Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
– У нас багато хворих на СНІД. У їхніх палатах ми не можемо відчинити навіть кватирки. Звичайний протяг може відразу ж викликати застуду, яка не є небезпечною для інших людей, але цих вона вб’є. У них майже повна відсутність імунітету.
– Дівчино, – мер зітхнув, – я не маю наміру слухати зараз лекцію про СНІД, і у вас на лобі немає таблички «Бюро добрих послуг». За вами ціла черга людей, які прийшли з важливішими питаннями, з серйозними проблемами…
– Я теж із серйозним питанням. І поки ви не вислухаєте мене до кінця – я звідси не вийду, – голос Даші став твердим. – Ви собі можете уявити, як лежати хворим у важкому, задушливому повітрі день за днем? У цих палатах вони не підводяться з ліжка навіть для того, щоб сходити до вбиральні. У кожного є судно під ліжком, підгузки і клейонки. Стоїть стійкий туалетний запах, яким їм доводиться дихати. І так день у день, ніч за ніччю. Гниляві, смердючі рани, сеча, кал, ліки, блювота, хворі кашляють, харкають кров’ю зі шматочками власних легенів – усі разом. І цим їм треба дихати…
– Я розумію вас, розумію їх, але…
– І що вам вартує їм допомогти?! Я не повірю, що не можна знайти хоч якісь кошти! – Даринка говорила так гаряче, що у неї вогнем палали щоки від хвилювання.
– Можете не вірити, але немає грошей. Немає!
– Незабаром вибори. Чи не так? Невже вам не хочеться заробити кілька зайвих балів? Я разом із хворими напишу подяку вам через газету.
– Дуже потрібна мені ваша подяка, – мер уже явно почав нервуватися і не помітив, як подоба посмішки сповзла з його обличчя. – Що мені ваша замітка? Ви вважаєте, що я вчепився в мерське крісло двома руками і тримаюся за нього?! Ні, ви помиляєтеся! Воно медом не намазане. Швидше, дьогтем!
«Ось ти і прилип до нього», – подумала Даша, не збираючись відступати.
– Євгене Олександровичу, щоб зрозуміти людину, треба уявити себе на її місці. Уявіть, що ви перебуваєте в хоспісі, лежите в палаті, де не тільки страждаєте від болю та пролежнів, а й задихаєтеся від важкого повітря. Ви хочете спокійно і тихо померти, тому що життя вже не радує. У ньому залишилися тільки муки і біль…
– Усе! – перервав її слова мер. – Звільніть кабінет. Уважайте, що ви на своє питання дістали відмову.
– Отже, вам не хочеться уявити себе на місці хворих? Смію сподіватися, що ви зазнали від моєї розповіді хоч трохи неприємних відчуттів. Якщо ви не бажаєте навіть слухати про всі жахи з життя хоспісу, то мусите, просто повинні допомогти!
– Я не повинен. Ясно вам?
– А у ваші обов’язки входить лише стрічки під час відкриття перерізати?
– А ви нахабна. Нахабна хамка, – мер єхидно посміхнувся.
– Можете обзивати мене так, як вам кортить, – я не ображуся. Але гроші на кондиціонери дайте.
– Я вам людською мовою сказав, що грошей немає. Немає їх – і все! Якби я їх друкував, то надрукував би і дав. А так – ні!
– Я думала, що ви зрозуміли, як там хворим. Але бачу, що ви не хочете зрозуміти, в якому вони стані. Тоді давайте поїдемо туди.
– Мене чекають люди! Ви з глузду з’їхали!
– Поки що ні. Але в тих палатах можна схибнутися. Що, слабо? Так? Будьте мужчиною, наберіться сміливості, скажіть людям у приймальні, що повернетеся через годину. А ми з вами поїдемо до хоспісу. Я вас замкну в палаті з хворими рівно на одну годину. Не на день, не на місяць, а всього лише на годину. Приділіть годинку свого дорогоцінного часу. Я подивлюсь, якщо ви витримаєте там одну годину, то облишу вас. Якщо ні, то вам доведеться придбати кондиціонери, – сказала Даша і склала на грудях руки, давши зрозуміти, що йти з кабінету не збирається.
– Дівчино, я нікуди не поїду, – твердо сказав Євген Олександрович. – А от ви зараз підете.
– Не піду, – спокійно, але вперто мовила Даша.
– Я змушений буду викликати охорону, і вони виведуть вас звідси геть.
– Викликайте. Вони зможуть мене винести звідси разом із цим стільцем, на якому я сиджу, на очах відвідувачів та напередодні ваших виборів. Це не додасть вам честі.
– От і прекрасно. Нехай виносять разом зі стільцем.
– А там чекають журналісти, щоб усе це зняти і пустити по всіх каналах телебачення, – збрехала Даша.
Мер дістав з кишені носовичок, витер спітніле чоло.
– Скільки штук?
– Хоча б двадцять для початку, – Даша почала торги.
– Скільки?! – обличчя Євгена Олександровича стало червоним від обурення й такого нахабства відвідувачки.
– Ви чули. Двадцять.
– П’ять. Це той максимум, що можу. Для цього мені доведеться когось у чомусь обмежити. Ви це розумієте?
– Я ж не для свого офісу прошу. Хоча б п’ятнадцять.
– Не можу більше п’яти. Просто не можу! – заблагав мер.
– Тоді нехай виносять мене зі стільцем. На п’ять я не згодна.
– Сім.
Даринка заперечливо похитала головою і вчепилася у стілець.
– Десять, – сказав мер.
– Спасибі й за це, – подякувала Даша, підводячись зі стільця. – Усі хворі проголосують за вас – це я вам обіцяю.
Даша, тільки-но вийшла з мерії, зателефонувала Маргариті Іллівні.
– Маргарито Іллівно, вам доведеться подумати, як розподілити по палатах десять кондиціонерів, – сказала Даша, ледве стримуючи радість.
– Невже?! Тобі це вдалося?!
– Уявіть собі, що так!
– Не може бути!
– Може! Все в цьому житті може бути, – впевнено відповіла Даринка.
Розділ 40
Першим неписаним законом хоспісу було табу на будь-які розмови про смерть. Навіть слово «смерть» і «помер» тут намагалися не вимовляти, хоча кожен із хворих знав, що вони потрапили туди, де живе смерть, щоб рано чи пізно з нею зустрітися. Другим було те, що хворі не скаржились одне одному на те, де в них болить, бо всі відчували нестерпний біль. Третій неписаний закон з’явився тоді, коли Даша виконала останнє бажання бабусі Марини, принісши їй букет білих троянд. Відтоді хворі почали виконувати останнє бажання помираючого. Звичайно, бували випадки, коли люди вмирали раптово або впадали в кому, не встигши сказати про своє прохання. Але найчастіше пацієнти інтуїтивно відчували наближення свого кінця. Коли від раку матки вмирала молода жінка, багатодітна мати, вона попросила купити їй білі босоніжки на тонких високих підборах, яких не змогла придбати за своє життя. Її прохання переказали чоловікові, і він купив їй босоніжки, приніс, вона взула їх і попросила не знімати. Було зрозуміло, що жінка хотіла, щоб у них її поховали. Потім помер дідусь, який попросив купити йому книжку «Звіробій» Ф. Купера, за якою Даші довелося бігти за три квартали, щоб устигнути. Ще одна жінка сорока років попросила Дашу купити їй біле намисто, зроблене під перли. Ніхто з них не говорив, чи було це останнє бажання продумане заздалегідь або з’являлося раптово, саме в той момент, коли ці люди розуміли, що настав час перетнути межу, що розділяє буття на життя і смерть…
Даші переказали, що її хоче бачити Андрій. Вона швидко пішла до нього в палату. Помітивши баночку, наповнену кров’яною рідиною, Даша підняла її з підлоги:
– Лікар це бачив?
– Бачив.
– І що він сказав?
– Що в його шафі є запасний халат, капці й шапочка, а ось запасних легенів, на жаль, у нього для мене не знайшлося.
– Не знайшлося, кажеш? – посміхнулася Даша.
– Уяви собі. Порився і не знайшов. Ну, чи не нахабство?
Даринка вилила вміст баночки, з жахом помітивши в ньому багато темних кров’янистих згустків.
– Тепер порядок? – звернулася вона до хлопця, ставлячи чисту баночку біля ліжка.
– Дашо, маю до тебе прохання, – сказав тихо Андрій хрипким голосом, який почав втрачати.
У Даші завмерло серце. «Невже, останнє?» – майнула думка.
– Що ще хочемо?
– Я хочу, щоб ти вивезла мене на двір. Хочу тобі щось показати і розповісти, – попросив Андрій, і Даринці трохи відлягло від серця.
– Погода гарна, – мовила вона. – А лікар дозволив?
– Нехай тільки спробує не дозволити, – усміхнувся Андрій слабкою посмішкою.
– Тоді вдягаємося – і на прогулянку.
