Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
В першу мить Марко злякався того, що зав’язувалося у них з Брусом. Йому аж шпарко стало, й думка заслала чорнотою мозок. А тоді десь зринуло розважливе: ну то й що? Не він почав оцю балачку, а Дорош Брус. А він, Марко, нічим не согрішив на землі, щоб щастя одкинуло його од усіх порогів. Нехай Брус розпитує. Може, опісля розкаже й Киліяні. Разом позаздрять йому. І колись, після сварки з Лавріном чи з досади на нього (не вік же буятиме їхня любов) Киліяна згадає його, Марка. Згадував же її він, думав про неї, ще не бачачи. Лаврін навіяв її образ, але тоді він був безтілесний, наче марево, але хіба можна закохатися в марево! І ось тепер… Сподобалася йому. А таке, знав, не забувається. Це була мала, зовсім маленька, майже нікчемна втіха — від неї Маркові стало трохи моторошно й трохи злорадно. Більшим було те, манливе й пекуче, що вловлював за словами Бруса, і вловлював теж неясно, як сліпець далекий гомін.
— Я можу позичити, коли вже край, скільки там треба, — сказав і подивився Дорошеві в очі, хоч знав, що просто так не позичить і алтина — хотів подратувати.
— Чим же я їх віддячу, — пожадливо й скрушно зітхнув Брус. — Якби твої гроші та до моїх волів та коней… До того добра, що в скринях, до Киліяниного посагу…
Маркові аж схлипнуло в грудях, і він похилив голову. Чорна трута розтікалася по душі, й уже не мав волі зцідити її. Вперше ніби збоку поглянув на себе й на Лавріна. Так, їм обом було добре вкупі. Лаврін подобався йому спокоєм душі, щирістю, побратимською відданістю. Тим, чого, почував, мав замало сам. Й то більше кортіло під’їхати Лавріна, покепкувати з нього. Але Лаврін на його кпини ображався рідко, тільки всміхався. Лаврін — вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом, аби подратувати товариша, підсипав сороміцьких жартів, і тоді вони, траплялося, й сварились. Але по тому, перегнівавшись, Лаврін знову йшов у курінь до Марка. Кошовий теж любив послухати Маркової мови. Одначе собі в дружбу взяв не його, а Перехреста. Пригадує, тоді Марка вперше взяла прикрість на Лавріна.
Він би любив побратима, коли б того опосіло горе. Втішав би, намагався допомогти, навіть розділив би горе навпіл. Прощав і вибачав товаришеві все — не міг вибачити щастя. Смутно відчував це, й прокрадалася думка, чому так: горе розділити можна, а щастя — ні. Злива пада рівно на всіх, а сонце — тільки на тих, що на галяві. Люди — сіянці, кожен росте сам по собі. Одного витолочить доля, інший вибуяє й тягнеться в небо. Зараз сонце світило не йому.
— А може, й справді удатися до тебе? — правив далі Брус. — Ти приїдь після жнив. Сам.
Дорош вів торг, як лютий татарин. У тому торзі не програвав у жоднім разі. Не приїде Марко, не зуміє Брус присилувати Киліяну — лишається Лаврін. Вів безпрограшний торг, вдавав безжурність, а голову дужче й дужче стискав невидимий обруч, і мучила його якась таємниця — либонь, то був неясний спогад, що він через ці ж таки проклятущі гроші вже один раз вчинив страшний злочин — порішив товариша — й тепер чинив новий злочин, може, страшніший, ніж той, колишній. Йому аж тріщало в голові, а він і далі вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думці: ще раз, ще один тільки раз перебігти по вербовій кладці — не вломиться ж вона, й замінить ту кладку міцною, виґрунтованою на доброчинності, спокуті й вірі. Не покарав же його Бог того разу, не покарає й тепер.
Марко в цю мить ненавидів і подобав Дороша. Вгадував у ньому щось потайне, пожадливе й страхався, що почуває щось подібне у власній душі. Вона розколювалась, як горіх, уже не міг стулити обидві половинки докупи. Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про їхнє колишнє з Лавріном товаришування, про Січ, побратимство, але все було не таке, як раніше, пройняте чимось гірким, і, як здавалось йому, з Лаврінової вини. Був би не їхав сюди чи принаймні не заманював з собою його, й Марко не знав би нічого. Нащо стільки розказував про Киліяну, нащо розхвалював її?
Обоє, і Марко і Дорош, втомилися від тої розмови. У Дороша з натуги аж роса виступила на чолі. Витер чоло шапкою, підвівся. Йому самому було мулько на душі. Може, мулькіше, ніж тоді, коли одтяв голову хорунжому. Там хоч рятував своє життя… А тут… здобував гроші.
Дивився на долину, а бачив золоті алтини. Земна краса, що на старість зійшла на душу Божою благодаттю, не могла потопити пожадливості й думки про сито одкраяний шмат. В ту мить у поле його зору потрапили Лаврін і Киліяна, вони сиділи на горбочку, Киліяна щебетала до парубка. Брус подумав, що ніхто й ніколи не сидів отак поруч нього й не яснів до нього очима. Життя його минає, а він так і не звідав того великого, що робить людину іншою, щасливою, від чого завмирає серце й міняється світ, у нього взагалі не було любові, він прожив життя суворе, сповнене небезпек, страху й боріння. І зненацька в серці старого прибиша ворухнулося щось лагідне, добре до дочки й отого парубка, несамохіть він замилувався гарною парою та побажав їм щастя. А тоді здивувався самому собі: у серце потекла важка, свинцева заздрість, але й вона його ятрила недовго. Брус Дорош зітер все холодним розмислом. Проте тепер не міг одкараскатись од думки: будує доччине щастя не на добрі. Думка літала, як ластівка біля поруйнованого гнізда. Було маркітно. Почував печію в грудях, захотілось упитись. Хвилю повагавшись, пішов у комору. Повернувся з пузатою карафою. Цідив горілку в чарки тут — таки, на призьбі, дивився на Марка — невдатного на вроду, але хитрого, розколупував його оком, переводив зір на Лавріна, що безжурно лежав на оберемку трави, а в голові текла важка, як пригусклий дьоготь, думка: «Все можна поділити. Горілку, алтини, коней, навіть смерть. Не можна поділити любові». Од того ставало злостиво — радісно, але чомусь і страшно. Й трохи заздрісно. Що не зазнав сам того щастя — любові. Й не відав, що воно таке. Пекуче, як горілка? Солодке, як мед? Не відгадаєш. Йому стало прикро на долю, він плюнув і розтер по зеленій траві важким, наче кованим із заліза, чоботом.
Лаврін, як і Брус, також дивився на долину. Вона вабила його зір, лежала біля їхніх з Киліяною ніг, немов зелена плахта. А по ній синім, безпечно кинутим каламайковим поясом — струмок. По горі — пишний та кучерявий сад, за садом — важкі темні ялини, йому трохи дивно, що Киліяні байдужа ця краса. І трішки бентежно, й навіть прикро, що в неї тільки й мови, як утекти звідси. Прикро тому, що йому, Лаврінові, досить Киліяни, а їй, виходить, його мало.
Й ще одна думка смоктала Лаврінове серце. Тільки нещодавно, їдучи сюди, подивився на все не безжурними очима, а очима майбутнього господаря, Киліяниного чоловіка, приймака. Адже раніше, на Запорожжі, йому ніколи не клалися в голову думки про землю та одруження. Гадав: буде запорожцем, та й квит. Він ніколи не ходив біля землі, хоч і не цурався роботи. Вмів косити, трохи знав бондарське ремесло — хлопчаком дві весни допомагав бондареві, любив малярство, хоч спізнати вповні малярської науки й не вдалося. Лавріна не стільки дивувала та непокоїла швидка й несподівана Брусова згода видати за нього Киліяну, скільки те, що йшов до шлюбу майже голий, безгрошовий. Ті думки смутили й пригнічували, вони кружляли по одних і тих же гонах, ні на цяту не посуваючись уперед. Ким він буде на Брусовім господарстві? Наймитом? Челядником? Од того одразу ставало щось дибки в душі й брови збігалися на переніссі в тугу хмарку. В мислях Лаврін порішив: стане чумаком. Продасть шаблю, коня, купить пару волів, ще пару дасть йому Брус, і поїде він нехай і в небезпечну, зате грошовиту дорогу: в Крим по сіль. За двоє—троє літ зачумакує власний статок…
Гарний був у задумі Лаврін. Киліяна тихцем милувалася ним. Дівчину аж гордощі брали, що її покохав отакий парубок. Сміливий, палкий… На мить побачила себе, й чомусь без сорочки, в його обіймах, від тої соромітної, не дівочої думки зашарілася, одначе зору од Лаврінового обличчя не одвела. «Мій», — щось проспівало у серці. Душею почувала, що до всього Лаврін ще й добрий. Тільки трішки гордий. А ще — замисливий. Задивився на далекі верхівки дубів, а про неї мовби забувся. Нічого, вона йому замислюватися не дасть. А дивитися на ліс то й зовсім нічого. Він обрид їй до знемоги. І оцей хутір. Вона за ними світу не бачила. Хіба тільки краєчок, коли відпускав батько з челядницею, бабою Вуцькою, до Бершаді, де в тієї — дочка в заміжках за бондарем. Сам він туди не їздив жодного разу. Баба Вуцька — то тільки на вигляд сумирна та тиха, а насправді бідова й проворна. Водила її по церквах, по базарах, завозила і в Ладижин, і в Стіну. Вуцька колись, ще до Хмельниччини, служила покоївкою у панів Обидовських, набачилася див. Любила розповідати про те. Про виїзди, про коні, про банкети, де всеньку ніч грали музики й пускали в кінці саду барвисті вогні. Панії — в шовках, сукнях, понизу оторочених хутром, а руки й плечі — голісінькі. Киліяна й сама раз бачила в Бершаді таку кавалькаду. Ой же й грало лицарство кіньми довкола двох карет, у яких сиділи панії. Вуцька казала, що паничі задля дівчини здатні на що хочеш — навіть на смертельний герць. Киліяна певна, що й її Лаврін за неї пішов би на шаблях проти будь — кого, і в думці пишалася цим. Наслухавшись Вуцьки, наблукавшись по місту, Киліяна довго не могла заснути (вони зупинялися у Вуцьчиної знайомої міщанки) й тоді думала про освітлені ста свічками зали, нечувані танці, лоскітливі вусики, дзвінкі шпори. Й тоді Киліяну поймало тривожне хвилювання, вона лежала в нужденній світлиці, а її уява малювала і ті зали, й ті свічі, і ті вусики, і ще багато такого, що не привидиться дівчині при світлі дня, вона чекала якогось дива, її всю переповнювали передчуття якоїсь стрічі, котра перемінить все її життя, і вона тривожно завмирала. Вона не мала все те навіть за мрії, а тільки за казку, але ж ми і літаємо в казках! А от переїхати до містечка, бодай такого, як Бершадь, то вже не казка. (Лаврін теж появився не з казки й не зовсім підходив під ті її мрії, але здоровий глузд підказував Киліяні, що на більше їй сподіватися нічого). Вирватися, вирватися з — під цих густих віт, утекти від цього тоскного шуму. Здавалося б, виросла в лісі, мала б стати його часткою. Не стала. Вона й любила цей зелений шум, і хотіла від нього втекти. Таємні сили довго дрімали в ній, тепер вони пробудилися і владно штовхали її в людський гомін, у людський крутіж.
