Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Десь грюкнули двері. Якуб перевів розмову на інше:
— Прянощів тут не купиш поцінно. По них треба їхати до Стамбула… Туди з’їжджаються купці з усього світу!
В кімнату, пропускаючи поперед себе аскера, який ніс на широкій таці круглі полумиски з їжею, зайшов Сафар–бей.
— Перш ніж говорити про справи, треба підкріпити тіло, — сказав він весело, вдаючи гостинного господаря.
Аскер поставив тацю на невисокий круглий столик і вийшов.
— Якуб–ага, попроси Адіке, щоб послугувала нам при обіді, — додав Сафар–бей.
Коли Якуб зачинив за собою двері, бюлюк–баша сів супроти «купця» на м’який міндер і сказав:
— Дорогий мій гостю, ти, певно, догадався, що я запросив тебе не тільки для того, щоб пригостити смаженою бараниною зі східними прянощами…
Арсен запитливо глянув на господаря і внутрішньо напружився. Куди той верне?
— Сьогодні ти просив нашого пашу Каладжі–бея подарувати життя старому гайдукові Момчилу Крайчеву. Дозволь дізнатися…
Сафар–бей замовк і проникливо глянув на Арсена. Той витримав погляд, хоча розумів, що зараз бюлюк–баша може запитати, звідки він, чужинець, знає гайдука і чому заступився за нього. Невже Каладжі–бей не передав його пояснення? Доведеться повторити те, що сказав паші на майдані. А якщо Сафар–бей не повірить?.. Ну що ж, тоді залишається одно: прикінчити його тут же, не ждучи слушного часу!
Але Сафар–бея, видно, цікавило щось інше, бо він після паузи спитав:
— Дозволь дізнатися, скільки ти пообіцяв паші за помилування того розбійника?
— Чого це тебе так цікавить? — полегшено зітхнув козак.
— Полонені мої, і я не хочу, щоб хтось заробляв на них.
«Виходить, і ти, братику, думаєш не про захист ісламу, а про власну кишеню», — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Я пообіцяв паші тисячу курушів. Я можу віддати тобі половину, бо розумію, що ця справа залежить від тебе… Але що я скажу паші?
— Скажи, що віддав гроші мені.
— А це тобі не зашкодить?
— Не забувай, що тут не Ляхистан, а Османська імперія… Я підпорядковуюсь бейлер–беєві, а не каймакамові.
— Гаразд. Мені однаково, кому платити, — погодився Арсен. — Коли ти передаси мені болгарина?
— Як тільки одержу гроші. До речі, яким чином ти обміняєш його на свого батька?
— Я знайду шлях… Мені допоможе Абді–ara, господар хану, де я зупинився.
— Абді–ага! Це такий пронира, що за гроші все зробить. Але бережись, бо обдурить. Якщо ж із ним нічого не вийде, приходь до мене, можливо, я зможу і тут допомогти більше, ніж Абді–ага. Звичайно, за гроші… Ха–ха!
— Гм, з тебе, Сафар–бею, був би непоганий купець. Ти вмієш домагатися свого. Однак ти — воїн, одинак і…
— На жаль, без грошей і воїн безсилий. У наш час усе купується і продається: посади, чини, земля, навіть трон падишаха… Я довго жив у столиці і мав нагоду пересвідчитись, що зараз сильний не той, хто має меч, а той, хто має великий гаман!
— Ти мудро міркуєш. І це ще більше переконує мене, що я маю справу з порядною і відвертою людиною. Я радий бачити захисника ісламу таким, як ти.
— Ти не помилився… Свій меч я піднімаю в ім’я і славу Аллаха! Але хто ж забуває про себе? Правда, в цій злиденній Болгарії не дуже розбагатієш… Всюди біднота!..
— Ви самі винні. Опустошили війнами такий благодатний край.
— Не ми розпочинали війни. Болгари самі винні. Повстають, не визнають влади падишаха!
— Повстають не від доброго життя. Якщо вже вам так хочеться воювати, то йдіть на Україну, на Русь… То землі багаті і многолюдні. Можна взяти рабів, скоту і грошей. Та й своєвольців приборкаєте. Звідти розповзається вільнолюбний дух. Річ Посполита була б вам за спільника, бо ті схизмати–козаки [87]їй теж завдали багато клопоту. — Арсен замовк. Вудочку закинуто. Чи клюне?
Сафар–бей з цікавістю глянув на гостя.
— Багато хто з наших думає так само. Пів–України випало з рук Ляхистану. Падишах не допустить, щоб вона повністю об’єдналася з Москвою. То була б для нас смертельна загроза. Тож недарма Ібрагім–паша, великий візир, готує військо для походу за Дунай. Ще цього року…
До кімнати зайшли Якуб і Златка, і Сафар–бей урвав мову на півслові. Хоч як хотів Арсен бачити Златку, однак пожалів, що вона завітала з Якубом так невчасно. Ще б хвилина — і Сафар–бей, можливо, розкрив би більш потаємні наміри Порти щодо України. Однак і з того, що він устиг сказати, видно: влітку турки розв’яжуть велику війну!
4
Після обіду, на якому Арсен більше слухав, ніж говорив, Сафар–бей запросив його до сусідньої кімнати. Зачинивши щільно за собою двері і переконавшись, що під вікном нікого немає, сказав:
— Дорогий Асан–ага, я воїн, людина відверта, і в мене на язиці завжди те, що й на думці. Отже, гадаю, ти не образишся, якщо я висловлю ще одне бажання.
— Прошу, — вклонився Арсен, не розуміючи, куди верне бюлюк–баша.
— Я хочу одружитися. Слава Аллаху, падишах дозволив яничарам таку розкіш…
— Ну що ж, вітаю! Здається, я здогадуюсь, хто вона…
— Не важко здогадатись. Але я хотів не це сказати… Мені потрібні гроші… І ти мені позичиш… До того часу, поки я їх роздобуду.
«Нахаба! Він збирається витиснути з мене все, що я маю… Знає, що вступитися за мене тут нікому», — подумав Арсен, а вголос сказав:
— Хіба є надія, що роздобудеш?
— Не сьогодні–завтра йду в похід.
— Але ж це небезпечно! — вихопилося в Арсена.
— Ти гадаєш, що мене вб’ють?
— На війні все буває.
— Я вірю в свою щасливу зорю і в милість Аллаха.
— Якщо так, тоді я молитиму Аллаха, щоб зберіг тобі життя.
— Заради мене чи заради грошей, які ти мені позичиш? — усміхнувся Сафар–бей. — Отже, я можу сподіватися?
— Безперечно. Скільки тобі потрібно?
— Крім тих п’яти сотень, що маєш віддати за Момчила Крайчева, ще п’ятсот… Отже, всього тисячу курушів. Якщо ж я повернусь з походу на гайдуків і привезу твого батька, вважай, що ми — квити.
— Гаразд. Я згоден. Дивуюся тільки, для чого тобі потрібно так багато грошей? Невже щоб внести викуп за Адіке?
— А чому б ні? Адіке — гарна дівчина. І хоче Якуб–ага чи не хоче, та все ж буде моїм тестем. Я не випущу з рук тієї пташки!
— Вона справді гарна дівчина, — погодився Арсен, присягаючись у думці, що зробить усе можливе й неможливе, щоб Златка не потрапила до рук цього самозакоханого жорстокого яничара.
— Чудово! — вигукнув Сафар–бей. — І я не хотів би Якуба і її тримати під замком, поки повернуся з походу… Та доведеться.
— Ти боїшся, що вони втечуть? Хіба Адіке не кохає тебе? — Арсен ледве приховав радість, що забриніла в голосі.
— Це мене не обходить. Досить того, що я кохаю її!.. Тому я і хотів заплатити викуп за дівчину тепер, щоб зв’язати Якуба словом.
— Нічого їм не станеться, коли якийсь тиждень посидять під вартою. Тут так гарно!
— Ти маєш рацію. Спасибі тобі, — сказав Сафар–бей, ховаючи гроші. — Куди накажеш доставити старого?
— Я зупинився в хані Абді–аги. Буду вдячний, якщо пришлеш з аскером туди… Я піду, треба переодягнутися перед обідом у паші.
— Отже, ми зустрінемося. До побачення!
Сафар–бей гукнув аскера і наказав провести гостя з фортеці. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Арсен не розпитував дорогу і довго петляв кривими вуличками, поки нарешті вибрався до міського майдану, а звідти до хана. Ще здалеку побачив біля воріт сяючого від радості Драгана. Хлопець кинувся назустріч.
— Спасибі, Арсене! Не знаю, як тобі пощастило це зробити, але дідусь Момчил щойно прибув живий–здоровий! Ходімо швидше, сам побачиш! Аскер не відходить від нього. Каже: «Велено передати купцеві з рук у руки».
На подвір’ї і справді стояв похмурий горбоносий яничар, тримаючи вірьовку, якою був зв’язаний старий.
— Я купець, Асан–ага, — сказав Арсен і кинув воякові куруша. — Розв’яжи вірьовку і йди собі геть!
Той схопив монету, розрізав ятаганом вірьовку і зник за ворітьми.
