Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Пропозиції? — знову повторив Славін.
— Дозвольте мені закласти тайник у неділю… З об'єктивними даними, а не з тим, у чому вони зацікавлені… Вони зразу ж надішлють чергову радіограму, ми її прочитаємо…
— Ми її прочитаємо, — повільно повторив Славін. — А що? Цікаво… Пишіть заяву, понесу нагору, чекатимемо рішення…
— Ви ж напевне фіксуєте нашу розмову… Невже цього не досить?
— Запис нашої розмови прослухають аналітики, Геннадію Олександровичу. Вони вичислять, у яких пунктах нашої розмови ви брехали, а де відкривали правду… Але, як кажуть, діло любить форму… Пишіть… аби потім не було розмов, що я вас примушував, погрожував, катував… Пишіть, ось ручка.
… Ранок — для бурхливого московського травня, був не такий, як завжди, — дуже тихий і сонячний; небо високе, блакитне, немов у Домбаї на початку лютого.
— Може, нарешті, випогодиться, — зітхнув Славін, — бо останні роки ми літа не бачимо…
Сергієнко всміхнувся:
— Зате побачимо, як збільшується випуск автомобілів… Та й вантажівок, що тероризують місто… У багатьох столицях вантажні машини давним-давно їздять по вулицях тільки вночі, а ми міцно стоїмо на тому, до чого так. звикли…
— Община, — посміхнувся Славін, повторивши інтонацію Степанова. — Та за нічну роботу водіям вантажних машин треба платити більше, а це порушення «рівності» — багатії серед шоферів з'являться, не можна…
— Думаю, не тільки в цьому справа, — заперечив. Сергієнко, розгортаючи панку (перед початком серйозної розмови завжди «робив крок убік», розминався, немов спортсмен). — Мені здається, міські власті бояться, що треба йти в Міністерство фінансів і просити додаткові кошти… А ми поставили на режим економії… Можуть «неправильно зрозуміти»; хтось на зборах зачепить, для чого рискувати… Посадили б розумного економіста за комп'ютер, попросили б порахувати без гніву й упередження, от і мали б таку довідку; збільшення заробітної плати тим шоферам вантажних машин, котрих перевели на нічний графік, дасть мільйони економії народному господарству, — на одних лише денних пробках, коли даремно спалюють десятки тонн бензину під світлофорами, витрачаємо чорт знає скільки. Але ж не бензин валять, а золото — час, кажучи інакше…
— На що це ви гніваєтесь? — заклопотано спитав Славін.
Сергієнко раптом розсміявся:
— На Центральне розвідувальне управління, Віталію Всеволодовичу. Я також закінчив вивчати оперативні матеріали на Пеньковського… Знаєте, про що я, — чим довше їх вивчав, — думав?
— Я не Джуна, не маю дару прозорливця…
— Шкода… Добре мати прозорливого помічника…
— Ризиковано, — заперечив Славін. — У кожного з нас е щось, властиве лише йому, стороннє око небажане…
— Безсумнівно, — обличчя Сергієнка стало, як завжди, зосередженим, навіть трохи жорсткуватим. — Так от, Віталію Всеволодовичу, я запросив вас для того, щоб ви розбили мою версію.
— А ви мені потім догану вліпите…
Генерал ніби не почув жартівливого зауваження Славіна й провадив своє:
— Навіщо Ленглі — особливо в останній час роботи цього агента — треба було так по-дурному світити Пеньковського? Навіщо вони примушували його раз по раз ризикувати, вимагаючи майже щотижня обміну інформацією? Вони навмисне підштовхували його до провалу…
— Докази, будь ласка…
— Подивіться цю папочку на дозвіллі, я дещо підібрав.
— Подивлюсь і якнайуважніше.
— Одне слово, я дозволив собі припустити версію, — сказав Сергієнко. — Або вони, — практично видавши нам агента такого рівня, як Пеньковський, — хотіли викликати в країні психоз шпіономанії, тотальну підозріливість, яка в епоху науково-технічної революції здатна викликати необоротні наслідки, бо відсутність живого обміну ідеями відкидає на десятиріччя, — або він був їм уже не потрібний, тому що знайшли серйознішу заміну…
— Кульков? — спитав Славін.
Сергієнко не відповів, усе ще говорив неквапливо, немов приглядався до своїх слів збоку:
— Спробуйте запитати його: хто-небудь, коли-небудь з американських колег розмовляв з ним про Пеньковського? Особливо на самому початку його роботи проти нас. Ви напевно відчуєте, бреше він чи хоч трохи наближається до правди.
— Версія цікава, — озвався Славін, — але мені здається, що вона грішить якимсь надто жорстким прагматизмом… Віддати такого агента, як Пеньковський, заради того, щоб розпалити психоз?
Сергієнко впевнено відповів:
— Мавр зробив своє діло… Якщо вони вирішили, маючи заміну, віддати його нам, аби викликати в країні хвилю підозріливості, то, виходить, комбінували можливість його провалу заздалегідь… Мабуть, вони заздалегідь планують загибель свого агента, але при цьому ретельно вичисляють, як повернути це собі на користь. Правда, з Лісником, з їхнім Тріаноном вони програли остаточно, із сухим рахунком… Але я не знаю, що було заплановано, якби він не покінчив з собою… А що заплановано з Кульковим? Яких акцій вони вживуть, коли здогадаються про його провал? А якщо вони вже якось дізналися про це? У вас є пропозиції?
— Є, — відповів Славін. — Є, товаришу генерал. Мені хочеться повірити Кулькову.
Робота — IX
— Геннадію Олександровичу, поясніть мені, будь ласка, — Славін присунув Кулькову чашку кави, — чому ви так необачно повелися з сотенною асигнацією? Невже не могли збути її якось інакше? Навіщо розрахувалися нею в домі друга?
— Випадково, — відповів Кульков зразу, і Славін до кінця зрозумів, що чоловік, який сидить навпроти нього в м'якому кріслі, за маленьким гарним столиком, де завжди сиділи Груздєв, Гречаєв і Коновалов, давно й добре продумав лінію поведінки, відкриваючи далеко не все, що знає, і тільки те, що йому, — з якихось невідомих міркувань, — вигідно.
Славін прийшов до такого висновку після того, як Груздєв поклав перед ним купу папок, у яких було зібрано розмови з усіма, хто знав Кулькова або ж зустрічався з ним протягом останніх двадцяти п'яти років; Савватєєв, кандидат наук з інституту, сказав, між іншим, що Кульков, навчаючись в аспірантурі (дисертації тоді не захистив, професор Іванов допоміг скласти її набагато пізніше, практично написавши її від початку й до кінця), хворобливо, з якоюсь навіть істеричністю ставився до успіхів своїх товаришів по навчанню.
— Послухайте, полковнику, — сказав Славін (як завжди в той момент, коли виникла ідея, його яйцеподібний череп вкривався глибокими, якимись уже старечими зморшками), — а чи не подивитися вашим колегам усі персональні справи професора Іванова? Раніше заздрісники, — в особі Сальєрі, — давали отруту, нині пишуть анонімочку, але це страшніше за отруту, можна довго втішатися, спостерігаючи, як мучиться той, кого оббрехали, воістину, «ой, яка ж це благодать — кістки ближнього обгризать!»
Справу професора взяли з архіву наукового центру; товста; папірець підшитий до папірця; непідписана брудна заява, з якої ще з молодих літ почалися всі його катавасії, була надрукована на машинці; провели через комп'ютер, і виявилось: Славін спочатку нічого не міг збагнути, а потім обличчя його раптом перекосила гримаса якоїсь лютої гидливості, що відстукали заявочку на друкарській машинці самого Іванова; он воно як?!
Славін подзвонив професорові, домовився про зустріч, запропонував побачитися в кафе; почастую смачним тістечком (знав, що Іванов ласун, сам був таким, особливо полюбляв морозиво з тортиками, печуть на вулиці Горького, це справжня насолода), виїхав одразу ж, сподіваючись на те, що розмова може виявитися саморегулюючою, часу на підготовку не було, справжній цейтнот.
— Чого це ви сумний? — спитав Іванов, мазнувши своїми маленькими кабанячими очицями по змарнілому обличчю Славіна.
— Кохана покинула, — відповів той. — Ходжу по порожній квартирі, думаю, як би швидше втекти на море, перед цим закінчивши нарис про вашого брата…
— Якщо покинула, нарис не вийде… Працюється добре тільки в хвилини закоханості, душевного піднесення, коли є бажання самоутвердитись, таємне бажання подивувати ту, якій віддав серце.
