Калейдоскоп часу - Денисенко Лариса (книги хорошего качества TXT) 📗
Протягом цієї історії я сміявся. Зараз сміялася і Шу, коли ж вона розповідала, то намагалася бути серйозною. «Такі справи», – сказала вона. «Ти його покинула, свого чоловіка?» – «Довелося. Я не така сильна, як мені здавалося на початку. Усе завершилося сумно, я просто зробила крок і залишила його на підлозі. Звісно, що ми продовжуємо спілкуватися. У нього молода дружина, і він кинув пити. Вона змогла це подолати, а я – ні». – «Ти шкодуєш, тобі соромно?» – «Було. Уже минулося. Можна нескінченно жаліти, а він би продовжував пити – я не надихала його на тверезе життя». – «Я іноді думаю, що міг би допомогти Аделіні». – «А вона хіба просила тебе про допомогу?» – «Ні. А ще я думаю, чому вона взяла ці гроші, чому? У неї заможний батько в принципі гроші ніколи не були для неї проблемою». – «Вона просто здатна це зробити. Здатна і зробила, не шукай пояснень. Це марно».
«Мені здається, що я приречений бути один». – «Це звучить так фатально… Облиш це. Знаєш, мій перший чоловік говорив, що зі мною неможливо жити, така я нестерпна. Зі мною можуть жити, на його думку, тільки кактуси, тому що їм не потрібна моя увага, та кицьки, які верещатимуть доти, доки я їх не нагодую… Але це ж неправда? Я живу з твоїм батьком, і нам добре. Просто треба знайти свою людину. Хоча це й непросто. Найскладніше в житті знайти себе, а на другому місці – свою людину… Ось так. Утім, навіть ти мене якось витримуєш…» – «Не забувай тільки, що я тебе витримую лише завдяки тому, що ти грала в карти з Генрі Кіссінджером, а він написав першу книжку, яку я прочитав англійською мовою! Але якщо тобі хтось подарує ще одного смугастого светрика, хтозна, чи витримаю я?» – «Ну звісно, як таке забути?»
11
«Мені це здається, чи в тебе дійсно потеплішали стосунки з Максом?» – запитав Вітовський вранці, коли Макс уже побіг на якусь презентацію, а ми ще вовтузилися на кухні. Саме запитання було простим, але інтонація… У моєї бабусі була така сама інтонація, коли вона підозрювала мене в скоєнні побутового злочину. Яскравим прикладом був той випадок, коли я вишкребла ножем на шафі знак Зорро, щоб він прибіг та врятував мене від виконання задачок із відсотками (як воно там зветься – пропорції, о!), а бабця підійшла і лагідно запитала: «Сашулю, скажи мені, дитино, ти підходила сьогодні до шафи?» У цьому запитанні було вміщено впевненість, відповідь та майбутні заходи перевиховання. Ще з дитинства я не знала, як поводитися, коли тебе викривають у чомусь поганому, а ти, коли це робила, і думати не могла, що це щось негідне. У таких випадках зазвичай я починала терти ніс, це стимулювало мій мозок.
Зараз я ледь утрималася від рятівного руху. «Так, – натомість сказала я. – Начебто ми стали трохи ближчими, принаймні, мої светри він більше не займає. Ми інколи разом п’ємо, і йому подобаються мої друзі. А ще він мені розповів про Аделіну… Слухай, але я ж тобі все це розповідала!» – «У», – сказав Вітовський. І треба було змовчати, це ж не я почала цю розмову! Але я не змовчала, тому що мені кортіло дізнатися, що міститься в цьому «у», хоча я приблизно здогадувалася.
«У?» – запитала я. Це було дивно, точніше, я щоразу дивувалася тому, наскільки ми з Вітовським відчуваємо настрій одне одного. «Мене це непокоїть. Ні, правда. Ти скажеш, що я схибнувся, що я зовсім втратив розум та совість, але замість того, щоб радіти, мене це бентежить». У голові моїй вирували думки, що Вітовський хвилюється з приводу «а раптом вони закохаються». Я знала, що він переймається саме через це, але то було таке ідіотство, що народжувати та виштовхувати щось подібне в простір не хотілося. «Хай буде мертвонародженим, не буду це проголошувати», – подумала я. «Він привабливий хлопець, так?» Ха, а що я подумала? «Так, привабливий, схожий на Віолетту більше, ніж на тебе», – це я умисно сказала. Вітовський набурмосився, от зараз ляпне: «А я не привабливий?» – «Євгене, слухай, ну що ти верзеш? Якби ти був для мене непривабливим, я б тебе не кохала. Давай не занурюватися в цю розмову, треба швидко повторювати каву та бігти на роботу».
«Я просто думаю, він привабливий, тобі такі більше подобаються, я ж бачив фотокартки твоїх чоловіків, вам весело разом, ну, це зрозуміло, ви майже однолітки». – «Тиць-дриць», – сказала я. Ось чим пояснюється те, що він уже третій день поспіль вертиться в ліжку, як муха в окропі, а коли ми кохаємося, наче намагається почути голос Божий. Я більше нічого не могла сказати: «Тиць-дриць». Повторила. «Звабницям синів своїх чоловіків наливають ще кави?» – «Наливають», – зітхнув Євген.
Раптом його голова опинилася на моїх колінах, це було так незвично, я розгубилася. «Слухай, моя вікова різниця з ним така сама, як із тобою. Ти ж краще за мене вмієш рахувати». – «Не роби такого зі мною, це буде занадто болісно, я ж тобі розповідав про всі наші чоловічі конкурентні ігри, я…» – «А що тебе більше хвилює – те, що він у цьому випадку виграє, чи те, що ти втратиш мене?» – я не знаю, коли це трапилося, але я образилася. Мені було боляче, я навіть не могла примусити себе торкатися його волосся, його голова – кумедне волохате звірятко – вовтузилося на моїх колінах, воно хотіло, щоб його пестили, а мені хотілося його скинути. Дуже. «Давай поговоримо про це ввечері?» – запропонувала я. «Щоб не збивати робочого ритму?» – запитав він. «Щось таке». – «Добре. Вибач. Я дійсно наговорив дурниць». Я нахилилася та поцілувала його у вухо. Я любила його. А потім збагнула, що мої коліна вологі, він плакав. Мені стало зле. «Я подумаю про це на роботі, я подумаю про це на роботі, я подумаю про це…» – говорила я до себе, коли вдягалася, бігла по сходах, їхала, знову бігла по сходах, тепер вгору, вмикала комп’ютер та перевіряла електронну пошту. «Я подумаю про це…»
Я давно помітила, що чоловіки Ганни – синхроністи. От і зараз у поштовому боксі майоріли листи від них трьох. «Так-так», – подумала я. «Лікарю, то кого будемо першим розтинати?» – «Подивимося. Ну-ну… Арсен, Алекс, Антон… Може, в абетковому порядку? Ха, а все одно вони всі на «А», то що з ними робити? В абетковому чи довільному, а може, у хронологічному?»
Арсен писав, що йому запропонували роль у стрічці батька його голландської дружини. Арсен завжди, виявляється, мріяв знятися в кіно, і от зараз така нагода, але він вагається та просить поради. Я знала Арсена, він був чудовим маляром, але, як на мене, не кінематографічним, однак точно про це знати я не могла. Господи, навіщо мені така відповідальність? «Ральфе, – звернулася я до правильної людини. – Сер він чи не сер?» – «Агов?» – «Слухай, як у вас кажуть людям, які просять поради щодо можливості зайнятися певною діяльністю, а ви не переконані, чи є в них належні здібності, але не хочете людину образити». – «Ми міняємо тему розмови», – сказав мені Ральф. – «І це спрацьовує?» – «Ще б пак!» – «Дивно. От спитав у мене, припустімо, приятель: чи одружуватися мені з дівчиною, яку я знаю і яка мені не подобається, але я усвідомлюю, що я тут ні до чого і це його життя. То що йому відповідати? Цього року надзвичайно люта зима, любий. Я от вагаюся, може, залишити роботу і податися до Єгипту, або зціпити зуби, вкритися хутром та працювати? Так?» – «Ні. У такі речі взагалі не можна втручатися. І це негідно з його боку – звертатися до тебе з таким запитанням. Як у вас кажуть? Валити з хворої голови на здорову?» – «Це не зовсім те…» – «Для тебе не зовсім те, а для мене очевидно, що саме те і є!»
«Таке… Подивимося, що написав Алекс». Фух, Алекс просто вітає мене з тим, що я знайшла чоловіка, якого кохаю. Звісно, що лист був довжелезний, бо Алекс напхав туди цитат (він любить цитати), своїх міркувань (він обожнює свої міркування), спогадів про Ганну (він любить спогади про Ганну), – треба тут зазначити, що його спогади про Ганну не збігаються зі спогадами самої Ганни, – а ще порад. Алекс полюбляє щось радити. Я йому написала, що в мене все добре. Без цитат, міркувань і порад. У мене розумні очі, тому підтверджувати наявність розуму різними словами мені не потрібно. Непогано я влаштувалася.
