Живі книги - Іванцова Міла (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗

Дівчині кортіло додивитися, що сталося далі, але маршрутка пригальмувала, повернула на дев’яносто градусів ліворуч, тож треба було виходити на зупинці біля перукарні й знову братися до роботи. А ще попри втому та лікарняні хвилювання в Женьки в душі пухнастим кошеням ворушилися спогади про Іллю – і про його вчорашню підтримку, і про те, що сталося далі… Хто знає, чи треба було, але… вже сталося, як сталося. Отже, мало бути так. А що там далі – поживемо, побачимо.

45

Цілий день Амалія провела вдома, хоча, на відміну від Сильви, і досі не вважала цю квартиру своєю домівкою. Мабуть, щоб помешкання стало твоїм, мало отримати документ про право власності. Треба вкласти в нього душу, плекати його, створювати затишок, а ще… Ще прожити там частину свого життя разом із тими, хто теж є його часткою. Жоден із цих пунктів тут не працював. Однокімнатна квартира в дев’ятиповерхівці спального району вже кілька місяців сприймалася фактичною господинею як тимчасове житло, «відсік» між учора й завтра. І навіть якщо з якоїсь причини Амалія змінить своє до часу відкладене рішення, невже зможе бути тут щасливою? А що вона взагалі може робити? Чим заробляти на життя? Знову, відповідно до диплома, сидіти в бібліотеці на якісь копійки? Правда, вона володіє комп’ютером. Але хто ним сьогодні не володіє?! Амалія згадала, що її ноутбук, який зламався через тиждень після переїзду, досі не бачив рук майстра й припадає пилом у кутку кімнати на коробках. А на ньому лежать мереживні рукавички, які вона порвала, падаючи, коли з рук вирвали сумочку, та ще й дали стусана…

Дивний миттєвий ланцюжок думок перекинув її з незатишного балкону до крамнички в Парижі, де Артур і купив ці рукавички… Жінка зітхнула. Так, вона знає французьку. Але навіть не уявляє, чи можна нею заробити собі на хліб, це-бо не всім необхідна англійська… Колись давно їй страшенно захотілося вивчити мову, щоб читати в оригіналі французькі книжки, адже про подорожі вона тоді й не мріяла. Тож іще в інституті записалася на факультативний курс і отримала там найперші знання й навички. Згодом були і подорожі, і спілкування, і навіть якийсь час репетитор удома. Там, на Ярославовому Валу, учителька, яка давала уроки сусідській дівчинці, радо стала заходити й до неї, приробляла собі копійчину. Амалія знову зітхнула, розуміючи, що за весь час після розлучення жодного разу не подумала, чим вона сама зможе заробляти собі на життя. І знала чому.

Вона подивилася з балкона на двох літніх жінок, що розмовляли у дворі на лавочці, одна з них була власницею сусіднього балкону.

«Але живуть же! Чомусь і навіщось…» – прошурхотіло в голові.

День котився до вечора, ранковий сплеск емоцій після приходу Артура влігся, і жінці знову нестерпно захотілося вийти звідси, побачити різних людей, у котрих немає проблем, які знають «чому й навіщо», зустрічаються, спілкуються, закохуються, п’ють каву, а деякі з них принагідно діляться своїми історіями. Вона визначила час на екрані мобільного, при цьому згадала про дзвінки від Віктора, на які не було сил відповідати, та про есемеску від Женьки. Згадка про цю рішучу, наполегливу, але добру дівчину викликала усмішку, й Амалія пішла перевдягатися для виходу з дому.

Вбралася в джинси, чоловічого крою сорочку, кросівки, за звичкою прикрила очі темними окулярами – впізнати «пані письменницю», та ще і з новою зачіскою, стало майже неможливо, романтична леді перетворилася на звичайну сучасну мешканку мегаполісу.

Коли вона виходила з квартири до спільного коридору, під ноги їй упав невеликий папірець. Амалія нахилилася й підняла його. Розгорнула. Це був чималий чек із якогось магазину. На ньому рукою Артура було написано: «У тебе постійно вимкнений мобільний. Я хвилююся».

«Він хвилюється?» – промайнула думка.

Вона покрутила в руках паперову стрічку, придивилася й побачила, що це був чек із крамниці дитячих товарів. Довгий список речей, необхідних для немовляти, з цінами й чималим підсумком. Серце її стислося і ніби поповзло до горла. Вона на мить заплющила очі, уявляючи, як її Артур зі щасливим обличчям урочисто виносить із лікарні білосніжний пакунок із власною дитиною.

Ковтнула слину, ніби проштовхнувши серце на місце. Набрала повні груди повітря й повільно випустила його через рот. Тремтячим пальцем натиснула кнопку ліфта. Треба кудись іти. Щось робити. Щоб не думати…

Дорогою до кав’ярні Амалія сповільнила ходу біля тієї галереї, де не так давно розглядала літні пейзажі й вирішила летіти в Грецію. Через широкі вікна побачила, що всередині щось відбувається. Заклякла і придивилася.

На підлозі було розстелено величезний папір, а довкола нього навпочіпки з’юрмилися світлокоса жінка в комбінезоні та душ п’ять-шість дітей. Жінка присіла біля вужчого краю полотна й малювала на ньому жіноче обличчя. Діти теж щось малювали трохи нижче, але не пензлями, а руками – пальцями чи навіть долонями. Вони не сиділи на місці, а відходили, торкалися фарби, налитої у великі тарілки, і поверталися залишати відбитки своїх рук на папері.

Амалія завмерла і спостерігала за дійством. Діти здавалися їй чимось дивними, але вона не усвідомлювала чому. Коли троє дітлахів одночасно відійшли по фарбу, погляду жінки відкрилася майже вся картина, і глядачка була вкрай здивована. Те, що вона побачила, художники називають «ню». [20] Спільними зусиллями цієї дивної групи авторів на великому полотні вимальовувався силует оголеної жінки з довгими розпущеними жовто-золотими косами.

Ні, Амалія не була ханжею й широко сприймала різні прояви мистецтва, але настільки безпосередня участь дітей у створенні еротичного полотна здалася їй недоречною. Жінка знизала плечима, тріпнула головою й рушила в напрямку кав’ярні. Плин її думок змінив напрямок, пригадався Віктор, і вона не знала, як поведеться, якщо раптом зустріне його там, швидше хотіла б із ним сьогодні розминутися, ніж побачитися. Господь, певне, підслухав її бажання, і дівчата-офіціантки не встигли привітатися, як повідомили, що пан Віктор хвилин п’ять, як пішов.

Амалія байдуже доїдала жульєн і салат зі свіжих овочів, запивала їх томатним соком і за звичкою нишком роздивлялася довкола, прислухаючись до уривків чужих фраз. Їй пригадалася несподівана розмова з француженкою Крістін про її бабусю, яка стала першою «прочитаною» тут історією. Згодом був той дивний романтик пан Юрій із містичною гувернанткою – його розповідь вона слухала разом із Віктором. Потім жінка з роздвоєнням особистості шкрябонула по її свіжих ранах, та, котра приревнувала чужого чоловіка до себе-колишньої… Чого тільки не буває у світі! Шкода, що вона є письменницею лише на словах, і навіть соромно перед людьми, а особливо чомусь перед Крістін, адже та, певне, сподівається, що пам’ять про її бабусю увічниться хоч на кількох сторінках книжки, хай і виданої чужою мовою в чужій далекій країні…

Вона намагалася пригадати, що ще з цієї «бібліотеки» їй довелося «прочитати», але перед очима більше не виникало жодного обличчя, хоч вона навіть замружувалася і старанно зосереджувалася.

– Перепрошую! – раптом почула вона зовсім близько і здригнулася.

Перед нею стояв Віктор із невеликою коробочкою в руці, а за його спиною – книжниця Оксана. Амалія заклякла й нічого не відповіла.

– Добрий вечір! Ви можете не вірити, але я отримав посилку, – промовив він, і Амалії знову захотілося побачити його очі.

– Так-так! – закивала дівчина. – За кілька хвилин після вашого приходу з’явився той самий посильний, ми вже думали вас сповістити, але виявилося, що цього разу адресатом був пан Віктор! Тож ми його швиденько й завернули з мобільного, поки не від’їхав далеко.

– Цікаво. Але до чого тут я, перепрошую? – напружилася Амалія.

– Та от дівчата кажуть, що без вас ніяк, – розвів руками Віктор.

– Тобто?

– Коли пан Віктор повернувся, то довірив нам відкрити пакунок і прочитати лист, що був усередині.