Відчай - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗
Тоді голова комісії, досить молодий військлікар, обережно, з якоюсь огидою, повернув чорний важілець під столом — терпіти не міг вітчизняної техніки, неодмінно підведе в найважливіший момент.
У кімнаті почулося завивання вітру, далекий тріск морзянки, чиїсь розмиті слова, що напливами одне на одне.
А потім, прориваючись крізь цю далеку заметіль, виразно пролунав голос Максима Максимовича Ісаєва:
— Синочку, ти чуєш мене?
І Олександр Ісаєв, ступивши крок назустріч, закричав:
— Таточку, любенький, чую! Чую тебе, рідний! Мені вже зовсім добре! Я майже все згадав, таточку! Де ти?! Таточку?! Відповідай же! Хочеш, я ще голосніше закричу? Ти чуєш мене?!
Військлікар вимкнув магнітофон і кивнув наглядачам: «Можете вести».
— А тато? — по-дитячому пронизливо закричав Саня. — Таточку? Я ж тут? Чому ти замовк?! Я здоровий, таточку! Я пам'ятаю! Я згадую, тату!
…Олександра Ісаєва визнали осудним і повезли в іншу тюрму.
Коли трьом виконавцям показали його — один з них мав, коли вестимуть по коридору, вистрелити засудженому в потилицю, — найвищий на зріст став раптом білий як крейда:
— Та це ж наш капітан! Це Коля! Він нам у Празі життя врятував! Товариші, він наш! Він наш! Це помилка, товариші!
— Ти на кульбабку подуй, — тихо сказав Ісаєв-молодший, — діточки по світу розлетяться. — А потім усміхнувся загадково: — Мені в спину не можна… Мені в голову треба, вона в мене болить, а спина здоровенька…
…Виконавця Гаврюшкіна розстріляли через сім днів; провів п'ять діб без сну на конвеєрі: «Хто рекомендував пролізти в органи? З ким знюхався в Празі в травні сорок п'ятого?!»
…Начальник команди одержав строгача із занесенням.
Заступник начальника відділу кадрів відбувся доганою без занесення в облікову картку.
Начальникові тюрми поставили на вид.
19
Влодимирський відчував, що нагорі відбувається щось дивне, незрозуміле йому, якась смиканина й суєта, що починалася несподівано й так само несподівано закінчувалась.
Розгадувати політичні ребуси — робота, що не під силу звичайній людині, хоч і з полковницькими погонами, та ще й при цілковитому довір'ї начальства: як абакумовського, так і комуровського (вважай берієвського). Саме це останнє — прихильність з двох боків — тримало його в стані безупинної напруги, не лишаючи часу на дослідження того, що так тихо й непомітно, але давно й грізно ворушилося в Кремлі: мимо нього не проходили ні розмови про сім'ю Молотова — дивні розмови, тривожні; ні натяки на те, що Сталін вже не приймає члена Політбюро Андрія Андрійовича Андрєєва, який свого часу тісно співробітничав з Дзержинським; припинив спілкування з Ворошиловим; тільки раз по раз, — так було в тридцять шостому, розповідали старожили, — викликає Вишинського; явно наблизив Абакумова; Берію приймає рідше, ніж Віктора; маршал з цього приводу сухо сказав: «Зарвався».
Він трохи розгубився після недавньої розмови з Комуровим ще й тому, що той поцікавився: «Ти твердо переконаний, що Ісаєв не жене липу з приводу його рукопису, який зберігається в банку?»
Отже, й це повісили на нього: якщо Ісаєв не бреше, удар прийдеться саме по Лаврентію Павловичу — бити є по чому: саме той наказав Шандору Радо після підписання договору про дружбу з Гітлером не виявляти активності; саме він заборонив Шандору залучати до роботи Рьослера, людину, яка мала прямий зв'язок із штаб-квартирою фюрера, — «провокатор і англійський шпигун». Саме він же, Берія, в паніці, о шостій ранку двадцять другого червня, коли почалася війна, підписав шифровку Радо: «Платіть Рьослеру будь-які гроші, аби тільки працював!» І презирлива відповідь Шандора: «Рьослер працює не за гроші, він не інформатор, а борець проти нацизму». А розстріл усіх наших нелегалів, закинутих у Німеччину? Припинення розвідроботи проти гітлерівців? Не так важливо, що наказав Сталін, — підписав же Берія… А справа Кривицького? Ісаєв цілком міг з ним зустрічатися, а той знав про процеси тридцятих років… У Іспанії він бачився з Орловим — зник, голуб, а працював у Центрі, для нього таємниць немає… З Сироєжкіним дружив, з Антоновим-Овсієнком… З Леопольдом Треппером, «Великим шефом», контактував… Якого чорта Берія уступив своє крісло Абакумову?! Адже сам пішов, ніхто не примушував… Ах, люди, люди, крокодиляче кодло… Невже не можна жити дружно? Відкрито? З щирою душею?! Одне ж діло робимо!
Діло! Діла, усміхнувся Влодимирський, ставимо спектаклі на догоду директорові театру…
Добре, припустимо, я ввожу в комбінацію з Валленбергом і Ісаєвим мого Рата, обіцяю йому другу зірку на погон і бойовий орден… Але ж Сталін дав чесне слово Каменеву й Зінов'єву, що їх не розстріляють, і дав його в присутності Ворошилова, Єжова, Ягоди, Миронова… Саме після цього в чекістів гора з пліч звалилася: ніяких розстрілів не буде, йдеться лише про політичне знищення троцькізму, кров ветеранів більшовицької партії не проллється… А ветеранів партії розстріляли через півгодини після того, як вони закінчили писати прохання про помилування, — на світанку; день, кажуть, був на диво сонячний. І про це дізналися старики Дзержинського й заремствували: «Сталін — брехун, жодному його слову не можна вірити», і їх почали косити з кулеметів… Тисячами… Десятками тисяч… «Ти про що це?» — грізно спитав він себе, якось зсутулившись, — таке чув у собі вперше. І відповів: «Це я про Влодимирського, про тебе, дурень!»
…Він двічі прослухав запис розмови Ісаєва з Валленбергом і остаточно переконався в тому, що сповідь обох — безмежно щира, їх треба негайно звільняти, нема за ними ніякої вини… Але хто ж колов Валленберга на цей самий «Джойнт»? Чому мені ніхто не доповідав про це? Спочатку з ним працював Рюмін, потім Рат… Рат — мій, але він мені про це не говорив. Чому? Рюмін, як сказав Комуров, тепер також буде нашим. Але й він мовчить… Сталін розстрілював тих слідчих, хто не міг упоратися з людьми, заарештованими за його наказом.
Ну, добре, припустимо, я виходжу на процес Валленберга і його викривають Ріббі, Штірліц, Рат — введу його в комбінацію як «зв'язкового» з Лондона.
Процес проти Каменева проводили в Жовтневому залі, жодної перепустки за наказом Сталіна не дали ні одному членові ЦК чи ВЦВКа. Зал був повнісінький працівників НКВС: пригнали сюди стенографісток, прибиральниць, кур'єрів, наглядачів.
А П'ятакова судили при іноземцях. Чому пішли на такий ризик? Де гарантії, що обвинувачені не кричали б у зал правди? Хто знає, як цього домігся Єжов? Доведеться просити у Берії санкцію на ознайомлення із спецпапкою… Чи дасть? Відповіді підсудним писав Сталін, це відомо, чи захоче Берія, щоб я особисто в цьому переконався?
А якщо я проведу процес, а мене після цього знищать, як знищили всіх у НКВС, коли прийшов Єжов, а потім Берія? Адже тих, хто поставив геніальні спектаклі, яких не було в історії людства, перестріляли!
Так і не відповівши на жодне з цих запитань, Влодимирський викликав машину й подався у Театр оперети на площу Маяковського.
Спочатку він ніяк не міг зосередитись на жартиках старого Ярона, потім йому сподобалось, як подавала себе Юнаковська; заплющив очі, слухаючи арію у виконанні Михайла Качалова, помалу спектакль захопив його, розчинив у собі, заспокоїв.
Виходячи з під'їзду, подумав: «Усе-таки оперета — дуже добре мистецтво, дає надію на вихід із найскрутнішого становища, коли вже здається, що трагічна розв'язка неминуча… Кажуть, «легкий жанр»… Ну й чудово, що легкий! В операх або топляться, або помирають, нема в цьому нічого хорошого! От треба й назвати оперу — «важкий жанр»…»
Приїхав додому, в контору вирішив не повертатись, але дружина сказала, що двічі дзвонив помічник, розшукував.
Влодимирський набрав номер, сухо спитав:
— У чому справа?
— Майор Гнєдов жде вас із надзвичайним повідомленням.
