчувала до нього щось іще, крім приятельської симпатії і температурної звички. Є така штука, знаєте? Вам просто може бути комфортна температура тіла людини. І ви собі завтикуєте, і нікуди особливо не пнетеся. Поки щось само вас не пне.
А коли пне, то щипай душу хоч щипцями для брів — душа вже давно в іншому місці. Адресат вибув.
І це завжди такий тьолочний закон: варто послати чувака на хуй, сумно і твердо сказати йому: "Вибач, ти класний, але я не люблю тебе. І ти заслуговуєш більшого!", як чувак, незалежно від віку, ваги, достатку і расової приналежності починає всиратися за тобою стократ сильніше. Так що, якщо хочете когось по-чєсному відхєрити, хапайте його під білі рученьки, тикайте під носа каталог із дешевими меблями і брошурку з найвигіднішими умовами кредитування на житло молодій сім'ї, а тоді високим голосом волайте: "Ми створені одне для одного! Тільки ти і я. І наша дитина. Дві! Я хочу дівчинку!"
А ТО ЯКОСЬ МИ, ЯК ВСІ ТЬОЛКИ…
…А то якось ми, як всі тьолки, ходили по троє в туалет.
— Оу, май лав!!! — співає на весь наш готичний туалет Медвідь.
— Май дайвінг!!! — підтримую я.
— Дура, в мене ця пісня на тобі стоїть в телефоні.
— І її грали в кіні, коли дядько вмер і летів на небо. В "Привиді".
— А от Карпа тільки що привида з’їла.
Це Ведмідь про те, що я сиділа на унітазі й позіхала. А Вася в той момент кричала таке:
— О, Карпа, поки ти нічим не зайнята, зроби одну корисну річ.
— Да уж, нічим не зайнята, — огледів унітазну й позіхаючу мене Ведмідь. — Ходить тут без діла. Підпиши нам, Карпа, заповіт.
— Як умру, то поховайте, чи як там? — Вася.
— Там не так. — Ведмідь.
— Так.
— Не так.
— Дададададада!
— Нєнєнєнє!
— Дадададада!
— Нєнєнєнєнє!
— Тьолки, зробіть мені каву, — кажу я.
— Нє, ми не можемо. Ми сперечаємось — не бачиш?!
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, їздили в метро. Цікаво так, там телевізор показує цуциків для телефонів і шматки показів мод.
— О, диви-диви, — каже Вася, — у тої моделі нема пупка!
— Фу! — каже Медвідь. Але ще гірше би було, якби вона йшла і помахувала пуповиною.
— Ага, — кажу я, — і до пуповин тоді би продавалися всілякі там аксесуари. Дзвіночки…
— Точно. І ти би нам такі привозила з Індії.
— А взагалі, давайте ліпше видавати газету.
— Камсамольській полдєнь?
— Нє. Надєжда калхоза.
— Влажная роза — надєжда калхоза.
— І знімемо серіал. Про наших ексів, гіпертрофовано.
— Буде серіал про мене, — каже Ведмідь. — Бо ж я Надєжа.
— Нє, каже Вася. — Серіал про бойфрендів. Тому про тебе буде дві серії, а про Карпу решта 300… Плюс повнометражний фільм в бонус.
— А про тебе, Васо?
— А про мене одна. Я і мій рожевий фалоімітатор. Правда, в нього батарейки сіли перед новим роком…
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, збиралися в баню.
— В сауну? — перепитала я у Медведця з надією.
— Нє, іменна в баню! — вердикт був невблаганним. — Із віниками. Не знаєш харошої бані, Карпа?
— Та звідки?
— Ну ти ж там ходила недавно зі своїми пацанами з групи!
— Фу, пацани в її групі жирні!
— Нє, Васо, там тіки один жирний… — Медвідь зробив спробу благородства. Я її ліквідувала:
— Ну, але пацани з моєї групи реально ходять в баню з ЖИРНИМИ дядьками, бізнесменами всякими. Ті їх потім на роботу беруть…
— Нє, ми не тим будемо в бані займатися, після чого на роботу беруть. Ми туда чисто попаритись, — наполягає Ведмідь.
— Та не знаю, не знаю я бані! — вже ледь не кричу я. — Не ходила я туди ніколи! Не люблю я жирних дядьок, та ше й з розпареними маленькими піськами і березовими листочками, що поприлипали їм до срак!
Вступає хор Вірьовки:
— Фу-у-у-у-у!!!!
— Спитайся в Вадіма. Видавця нашого. Він у нас по банних ділах виступає. Ходять там по 15 мужиків в одну баню… — Я дивно якось даю поради.
— Ну і спитаю! — вдовольняється Ведмідь.
— Тільки де ми ще знайдемо дванадцять тьолок? — не розумію я.
— Нашо нам іще дванадцять тьолок? — Ведмедю навіть не приходять в голову поняття економії. Бо ж в бані платиш за годину, а не за кількість тьолок.
— А я знаю? Мужики ходять по 15 штук пузатіків. Значить, так нада.
— Ми ж не їбатися там будемо, — рубає Ведмідь.
— А 15 штук пузатих мужиків там шо — їбуться?! Вони ж жонаті! — я закипаю.
— О! — піднімає вказівний палець Ведмідь. — Ото ж бо й воно. Не додому ж ходити їбатися п’ятнадцятьом пузатим і жонатим мужикам.
* * *
А то якось ми, як всі тьолки, читали чужі есемеси.
Отже, чужий есемес бойфренду: "Я впєрвие в жизні здєлала кунілінгус. Єйо піська вкуснєє, чєм твая. Всьо, пака".
А Ведмідь на презентації нашого альбому "In ЖИР" написав есемес: "Ти моя єдина любов" і розіслав по всіх номерах у своїй телефонній книзі. А Вася написала есемес "Нам піздєц", відіслала його Ведмедю, вдарилася головою об сцену і зомліла. Струс мозку і чорний рот цілий тиждень зранку. І наші дві подруги переспали. Але це ж таке. Як всі тьолки…
* * *
…А то якось ми, як всі тьолки, були апчнимі женщінамі. З тьолочного погляду навіть не алчними, а алчущімі справєдлівості. Алігарх не день народження пообіцяв мені новий лептоп, тим самим віднадивши всі нові лептопи з інших напрямків: Вовчик он хотів мені подарити, наприклад, а я: "Та не треба, та я вже пообіцяла прийом цього подарка з іншого боку". Але обіцянка-цяцянка. Пройшов мій горопашний день-народження, подарунків було мало, як завжди. Тьолки подарували мені столик-годинник, що ідеально підходив до дизайну їх кімнати "Чорничний йогурт-вбивця".
— Дарую вам цей столик… — зітхнула я, після того як насолоджувалася подарунком цілих дві хвилини.
— У-їіііі!!! — заверещали тьолки й, схопивши столик, радісно побігли до себе в кімнату його ставити.
Вовчик, розчарувавшись у подарунку-комп'ютері, вирішив подарувати мені джипіес для ходіння по горах. Тільки от треба було взнати, яка модель краща…
Гапа подарувала сумного фіолетового віслючка (теж ідеально вписався тьолкам у кімнату) і сказала:
— Якщо ти колись будеш думати, що тобі хуйово, подивися на цього осла. Йому хуйовіше за всіх на землі.
Діти з Reis Mit Scheis довго встидалися приходити без подарунка, але я їх вламала, пообіцявши нещадну інтелектуально-духовну експлуатацію в майбутньому.
Параноїд прийшов з квіточками.
Артур подарував чудове крісло, яке я потім подарувала Reis Mіt Scheis-ам.
Інший Артур подарував чорний диско-шар. котрий я потім подарувала першому Артуру, щоби він був диско-bеаr-ом.
