Чуття і чутливість - Остин Джейн (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Їм пощастило застати леді Мідлтон вдома, а сер Джон повернувся, коли вони ще не пішли. Всі обмінювалися безліччю люб’язностей. Сер Джон завжди був готовий дарувати прихильність кожному зустрічному, і, хоча містер Дешвуд, мабуть, зовсім не розумівся на конях, він незабаром уже вважав його вельми приязним чолов’ягою, а леді Мідлтон він видався достатньо чепурним, щоб визнати знайомство з ним приємним, і містер Дешвуд пішов, зачарований ними обома.
— Фанні буде в захваті, — сказав він сестрі на зворотному шляху. — Леді Мідлтон по-справжньому світська пані. Я переконаний, що Фанні буде рада познайомитися з нею. І місіс Дженнінгс також вельми і вельми чудова жінка, хоча світськістю дещо і поступається дочці. Твоя сестра може без щонайменших сумнівів зробити їй візит, що, по правді кажучи, нас злегка бентежило, і цілком природно: ми ж знали лише, що місіс Дженнінгс є вдовою чоловіка, який нажив гроші найбільш плебейським чином, і Фанні з місіс Феррар вважали, що і вона і її дочки не належать до тих жінок, у чиєму товаристві Фанні пристойно бувати. Але тепер я можу цілком її переконати, повідомивши про них усіх найприємніші відомості.
РОЗДІЛ 34
Місіс Джон Дешвуд так довіряла думці свого чоловіка, що наступного ж дня зробила візити місіс Дженнінгс та її старшій дочці. І це довір’я було винагороджене, коли вона переконалася, що навіть перша з них — жінка, у якої гостюють її зовиці, — є цілком гідною її уваги. Леді ж Мідлтон її абсолютно зачарувала.
Леді Мідлтон була в не меншому зачаруванні від місіс Дешвуд.
Холодний егоїзм у характері обох виявився взаємно привабливим і сприяв їх зближенню, як і чинна благопристойність манер та душевна черствість.
Проте ті ж самі манери, якими місіс Дешвуд заслужила добру думку леді Мідлтон, прийшлися не до смаку місіс Дженнінгс, яка побачила в ній просто невисоку, зарозумілого вигляду, манірну жінку, яка привіталася з сестрами чоловіка без щонайменшої ніжності і просто не знаходила, про що з ними говорити: з тієї чверті години, якою вона удостоїла Берклі-стріт, щонайменше сім з половиною хвилин вона просиділа в цілковитому мовчанні.
Елінор, хоча вона воліла сама про це не питати, дуже хотіла дізнатися, чи Едвард у Лондоні, але Фанні жодним чином не погодилася б вимовити це ім’я у присутності зовиці до того часу, поки у неї не з’явилася б можливість повідомити їй про день його весілля з міс Мортон або поки не збулися б надії, які її чоловік покладав на полковника Брендона. На її несхитне переконання, вони і досі були настільки прив’язані одне до одного, що при кожній слушній нагоді слід було і словом і ділом послаблювати цю прихильність. Утім, відомості, на які поскупилася вона, були негайно отримані з іншого джерела. Незабаром прийшла Люсі, шукаючи у Елінор співчуття: вони з Едвардом не можуть побачитися, хоча він приїхав у місто разом з містером і місіс Дешвуд! Заїхати до їхньої кузини він не хоче, побоюючись, що все відкриється, і, хоча їхньої обопільне бажання скоріше зустрітися є справді невимовним, поки що доля прирікає їх лише на листування.
Потім Едвард сам сповістив їх про свій приїзд, двічі заїхавши на Берклі-стріт. Двічі, повернувшись після вранішніх візитів, вони знаходили на столі його картку. Елінор була рада, що він приїжджав, і ще більше рада, що він її не застав удома.
Дешвуди прийшли в такий захват від Мідлтонів, що вирішили — попри свою несхильність давати що-небудь кому-небудь — дати на їх честь обід. І через кілька днів після першого знайомства запросили сера Джона з дружиною пообідати у них на Харлі-стріт, де вони зняли на три місяці пречудовий будинок. Запрошені були також Елінор з Маріанною і місіс Дженнінгс, а крім того, Джон Дешвуд поклопотався заручитися згодою полковника Брендона, який прийняв його запрошення і всі супровідні люб’язності не без здивування, але із задоволенням, бо завжди був радий опинитися в одному товаристві з обома міс Дешвуд. Їм належало познайомитися з місіс Феррар, але Елінор так і не змогла з’ясувати, чи будуть на обіді сини цієї останньої. Втім, присутність і однієї місіс Феррар додавала їй зацікавленості цим обідом; правда, тепер вона могла думати про майбутню зустріч без колишньої тривоги, яку раніше вселяла їй думка про знайомство з матір’ю Едварда, і тепер її аж ніяк не обходило, яку думку та про неї складе, проте бажання на власні очі побачити місіс Феррар і взнати, яка ж вона насправді, аніскільки в ній не згасло.
Інтерес, який викликав у неї майбутній обід, ще більше зріс, хоча втіхи при цьому не додалося, коли виявилося, що на обіді будуть присутні і обидві міс Стіл.
Так добре зарекомендували вони себе перед леді Мідлтон, так догодили їй своєю старанністю, що вона з не меншим бажанням, ніж сер Джон, запросила їх погостювати тиждень на Кондуїт-стріт, хоча Люсі зовсім не вирізнялася світськістю манер, а її сестру не можна було назвати навіть вихованою; і щойно вони прочули про запрошення Дешвудів, як виявилося, що їм буде особливо зручно почати свій візит незадовго до того дня, на який був призначений обід.
Та обставина, що вони були племінницями джентльмена, яким багато років опікувався брат місіс Джон Дешвуд, навряд чи могла сприяти тому, щоб їм знайшлося місце за її столом, але вони були гостями леді Мідлтон, і це не могло не розчинити перед ними двері її будинку. Люсі, яка давно хотіла бути представленою близьким Едварда, сама відчути їхні характери і збагнути, які труднощі на неї чекають, а також спробувати їм сподобатися, пережила одну з найщасливіших хвилин свого життя, коли отримала картку місіс Джон Дешвуд.
На Елінор картка ця справила зовсім інше враження. Вона відразу ж подумала, що Едвард живе у матері і тому не може не бути запрошений разом з матір’ю на обід, який дає його сестра. Але побачити його вперше після всього, що відбулося, в товаристві Люсі! Ні, у неї навряд чи дістане сил витримати таке випробування.
Ці побоювання, мабуть, не цілком спиралися на доводи розуму і ще більше — не на справжній стан речей. Проте звільнила її від них не власна розсудливість, а бажання Люсі, яка, прагнучи заподіяти їй жорстоке розчарування, повідомила, що у вівторок Едвард на обіді ніяк бути не може, і, сподіваючись уколоти її ще болючіше, додала, що заважає йому надзвичайна любов до неї: він не здатен в її присутності приховувати свої почуття.
І ось настав той знаменний вівторок, коли мало відбутися знайомство обох панночок з цією грізною свекрухою.
— Пожалійте мене, люба міс Дешвуд! — мовила Люсі, коли вони разом підіймалися сходами, оскільки Мідлтони приїхали майже відразу після місіс Дженнінгс, і всі вони одночасно пішли за лакеєм. — Тут тільки ви знаєте, як я потребую співчуття… О, я справді ледве тримаюся на ногах. Подумати тільки! Ще мить, і я побачу персону, від якої залежить усе моє щастя… яка стане моєю матір’ю!..
Елінор могла б негайно втішити бідолаху, вказавши, що, цілком імовірно, їм через мить належить побачити зовсім не її матір, а матір міс Мортон, проте вона лише відповіла з великою щирістю, що щиро її жаліє, чим украй здивувала Люсі, яка, хоча і відчувала чималу боязкість, сподівалася, що вселяє Елінор пекучу заздрість.
Місіс Феррар виявилася маленькою худорлявою жінкою з поставою прямою, аж манірною, і обличчям серйозним, аж кислим. Колір його був землисто-блідий, риси — дрібними, позбавленими краси і виразності. Проте природа все-таки не зробила їх цілковито непоказними, нагородивши її опуклим лобом, який створював вираз пихатої гордості і недоброзичливості. Вона була скупа на слова, бо, на відміну від більшості людей, розміряла їх з кількістю своїх думок, але і з тих нечисленних, які вона все-таки вимовила, жодне не було звернене до міс Дешвуд — на відміну від поглядів, які говорили про рішучість у будь-якому випадку відчувати до неї неприязнь.
Проте тепер подібна поведінка аніскільки Елінор не зачіпала, хоча ще недавно вона зробила б її глибоко нещасною. Але місіс Феррар більше не мала влади заподіяти їй страждання, і її лише потішило зовсім інше поводження з обома міс Стіл, розраховане, мабуть, на те, щоб вона у всьому відчула, як нею нехтують. Та Елінор не могла стримати посмішки, спостерігаючи милостиве поводження і матері і дочки саме з тією людиною — бо особлива увага приділялася Люсі, — яку, коли б їм було відомо стільки, скільки їй, вони зажадали б принизити, тоді як до неї (хоча вона мала набагато меншу змогу вразити їхню гордість) обидві підкреслено не зверталися. Але, втішаючись із люб’язності, марнованої так невдало, Елінор мимохіть задумалася про дрібну злобність, котра цю люб’язність породила, і, бачачи, як міс Стіл і Люсі старанно силкуються її заслужити, не могла не відчути глибокого презирства до всіх чотирьох.
