Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (онлайн книги бесплатно полные .TXT) 📗

— Ті, хто виготовив чашки й тарілки, які ми знайшли? — спитала Сюзанна.

— Ні, не вони. Інші люди. Мабуть, колись давно тут пролягав поштовий тракт, і якщо після стількох років забуття він і досі не зник з лиця землі, то це справді грандіозна дорога. Хтозна, а раптом це Великий Шлях? Якщо трохи копнути, то, мабуть, знайдемо шар гравію і дренаж. Раз уже ми тут, пропоную перекусити.

— їжа! — заволав Едді. — Викладай усе! Курчата по–флорентійськи! Полінезійські креветки! Телятина, смажена з грибами і…

— Годі тобі, білявий, — штовхнула його ліктем Сюзанна.

— Що ж удієш, коли в мене бурхлива уява? — весело спитав Едді.

Роланд зняв кошіль з плеча, сів навпочіпки й заходився виймати скромний обід, що складався з в'яленого м'яса, загорнутого в листя оливкового кольору. Едді й Сюзанна вже розкуштували, що на смак це листя трохи нагадувало шпинат, тільки було значно гострішим.

Едді підкотив Сюзанну, і Роланд простягнув їй три згортки, які Едді називав «буритосами по–стрільцівськи». Жінка взялася до їжі.

Коли настала черга Едді, Роланд дав йому три загорнуті шматки м'яса і ще щось на додачу. Шматок ясеневого дерева, з якого виростав ключ. Роланд зняв його з сиром'ятного шнурка, і тепер шнурок висів на шиї відкритою петлею.

— Але ж тобі він ще потрібен, хіба ні? — спитав Едді.

— Коли я його знімаю, голоси повертаються, але вони дуже далекі, — відказав Роланд. — Я можу з ними впоратися. Правду кажучи, я їх чую, навіть коли ключ на шиї. Вони долинають, наче голоси двох чоловіків, що тихо сперечаються за найближчим схилом. Гадаю, це тому, що ключ лосі не закінчений. Ти ж не працював над ним, відколи дав мені.

— Ну… ти його носив, і я не хотів…

Роланд промовчав, тільки подивився на Едді терплячим, учительським поглядом блакитних очей.

— Гаразд. Я боюся все спаскудити, — відповів Едді. — Тепер задоволений?

— Твій брат вважав, що ти спаскуджуєш усе, до чого торкаєшся… Так? — спитала Сюзанна.

— Сюзанна Дін, природжений психолог. Сонце, та ти просто помилилася з вибором професії.

Але його сарказм не образив Сюзанну. Вона підняла бурдюк на лікті, як селянка, що п'є з глечика, і зробила кілька великих ковтків.

— То ти скажеш, що це неправда?

Едді згадав, що рогатку він так і не закінчив (принаймні, поки що), тож просто знизав плечима.

— Ти мусиш його закінчити, — лагідно сказав Роланд. — Час, коли ключ доведеться застосувати, вже не за горами.

Едді хотів було щось відповісти, але змовчав. їм легко говорити. Ні Роланд, ні Сюзанна не розуміють головного. А головне тут от що: сімдесят, вісімдесятим навіть дев'яносто вісім з половиною відсотків — цього недостатньо. Цього разу потрібні всі сто, і аж ніяк не менше. Це не той випадок, коли, лажонувшись, можна просто викинути невдалу річ через плече і піти геть. По–перше, відтоді, як він відрізав цей шматок дерева, йому не трапилося на очі жодного ясеня. Але здебільшого Едді не давала спокою одна думка. Все або нічого. Якщо він бодай на крихту помилиться, то ключ не повернеться в замку, коли це буде їм потрібно. А ще його дедалі сильніше непокоїла та карлючка на кінці. На вигляд проста, але якщо її вигини будуть не зовсім такими, як треба…

Але і в такому стані, в якому ключ зараз, користі з нього не буде ніякої, ти ж розумієш.

Едді зітхнув, дивлячись на ключ. Так, він розумів. Треба спробувати закінчити почате. Страх перед поразкою лише заважатиме в цій непростій справі, але він проковтне страх і все одно спробує. Може, і пощастить завершити роботу. Відколи Роланд увійшов до його свідомості на борту літака авіакомпанії «Дельта», який летів до аеропорту Кеннеді, Едді спромігся на безліч корисних здобутків. Саме лише те, що він живий і при своєму розумі, — вже здобуток.

Едді простягнув ключ Роландові.

— Полоси його поки що. Я повернуся до роботи, коли ми станемо на ночівлю.

— Обіцяєш?

— Еге ж.

Роланд кивнув, узяв ключ і заходився знову зав'язувати сиром'ятний шнурок. І хоч робив він це повільно, але Едді помітив, як швидко рухалися пальці на скаліченій правій руці. Якби не здатність адаптуватися, людина на землі не вижила б.

— Ти щось замислив? — несподівано спитала Сюзанна.

Едді підвів на неї погляд.

— Чому ти так думаєш?

— Я сплю з тобою, Едді, не забув? Тобі щоночі сняться сни. Часом ти розмовляєш уві сні. Не схоже, щоб це були жахіття, але у твоїй голові щось відбувається — це вже точно.

— Так. Щось відбувається, це правда. Та тільки я не знаю, що саме.

— Сни — це велика сила, — відзначив Роланд. — Ти взагалі не пам'ятаєш, що тобі сниться?

Едді вагався.

— Трохи пам'ятаю, але уривками. Все перемішалося. Уві сні я знову стаю підлітком. Це мені достеменно відомо. Час після уроків у школі. Ми з Генрі кидаємо м'яч у кошик на старому спортивному майданчику, що на Маркі–авеню. На його місці зараз стоїть будівля суду для неповнолітніх порушників закону. Я хочу, щоб Генрі показав мені одне місце в Датч–Гіл. Старий покинутий будинок. Діти називали його Маєтком і казали, що там є привиди. Цілком можливо. Знаю тільки, що там було моторошно. Справді моторошно.

Заглиблений у спогади, Едді похитав головою.

— Вперше за багато років я згадав про Маєток, коли ми були на ведмежій галявині і я приклав голову до тої дивної будки. Не знаю… може, тому мені й сниться цей сон.

— Але насправді ти так не думаєш, — сказала Сюзанна.

— Ні, не думаю. По–моєму, те, що відбувається, — це щось складніше, ніж звичайні спогади.

— То як, ви з братом ходили до того будинку? — спитав Роланд.

— Еге ж… я його вмовив.

— І там щось сталося?

— Ні. Але було страшно. Деякий час ми стояли і дивилися на нього. А Генрі мене підколював… казав, що змусить піти і взяти звідти щось на згадку. Але я знав, що це він просто дражниться. Він так само боявся того будинку, як і я.

— І це все? — спитала Сюзанна. — Тобі просто сниться той будинок і як ви туди йдете? Маєток?

— Та ні, не тільки. Уві сні хтось приходить… і просто стоїть. Я помічаю його, але якось невиразно… наче бічним зором, розумієте? І знаю, що ми мусимо вдавати, буцімто не впізнаємо один одного.

— А того дня, коли ви туди ходили, там справді був цей хтось? — спитав Роланд. Він дуже уважно дивився на Едді. — Чи він просто тобі наснився?

— То було сто років тому. Мені було не більше тринадцяти років. Хіба можу я пам'ятати таке?

Роланд промовчав.

— О'кей, — нарешті погодився Едді. — Так. По–моєму, він там був. Хлопчик із сумкою для спортивної форми чи з наплічником, цього я не можу пригадати точно. І в сонячних окулярах, завеликих для його пички. Таких, із дзеркальними лінзами.

— Хто то був? — спитав Роланд.

Едді довго не відповідав. Імпровізовані млинці–буритоси а 1а Роланд він тримав у руці, але апетиту вже не було.

— По–моєму, той малий, якого ти здибав на придорожній станції, — нарешті сказав він. — Здається, твій друзяка Джейк тинявся неподалік. Стежив за мною та Генрі того дня, коли ми пішли в Датч–Гіл. Гадаю, він ішов за нами. Бо він чує голоси. Як і ти, Роланде. І тому, що в нас із ним спільні сни. Він може проникати в мій сон, а я, відповідно, — в його. Гадаю, те, що я пам'ятаю, відбувається зараз, у Джейковому «коли». Малий намагається повернутися сюди, в цей світ. І якщо я не встигну зробити ключ на ту мить, коли він зробить свій хід… або встигну, але ключ вийде неправильний… то, мабуть, на нього чекає смерть.

— А може, в нього є свій ключ? — сказав Роланд. — Це можливо?

— Цілком, — погодився Едді. — Але цього замало. — Він зітхнув і запхав свій останній бурито в кишеню про запас. — А ще я сумніваюся, що йому це відомо.

8

Вони пішли далі. Едді з Роландом по черзі штовхали Сюзаннин візок, обравши для цього колію ліворуч. Візок підстрибував і застрягав, Едді й Роланд мусили повсякчас піднімати й проносити його над підступним камінням, що виступало над землею, наче розхитані зуби якогось старигани. Та все одно вони просувалися швидше й легше, ніж за цілий тиждень перед тим. Дорога неухильно йшла в гору. Озирнувшись через плече, Едді побачив, що ліс за їхніми спинами неначе спускається ледь помітними сходинками вниз. Далеко на північному заході виднілася стрічка ріки, що звивалася між скелями, помережаними глибокими тріщинами. Едді з подивом відзначив, що то було місце, де вони не так давно влаштували собі «тир». Тепер його майже поглинуло марево сонного літнього полудня.