Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Кузьма Петрович не помилився. Григорій Тимофійович, міряючи кроками-сажнями приміщення, невдоволено говорив про погану роботу. Він наказав знову зробити подвірний обхід і вилучити приховане зерно. Бризкаючи на всі боки слиною, він лементував про недопустимість саботажу. Випустивши пар, він звернувся до активістів:
— Ви місцеві, — сказав він, — тож повинні добре знати, у кого і де шукати.
— Але ж ми добре все обшукали, — наважилася подати голос Ганна Теслюк.
— Погано! — став перед нею горою. — Погано шукали!
— Можливо, так сховали, що ми не знайшли.
— Правильно! Не знайшли! — підняв вгору тонкий кострубатий палець.
— Звичайно ж, будемо старатися, — запевнила дівчина. — Але як віднайти схованки?
— Рити носом землю! — пафосно скрикнув Биков. — Заглянути туди, куди й вітер не заглядав!
Уже наступного дня на колгоспному дворі почали розбирати соломозбиралку. Вигнуті сталеві прути віднесли до кузні. У кузні пруття вирівняли, і з них поробили довгі й гострі списи. Ніхто, окрім активу, ще не знав, що то за нове знаряддя праці.
Розділ 52
Активісти до Чорножукових прибули зненацька. Йосип Пєтухов відчинив двері ногою, запрошуючи інших до хати, як до своєї.
— Де сховав зерно? — запитав одразу ж.
— У дупі, — спокійно відповів Павло Серафимович, жуючи окраєць хліба. — Хочеш, покажу?
Варя перелякалася, одразу зблідла. Вона благально подивилася на батька і ледь чутно сказала:
— Не треба, прошу вас.
— Покажеш сам чи нам шукати? — стала перед ними Ганна, взявши руки в боки.
— Нема нічого, — сказала Варя, — усе забрали минулого разу.
— А що жрете? Не камені ж! — кивнула на стіл, де лежав маленький шматок недоїденого хліба.
— То забери і це, — Павло Серафимович простягнув їй руку з окрайцем хліба. — Ви ж за цим прийшли?
— Ось як! — посміхнулася активістка. — Хлопці, ходімо!
Вийшли за ними і Чорножукови. Дивляться — заносять металеві списи, довгі, загострені на кінцях. Подалися з ними за хату. Тикають тими списами у землю, протикаючи на півтора метра, не менше.
— Та чи ви дурні?! — Ганна покрутила вказівним пальцем біля лоба. — Так і до весни будете штрикати у пусте місце!
— Тицяй сама, як така грамотна! — огризнувся Семен.
— Треба шукати там, де порушена земля, — повчала Ганна. — Туди й устромляйте шпичаки.
Павло Серафимович мовчки спостерігав, як активісти нишпорили по сараях, навколо хати, по двору, втикаючи гострі шпичаки у землю. Варя стояла поруч, читаючи про себе «Отче наш», — так було трохи спокійніше. Комсомольці вже почали скаженіти від дармової праці, коли Ганна скомандувала:
— Ідіть на город! Там повинно щось бути!
Варя глянула на батька — помітно було його хвилювання. А коли шпичак дуже легко увійшов у землю і Йосип радісно заволав: «Ідіть сюди! Щось знайшов!», Павло Серафимович здригнувся.
Принесли лопати, почали копати. Зерно було у мішку, тож не треба і напружуватися, щоб насипати. Окрилені першою здобиччю, почали бігати по городу. Знайшли ще і ще. Незабаром земля була вся подовбана, ніби її поклювала гігантська птаха.
Понесли мішки на підводи. Коли Ганна проходила повз господарів, Варя не витримала.
— Що ж ви робите? — спитала тремтячим голосом. — Чим же я дітей годувати буду?
— Не подохнуть твої діти! — колишня подруга кинула на Варю зухвалий погляд. — Нехай їдять полову! — сказала і розсміялася прямо у вічі.
Не в змозі чути той знущальний сміх, Варя закрила очі, вуха затулила долонями. Павло Серафимович мовчки обійняв доньку за плечі.
— Що ми будемо робити? — запитала Варя батька, коли активісти зникли з поля зору.
— Якось проживемо, Ластівко, — удавано весело сказав батько. — Пару мішків таки не знайшли.
— Якщо й так, то на скільки нам вистачить? Четверо дорослих і двоє дітей. І лише два мішки?
— Є ще картопля, капуста, буряки, трохи кукурудзи, — розмірковував батько. — Вдарять морози — заріжемо свиню, буде і м’ясо, і сало. А з хлібом… Роздобудемо! Тільки треба сховати у надійніше місце те, що лишилося.
— Куди? Мені здається, нема такої шпаринки, куди б вони не впхали свого носа.
— Знайдемо! — запевнив батько. — Іди зустрічай чоловіка — прийшов із дітьми від батьків.
Василь, дізнавшись про непроханих гостей, одразу ж побіг до своїх, сподіваючись заховати ті крихи зерна, що лишилися. Ввечері Павло Серафимович, укутавши матір у теплу ковдру, вирішив побути у доньки. Йому не хотілося залишати Варю на самоті із сумними думками. Він підкинув дрова у грубку, не вдягаючись, вийшов у двір. У колишній його хаті знову гулянка. Чути гучні, збуджені від випитої горілки чоловічі голоси. Затягла пісню п’яна Ганнуся, не вийшло, неприємно розреготалася. Пахло чимось смаженим. Йосип побіг через дорогу додому з порожньою пляшкою. За мить він принесе ще самогону, і знову буде гульба до пізньої ночі. Дружно актив працює, дружно й п’є. Ось тільки з ними ніколи не видно Щербака.
Розділ 53
Рано-вранці, коли ще світанок не розвіяв нічну темряву, Варя пішла до колодязя по воду. Йдучи туди, мимоволі поглянула у бік садиби дядька Кості. Стільки часу минуло, а Андрій усе приходить, щоб здалеку подивитися на неї. Їй не легше від того, а ще болючіше. Уже й двох діточок надбали, а у Варі ніби вмерло все жіноче. Не відчувала до чоловіка потягу, ніби колода поруч. Василь уже змирився з її холодністю. Він не покривав її молоде тіло гарячими поцілунками, намагаючись розпалити. Лише за потребою розсовував її ноги, коли вона байдуже дивилася в стелю, залазив зверху і сопів, поки не зробить свою чоловічу роботу. Варя знала, що ніщо вже не зміниться. Андрій назавжди залишиться в її таємних мріях, і Василь ніколи його не зможе замінити.
Повертаючись додому з повним відром, Варя помітила дві постаті, які наближалися до неї. Вона швидко дійшла до свого двору, зупинилася з цікавості. То був сліпець Данило зі своїм поводирем. Варя побачила, що подорожні свідомо йдуть до колишньої садиби батька. Вона пішла назустріч, покивала Васильку «йдіть сюди!».
— Туди не можна! — сказала вона, запрошуючи їх до своєї хати. — Там тепер сотня керівництва села, — пояснила Варя. — Заходьте, я зараз вас нагодую.
— Хлопцеві дайте, якщо ваша ласка, — попросив Данило.
Варя посадовила гостей за стіл, поклала їм варені картоплини, окраєць хліба, налила молока.
— Їжте, — сказала. — Тільки картопля вчорашня і холодна, я щойно піч розтопила.
— Хай вам Бог помагає! — сказав Данило. — Зараз такі часи настали, що ми вдячні за будь-який харч.
— Їжте на здоров’я, — сказала Варя. — А я зараз батька покличу, він буде задоволений!
Павло Серафимович справді зрадів такій зустрічі.
— Давно тебе, Данило, не було, — сказав він, привітавшись. — І приходив ти завжди надвечір або після обіду, щоб з людьми поспілкуватися. А це з самого ранку.
— Не ті часи, — зітхнув бандурист. — Геть усе змінилося.
— Розкажи, то й я буду знати.
— Спочатку ти, Павле Серафимовичу, оповідай, які новини.
Чоловік розказав про червоних швидьків, які випатрали селян, як зарізану курку. Не забув розповісти про свій будинок та про смерть дружини.
— Хай земля їй буде пухом! — наклав хрест Данило. — Царство їй небесне! Така ж гарна жінка була, така доброзичлива, щира! Що ж то робиться?
— А як живуть по інших селах? — Павло Серафимович перевів тему на інше. — Чи теж потерпають від активістів?
— Що я тобі скажу, чоловіче? — старий погладив бороду. — Не знаю, чи повіриш мені, чи ні. А скажу таке: до вас лише зараз докотилося лихо, а в інших селах воно ще з весни оселилося.
— Та невже?!
— У деяких колгоспах ще навесні не було чим засівати поля, тож вилучили у людей все до крихти. Залишилися людські наділи без жита. Городина не встигала дозріти, як усе поїдалося. А той урожай, що зібрали в колгоспах, вивезли весь у місто.
