Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Тільки не скурвині сини, кицюню, — запротестував її партнер, виснажений шатен в оксамитовій блузі в синьо-сірі смужки. — Це ж бо вони. Самиці.
— Що ти таке кажеш, Зенеку. Адже говорять «спрей від комарів», а не «від комарих».
— Якщо ви дозволите втрутитися, — обернулася до них Марія, — то пан має рацію. Кусаються саме самиці комарів.
— А що я тобі казав, кицюню? — тільки і встиг сказати втішений Зенек, бо Марія брутально його обрізала:
— У світі людей усе навпаки, зазвичай кусають самці. І тому було б не зайве винайти нарешті якийсь дійовий спрей.
Здається, я починаю виходити на пряму. У цьому велика заслуга Ірека. Він витягає мене на довгі прогулянки й навіть запропонував допомогти полюбити маминого коханого. Наразі, завдяки Ірековим аргументам я змирилася з фактом, що мама живе з тим, з ким вона живе.
А втім, ми дедалі вправніше розлускуємо всілякі тести. Тож, може, нам і пощастить осилити ті іспити. А на додачу вчора зателефонувала мама Мілоша.
— Пані Вишне, — почала вона своїм голосом дикторки, — я вирішила до вас зателефонувати, бо… бо… Йдеться про Мілоша.
Я вже якось здогадалася. Хоч у першу мить мені спало на гадку, що, може, з її апартаментів пропала якась коштовна дрібничка.
— Розумієте, — дещо пригнічено тягнула вона, — Мілош — моя єдина дитина. Увесь сенс мого життя.
Невже вона втратила роботу, а може, тільки шанс на чергове підвищення?
— Я хотіла б, аби він був щасливий. І байдуже, чи одержить він Нобелівську премію, а чи обере етнографію й буде провадити просте життя в Бескидах.
Звичайно, гіршого сценарію годі й уявити, коли мешкаєш у розкішному комплексі з басейном і тенісними кортами, віддалік від запліснявілих кам’яниць.
— Мілек обов’язково виросте щасливою людиною, — спробувала я її заспокоїти. — Він має нахили.
— Але й має великі лакуни з попередніх років. І сам не впорається. Тому нам потрібні ви.
— Я? — щиро здивувалась я. Адже я не виправдала себе як репетиторка.
— Тільки ви поводилися порядно. І тільки ви не піддалися на Мілошеві маніпуляції.
— Ну, не зовсім, — спростувала я, дуже збентежена. — Він таки примудрився відправити мене на батьківські збори.
— Це дрібниця порівняно з тим, на що він намовляв інших репетиторів, — похвалилася вона. — Але я не про це… Я про те, що нам потрібен хтось, хто навчить Мілека знову послуговуватися ногами. Хто йому відновить ті ноги. Коротко кажучи, нам потрібні ви.
О-хо-хо, мабуть, я і справді виходжу на пряму.
Мабуть, таки не виходжу. Ми саме оговтуємось після серйозної розмови з хазяїном обох хат.
— Я збирався відвідати вас іще в грудні, — сказав він, простягаючи нам шорстку спрацьовану долоню. — Тоді до мене телефонувала якась пані Ольшанська чи пак Ольшевська. Дуже обурена, що я тримаю спільний пансіон для дівчат і хлопців. І дозволяю там міжстатеві чвари.
Ну так, Марина тітка. У цьому вся вона, зі своїми засадами старої Шапокляк і Тартюфа в одному флаконі. Поки вона сама тримає спільний пансіон, усе в порядку.
— Але ви нічого такого не тримаєте, — обурилася Мілька. — В одній квартирі хлопці, а в іншій, як ви бачите, самі дівчата.
— Тому я все обмізкував і вирішив не втручатися. Але тепер мушу, — він усівся й зітхнув.
— Що трапилось? Якісь скарги з боку сусідів? — поцікавилася Вікторія.
— Боже борони. Ще цього бракувало. — Він став обмахуватися величезним шматком вафельного торта. — Але є одна проблема. Якихось два місяці тому мене провідав батько однієї з дівчат і став лякати податковою.
Ну, гарні речі. Мій тато не припинив підступної діяльності. Якщо потерпає він, то нехай потерпають і інші.
— І що? — запитала я, з натугою хапаючи повітря. Ще кілька років такого життя — і інфаркт гарантований. Бо невроз і перші виразки дванадцятипалої я вже маю. Так вважає Болек.
— Ну і маю гризоту. Бо ви, дівчатка, регулярно платите, не нарікаєте на брак вигід, але податкова — це не іграшки.
— Коли ми мусимо забратися? — бовкнула розлючена Мілька.
— Не говорімо зразу про найгірше. — Він заклопотано подряпав себе по голові. — Я не хочу вас кривдити… ну, скажімо, до кінця місяця. Вас це влаштує?
Влаштує, а що ж його робити? До переїзду зосталося десять днів із хвостиком, тому ми розпачливо шукаємо житло. Тобто шукають Травка, Ірек і Філіпп (тішачись, що мешкатиме за кілька метрів від Мільки). Марія склала іспити і в нагороду відбула на Мадеру (подарунок від гордого її успіхами «автора»). На прощання пообіцяла, що неодмінно повернеться, бо прив’язалася до нас. І кинула при цьому знадливий усміх, що Травка використав як привид, аби дати їй черговий передостанній шанс. Вікторія допомагає нам готуватися до іспитів. Ні, вона не перевіряє наші знання і не ксерить нам матеріали. Вона робить те, що роблять жінки героїв. Готує, прибирає, пере та втішає, що все буде гаразд. Ми їй дякуємо. Але хто подякує тим тисячам жінок, завдяки котрим виграно війни й здобуто незалежність?
ЛІТО
За кілька днів ми перебираємося до порожнього будинку на передмісті. Хлопці вже засклили вибиті шиби, вишурували підлогу й помалювали стіни білою фарбою. Травка хотів пофарбувати їх у зелене (колір надії). Але ми цитьнули на нього, що немає часу на колористичні експерименти.
— Приїде Марія, то щось нахляпає, — потішив його Ірек.
— Я передчуваю, що вона нарікатиме на стан віконниць. — Травка показав на перехняблені від старості і краківських дощів дерев’яні рами. — Дивіться, яка діра. Можна застромити цілу долоню, а може, і щось більше.
— Спокійно, — потішив його Філіпп. — Восени зашпаклюємо їх старою ковдрою, потім заллємо монтажною пінкою, і буде тепло, як в іґлу.
А тепер ми завершуємо пакуватися. Цього разу ми допомагаємо Вікторії. Мілька визнала, що не можна весь час використовувати мовчазну меншість. Навіть якщо вона не протестує, бо одержала у спадок від предків гени спокою й смирення.
— Клятий світ. — Мілька зиркнула на гори пакунків, які захаращували нашу кімнату. — Коли я була не в солярії, то більшість свого часу присвячувала зубрячці і розпаковуванню скринь, запаковуванню скринь, перевезенню скринь, життю серед скринь і пошукам нового місця для старих скринь. Невже так і виглядає справжнє життя?
На думку Болека, воно виглядає значно гірше.
— Більш як половина моїх пацієнтів весь час поневіряється по утках. Винаймає, піднаймає, вселяється нелегально, ночує у притулках, лікарнях і таких інших місцях, — тягнув він, під’їдаючи в нас розмоклі палички, свій улюблений смаколик. — Властиво, якщо добре замислитися, то мало хто і справді має свій куток. А навіть якщо і має, це не триває надто довго. Бо людину зараз же спостигає інфаркт, притулок для літніх людей, корисливі онуки чи податкова інспекція. І вони повертаються на старт. Мене от тільки дивує, чому дехто витрачає стільки енергії, щоб заволодіти бетонною коробочкою.
Мене це не дивує. Мешкати вкупі чудово. Тільки от ці переїзди. Якби я мала власну бетонну коробочку, то могла б забути про приземленість і зайнятися чимось глибоким.
— Ти говориш цілковито, як Марися, — підсумувала Вікторія.
Ну то я могла б зайнятися чимось поважним і амбітним. Наприклад, наукою.
— Ти говориш, як твій старий, — скривилася Мілька.
До речі, щодо нього. Він перестав телефонувати, відколи я категорично заявила, що не повернуся на СНОБ. Я також не палала бажанням спілкуватися. Збиралася написати листа, але забракло часу й мотивації. Тільки візит хазяїна хати активізував у мені такі поклади люті, що я вхопилася за перо. Тобто за клавіатуру.
Спочатку мусило бути кілька коротких сухих фраз, але я розігналася і в результаті набазграла битих п’ять сторінок не дуже коротких, але безумовно прикрих речень. Я виплеснула в них усю злість і жаль через руйнівні вчинки мого тата. У запалі порівняла його із зловорожим лордом Вейдером, який нищив усе піднесене й шляхетне, а також із мстивою Поппі (у версії, знайомій нам із романів Сенкевича). Із осоружним Саруманом Білим, злочинним професором Моріарті і кількома іншими чорними персонажами. Я дописала лист і вкинула його до скриньки.
