Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗

Їм було по дорозі. Голос із чіткою дикцією вів усіх уперед:

– Микола-Василь Потоцький… Як сказала б Ліна Костенко, «п’яндига та гуляйда». Його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в нападі люті він убив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною. А відтак, на знак покути, почав витрачати значні кошти й докладати великих зусиль, щоб збудувати чимало храмів… Не відставайте, будь ласка… Ми щойно з вами були у Покровській церкві. Тепер, дорогою до замку, зайдемо до Успенського костелу.

Тут їхні шляхи розходилися. І поки екскурсовода було чути, лунало:

– Можливо, майстер Пінзель похований під цією спорудою, бо саме для неї він свого часу виготовив вівтарі, тут він брав шлюб, тут хрестив своїх синів. Однак записи про шлюб та про хрестини збереглися, а про смерть і поховання – ні. Де він похований? Навіть могильної плити не збереглося…

Бучач веде Ірину з Яном далі, до «опеля», помитого дощем. За кам’яним низьким парканом, викладеним з річкового каменю, скімлить пес. Він своїм чорно-білим зором бачить щось таке, чого не помічають люди. Місто ховає в собі інше місто, – містичний, міфічний Бучач. На нього згори, з самісінької ратуші, споглядає сарматський філософ. Його ніхто не пам’ятає, а він там є, сидить там упівоберта, проводжає заїжджих очима.

Їдучи назад, раз у раз згадували пережите в підвалах ратуші. Що це було? Ірина врешті переконала б себе в тому, що така з ними трапилася галюцинація – одна на двох. Може, надихалися застояного повітря підмурів, але відірвана на куртці кишеня та сліди на кросівках, що їх довелося відчищати вологими серветками, свідчили: все, що з ними сталося, – це правда.

Ян переконував: приблизно так само траплялося в дитинстві, але тоді він відбувався тільки легким переляком: вітер дмухне, десь наче вода зажебонить, та й по всьому. Однак і ратуша на ту пору була інша, ще стояли нагорі деякі дивом уцілілі скульптури. Коли так піде й далі – хоч куди вже далі? – то, за законом збереження енергії, вся та сила, що нуртувала в камені скульптур, перетече в підвали й перетвориться колись на нечуваний вир, що зніметься вгору. Ян і сам не чекав, що викличе таку потужну хвилю вітру та води.

Їхали в густих сутінках, наздоганяючи світло фар, а бачили перед собою підземну ратушу.

– Я колись ходив туди на музику, – розповідав Ян, – у ратуші була музична студія. Одного разу ми з товаришем опинилися на даху, бо хтось забув зачинити двері, що вели до кручених сходів. Ми вибралися нагору, вилізли через широкий лаз чи то вікно на вузький балкон й обійшли по колу вздовж усієї балюстради. Я бачив тоді деякі скульптури, вони ще були на своїх місцях. Ззаду вони мали такий вигляд, наче були невикінчені. Скульптора більше хвилювало, якими їх побачать із площі. Нас із товаришем налякав якийсь вуйко, нагримав, погнався за нами, я впав – підвівся, збіг униз, а товариш каже: «Чого так довго?» Я мац – на голові ґуля. Ага, думаю, ось воно що! Я, мабуть, зомлів на кілька хвилин. А тоді відразу й пригадав: та я ж щойно летів над містом! Здіймався над ратушею. І каріатиди – які каріатиди, хто їх там коли бачив, на ратуші? – підводили голови, тримаючи свої тягарі міцними руками, дивилися мені вслід. Я бачив гігантського невільника на тлі сріблястої поверхні Стрипи. Його руки, скуті за спиною, тремтіли від напруги, плечі судомило, він намагався розірвати пута, це ось-ось мало статися. Я навіть злякався, що зараз порсне навсібіч дрібне каміння. Самсон спирався в розкраяні щелепи лева. Всі скульптури стояли на своїх місцях, їх було не менше як два десятки. З неба мені привидівся малюнок двох рукавів річки Стрипи, плетиво бучацьких вуличок… Я згодом звірив з картою, все так і було…

– Невже ви справді вірите, що ратушу можна відбудувати? – наважилася запитати Ірина. – Хіба це реально?

– Я покладаюся на себе. На себе й на двох-трьох людей, з якими познайомився останнім часом. Треба тільки зрушити цю ідею з мертвої точки, а далі піде. Будівлю відновити – це реально, ми радилися з фахівцями. Зрештою, вже й були спроби. Це, звісно, потребує великих коштів і огром зусиль…

– А скульптури як відновити?

– Є деякі копії. А тих, що немає, – зробити. Або встановити де-не-де фантоми-міражі, сучасні конфігурації зі скла та дроту. Який-небудь талановитий авангардний митець щось придумає. Ті фігури там ніби й будуть і ніби й ні. Залежно від освітлення, пори дня чи ночі, снігу, дощу. То виринатимуть чіткі й помітні, то губитимуться в повітрі. Я їх уже бачу в уяві. Тепер ще треба знайти художників-однодумців. Тут, у Бучачі, має бути музей Пінзеля. Весь Бучач – це місто-музей Пінзеля. Пінзель і Бучач – як Моцарт і Зальцбург. [38]

– А Львів?…

– А Львів і Пінзель – як Відень і Моцарт.

Удруге за час їхнього знайомства стався з Яном Кумпою напад красномовства. Найважливіша, мабуть, для нього тема. Ірина цей піднесений стан добре знає.

Вже майже біля Львова пролунав дзвінок. Ян вислухав когось уважно, тоді сказав:

– Вашу наполегливість – та й у мирне річище. Гаразд. Хоч зараз. Тільки так: я сам і ви самі, без супроводу. Тоді в мене… – Глянув на годинник. – За годину.

– Хто це? – несподівано для себе запитала Ірина. Наче мала право.

– Наш знайомий Богдан, – відповів Ян, він не помітив претензійного тону.

Вона ніколи нікого не запитувала «хто це?» і не розуміла, коли пхаються з такими запитанням, а тут у самої вихопилося.

– Осені прихід – це як вода. Вмиєшся – і всі твої думки новими стануть.

– Що? – не второпав Ян Кумпа.

– Це Такубоку, Ісікава Такубоку. – Ірина сховалася за японця, перевела на нього розмову.

– А, – промовив Кумпа. – Танка…

– Фігасє! – як каже молодняк! – вигукнула Ірина. – Ви любите східну поезію?

Ян повагався, але не втримався, засміявся.

– Я бачив книжку на задньому сидінні, гортав її, поки ви виходили на заправці. Ех, міг би дещо приховати, заробити додаткові бали, ні?

Він довіз її додому. Нічого істотного не сказав, навіть банального «здзвонимося» чи «до зустрічі!». Подякував за подорож, та й усе. Вона пішла до брами, витягла ключі, озирнулася. Він чекав, поки вона зайде всередину, дивився їй услід. Вона кивнула: їдьте вже!

14. Київська траса

…Покручені стовбури старих присадкуватих лип блищать проти місяця масним графітом. Нічний вітер ворухнув гілки, обсіяні краплями дощу, облямовані місячним сяйвом, – і на землю з тихим шурхотом посипався кришталь. Ірина наче в епізод якогось фільму випадково потрапила.

Пружно вгинається під ногами набрякла земля, вода заповнює заглибини, засмоктує взуття – кросівки чи туфлі? – не може глянути собі під ноги. Лише чує: холодне болото хапає вже за щиколотки й відпускає неохоче, з огидним чваканням.

Ірина тримає над головою парасолю, прислухається до бубоніння за стіною – облупленою, вимуруваною бозна-коли, з проломом посередині. Вона вже двічі гукала Яна. Це ж його голос там щось монотонно мимрить! Що він там робить, у зруйнованому костелі? Молиться? До когось говорить? Невже не бачить, яка негода насувається? Зараз почнеться щось неймовірне.

Кликала його під парасолю, а у відповідь – нерозбірливе шамрання. Вже й не впевнена, що то був його голос. І тільки рясно скрапує згори, із залишків склепінь, з вузеньких перетинок між трьома отворами в затьмарене небо, з віття дерев над головою. Вони переплелися корінням з каменем уцілілих стін.

Дощ набирає звуку й сили. Гуготіння потужної хлющі над головою й навколо. Раптом – оглушливий гуркіт. Надломилися мури, наче в розбитому дзеркалі, гігантська тріщина прошила будівлю, задвигтіла земля під ногами. Нема за що вхопитися, щоб не впасти. У порожніх отворах зруйнованих склепінь запали навскіс фіолетові хмари. Наче хтось збив кінокамеру: об’єктив хитнувся, вирівнявся, небо повернулося на місце – і знову хмари зсунулися, тепер у протилежний бік.