Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (хороший книги онлайн бесплатно .txt) 📗

Шиби вилетіли відразу в усьому Пуно…

Потому… Друзі, а ви коли-небудь бачили, як дітлахи, щосили напинаючись, роздувають гумову надувну кульку, а тоді відпускають її, і вона, оця відпущена на всі чотири сторони кулька, ошаліло бігає колами, пирхаючи й пухкаючи, наче бегемот, поки надуте повітря повністю не вийде з неї і вона бездиханною шкуркою шльопнеться на землю?.. Так ось, потому дирижабль задер носа вгору, а тоді з гучним «ф-ф-фіть!», виписуючи велетенські спіралі і забризкуючи хмари вогнем, — ну точно тобі дитяча надувна кулька! — полетів у напрямку болівійського кордону.

Признаюсь, я не зразу зрозумів, що трапилось. Перше, що я побачив, коли очі відійшли від сліпучо-білого сяйва, яке кілька секунд переповнювало простір, — це те, як сеньйор Баутіста з немислимо виряченими баньками промайнув повз мене кудись у напрямку дзвіниці. Чоловік горлав, мов божевільний. За ним, метеляючи маленькими ручками, неслись штук двадцять перуанських дітлахів — відмінники, яких ми збирались катати на дирижаблі. Їхні шевелюри палали гарним оранжево- синім полум’ям, неначе смолоскипи. Малята несамовито верещали, наганяючи нелюдського жаху на й без того переполоханий натовп, а з їхніх чорнявих кучериків вилися смужки чорного смердючого диму. Це все скидалось на якийсь дурнуватий фільм жахів. Я ще, пригадую, подумав тоді: Стівен Кінг відпочиває.

Після того, як дирижабль відлетів, а вибухова хвиля заглухла серед довколишніх хребтів, над Пуно запанувала похмура мовчанка. Лиш десь удалині за горами приглушено буркотав грім. У повній темряві люди метушились площею, наштовхувались одне на одного, зойкали, чортихались і тихо плакали.

У цей час за свідченнями очевидців подарунки з аеростата сипалися з неба десь у лісах Мадре де Діос попід кордоном з Бразилією, в пустелі Атакама на півночі Чилі і в горах на околицях Ла-Пасу. Пенали та креслярські набори долетіли аж до Галапагоських островів [53]…

Для того, щоб завершити картину трагедії, додам, що Маргаріто, бідолашка, посинілий від холоду, прилетів у Пуно тільки надвечір 1 січня, гепнувшись у ятку з капустою на місцевому овочевому ринку. Сіромаха змерз так, що цілих три дні після приземлення не міг говорити і тільки тихенько посвистував. До самої смерті він так і не зміг підійти до дирижабля ближче, ніж на півсотні метрів. (Через кілька місяців, коли суспільне обурення та істерія, спричинені вищеописаним інцидентом під час святкування Нового року, врешті-решт уляжуться, преса назве цього хлопця першим астронавтом в історії Перуанської республіки. Щоправда, окремі опозиційні видання рішуче заперечуватимуть даний факт, мотивуючи свою позицію тим, що нещасний зореплавець не виходив за межі стратосфери — це раз, і був запущений у космос не за власним бажанням — це два.)

Хлопчика, який прив’язував дирижабль до новорічного дерева, виловили разом з верхівкою ялинки в океані на підході до Копіапо, великого морського порту поблизу Ліми…

Для того, щоб трохи роз’яснити те, що сталося тієї ночі над Тітікакою, я відступлю від основної лінії даної оповіді і наведу витяг зі звіту слідчої комісії, яка займалася розслідуванням пунівського новорічного інциденту. Власне, я сам ознайомився з цим документом лиш на суді; до того часу я, безперечно, вже знав, чому дирижабль шарахнув і розлетівся на мільйон кусків, попутно розтрощивши половину Пуно, одначе й гадки не мав, що стало безпосередньо причиною катастрофи. Отож у висновках комісія написала:

«Передумовою вибуху рекламного дирижабля „Goodyear“, модель ZC-102/M (надалі — просто Апарат), стало недотримання експлуатаційних вимог та використання Апарата не за призначенням його орендаторами, громадянами України Максом К. та Артемом Г. (надалі — просто Українці), які, як показало слідство, раніше неодноразово вчиняли протиправні дії на території Перуанської республіки та за її межами… Найбільш імовірною безпосередньою причиною загоряння Апарата слідча комісія вважає несприятливі погодні умови в ніч із 31 грудня на 1 січня (над Тітікакою проходив грозовий фронт — дані метеослужби знаходяться у додатках до цього звіту), внаслідок чого на корпусі Апарата на підльоті до Пуно накопичився значний статичний заряд електрики. Після того, як Апарат припнули до причальної тички (металева щогла кріпилася до новорічної ялинки і не діставала землі), один з Українців (за свідченнями окремих очевидців це був Артем Г.) увімкнув гірлянди на ялинці шляхом встромляння штепселя в розетку (шнур, що вів до розетки, лежав на землі). Експерти підтвердили, що гірляндовий дріт у кількох місцях кріпився скобами до причальної металевої щогли. Таким чином, дії вищеозначеного сеньйора призвели до того, що дирижабль з’єднався з поверхнею землі провідником. Внаслідок великої різниці потенціалів між Апаратом і ґрунтом виникла іскра, що й призвела до миттєвого загоряння невідомого газу, яким Українці, всупереч усім правилам та технічним вимогам, наповнили Апарат…».

Наступного дня мене і Тьомика арештували. Забрали прямо з лікарні і кинули в загальну камеру, наче якихось звичайнісіньких хуліганів. Оскільки у шпиталі ми лежали в різних палатах, тюремна камера стала тим місцем, де ми вперше змогли нормально поговорити віч-на-віч.

— Що це було? — відразу накинувся на мене Тьомик. — Максе, що це, в дідька, було?!

— Водень… — глухо буркнув я.

— Я не чую! Що?! — напарник, схоже, недочував на одне вухо.

— Там був водень…

— Я тебе не розумію! — Артем починав дратуватися. — Який водень?!

— Я накачав дирижабль воднем, — пояснюю.

— І що, чорт тебе забирай?!

— А треба було гелієм…

Тьомик хвилину чи дві зосереджено пихтів, обдумуючи почуте.

— Так а в чому різниця? — трохи згодом спитав він.

— Гелій не горить… Гелій — це інертний газ, він взагалі не займистий.

— А водень? — ледь стримуючи лють, допитувався мій товариш.

— Оте «ф-ф-фіть» над ялинкою бачив?

— Важко було не помітити… — похмуро просичав Артем; я не стримався і хіхікнув, через що мій товариш просто озвірів і загорланив, наче був несповна розуму: — Та його, трясця твоїй матері, побачила половина Південної Америки!!!

— Ну то оце був водень… — тихо резюмував я.

Тьомик схопився за голову і важко застогнав.

— Ти просто поц, ти недоумкуватий поц, Максе, — процідив він, а потім, повернувши голову до групи засмаглих накачаних громил, які зацікавлено спостерігали за нами з протилежного кута камери, розбірливо проказав іспанською: — Amigos, el hombre este pederasta… [54] — недвозначно кивнувши у мій бік.

Бандюги заворушилися і, вп’явшись у мене пожадливими поглядами, почали зловісно перешіптуватися. Окремі з них неспішно посунули до мене.

— Ай-яй-яй-яй-яй! — заволав я, вчепившись у ґрати. — Тьомо, як ти міг?! Випустіть мене! Ай-яй-яй! Випустіть мене звідси! Благаю!..

6 травня 1937 року жителі Нью-Йорка стали свідками небувалого видовища — прибуття німецького дирижабля «Гінденбург». Велетенський сигароподібний гігант гордо плинув над містом, подолавши відстань від Європи до Америки всього за три дні. Це був його одинадцятий трансатлантичний рейс.

«Гінденбург» був утіленням тріумфу німецької інженерної думки. Гуго Екнер, головний конструктор цього технологічного чуда і партнер графа Цеппеліна, зумів переконати Адольфа Гітлера, що створення летючих велетнів позитивно вплине на імідж Третього рейху. Фюрер, не вагаючись, виділив кошти на побудову двох велетенських цепелінів («Гінденбург» та «Граф Цеппелін ІІ»), яких до того ще не бачив світ. І це був лише початок. У випадку успішного завершення першого етапу програми планувалась побудова нових, ще більших військових та пасажирських повітряних кораблів. «Гінденбург» (LZ-129) став найкрупнішим, найпотужнішим і найрозкішнішим дирижаблем в історії людства. Його називали «гордим ангелом нової Німеччини». Довжина летючого судна складала 248 метрів, діаметр — 41,2 метри, чотири потужних двигуни фірми «Даймлер» забезпечували дальність польоту 14 тисяч кілометрів. На дирижаблі знаходилась п’ятнадцятиметрова оглядова площадка, читальний зал, ресторан з роялем, кожна кімната мала власні ванну та туалет, гаряча вода подавалася цілодобово.