Дотик - Маккалоу Колін (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Я ніяк тебе не зрозумію, — мовив він, ніби звертаючись до пейзажу за вікном. — І не розумію також, чого ти хочеш від свого чоловіка. Однак я вже привчився ставитися з розумінням до обмежень, які наклав на мене цей шлюб, — так само як ти призвичаїлася до присутності моєї коханки. Я навіть розумію, чому ти до неї так ставишся: вона знімає з тебе тягар плотського кохання у мірі більшій, аніж це є необхідним. А тепер ти лежиш тут, схожа на хворе цуценя через те, що виконувала свій шлюбний обов’язок. Для тебе твій стан здається покаранням, доказом того, що забавлятися з чоловіком у ліжку — це гріх. Господи, Елізабет, тобі треба було народитися католичкою! У такому разі ти подалася б у монастир і почувалася б там у безпеці. Навіщо ти сама себе робиш такою нещасною? Якби ти вміла радіти життю, то не було б у тебе ніякого токсикозу — ось що я думаю.
Вона вислухала його, розуміючи, що ця роздратована тирада була спричинена злістю, яку вона не в змозі була вгамувати.
— Ох, Александре, ми — приречені! — вигукнула вона. — Я не можу тебе покохати, а ти починаєш мене ненавидіти.
— Я маю на це вагомі підстави. Ти відкидаєш усі кроки назустріч, які я роблю.
— Нехай буде, як буде, — спокійно мовила Елізабет. — Я вже сказала серу Едварду, що згодна на ту ін’єкцію, якщо він визнає її необхідною. А ти — згоден?
— Звісно, що так, — повернувся він і поглянув на неї.
— Хоча, — продовжила вона, — якщо я помру при пологах, то це розв’яже всі наші проблеми. Навіть коли і дитина помре. Тоді б ти зміг знайти собі більш підходящу дружину.
— Александр Кінрос ніколи не здається, — мовив він. — І я зроблю все, щоб ти вижила і залишилася моєю дружиною.
— Навіть коли помре дитина, а я більше не зможу народжувати дітей?
— Так.
Перейми почалися в Елізабет напередодні Нового року. Її стан погіршився до нестерпного головного болю, болів у верхній частині живота, але потім настала певна стабілізація. А коли її очі почали закочуватися, а обличчя — посмикуватися, доктор Вайлер узяв у своєї дружини шприц, швидко ввів його у черевну порожнину Елізабет, трохи потягнув назад поршень, щоб переконатися, що голка не увійшла в кишечник, і здійснив ін’єкцію п’яти грамів сульфату магнію. Конвульсії посилилися і від обличчя перейшли до рук, а потім усе тіло заціпеніло і почало потужно смикатися. У рот Елізабет уставили дерев’яну розпірку, а руки зв’язали, щоб запобігти самопошкодженням. Але вона таки вийшла з конвульсій — з синьо-чорним обличчям, важко і переривчасто дихаючи. Не чекаючи настання другого нападу конвульсій, сер Едвард здійснив іще одну ін’єкцію, а в той час дитина, якою вже опікувалася леді Вайлер, почала проштовхуватися через дітородний канал без будь-якої допомоги з боку матері. Елізабет, хоча й не будучи в комі, майже не відчувала болю від переймів.
Рубі та Констанція чекали унизу в кімнаті для гостей, а Александр тим часом зачинився у себе в бібліотеці.
— Тут так тихо, — мовила Констанція, тремтячи від переживання. — Ні тобі криків, ні завивань.
— Мабуть, сер Едвард дав їй хлороформу, — припустила Рубі.
— Леді Вайлер пояснювала інакше. Якщо в Елізабет почнуться конвульсії, то хлороформ лише заважатиме диханню, яке й так їй даватиметься через силу. — Констанція взяла Рубі за руку. — Ні, тиша, напевне, свідчить про те, що у нашої дорогої дівчинки почалися корчі.
— Господи, ну чому це сталося саме з нею, га?
— Не знаю, — прошепотіла Констанція.
Рубі поглянула на годинника.
— Уже перша година ночі. Дитина народиться в новому році.
— Що ж, сподіватимемося, що 1876 рік стане для Елізабет щасливим.
Увійшла місіс Самерс і принесла тацю з чаєм та бутербродами. Її обличчя було таке байдужо-пусте, що Рубі та Констанція нічого не змогли прочитати з його виразу.
— Дякую, Меґґі, — мовила Рубі, підпалюючи нову сигару від попереднього недопалку. — Ти що-небудь чула?
— Ні, мадам, нічого.
— Не схвалюєш мою поведінку, еге ж?
— Ні, не схвалюю, мадам.
— Мені байдуже. Але запам’ятай одне, Меґґі: я пильную тебе увесь час, тож поводься як слід.
Задерши носа, місіс Самерс гордим кроком покинула кімнату.
— Рубі, ти створюєш собі непотрібні проблеми, — зауважила Констанція з кривою посмішкою. — Дивно — як багатство здатне вплинути на соціальний статус жінки!
— І то правда. Коли ти — член ради директорів підприємства «Апокаліпсис», не треба смоктати в когось під столом за пять шилінгів.
— Рубі!
— Гаразд, гаразд, мовчу, — з удаваним страхом зіщулилася Рубі. — Але тільки тому, що нашій Елізабет зараз украй погано. Принаймні наскільки можна здогадатися. Нічого не можу з собою вдіяти — люблю шокувати співрозмовників.
Якась частина свідомості Александра відчайдушно бажала бути нагорі, разом із Елізабет, але його більша частина з розумінням ставилася до того факту, що чоловік не мусить бути свідком пологів за тим винятком, коли він є лікарем. Сер Едвард обіцяв тримати його в курсі, що він і робив за допомогою Джейд, котра кожні півгодини носилася сходами то вгору, то вниз — засапана та з широко розкритими від страху очима. Тому Александр знав, що почалися конвульсії, що вони на якийсь час припинилися і що доктор Вайлер сподівався, що дитина незабаром народиться.
«Чи правда те, що сказала Елізабет? Що я починаю її ненавидіти? Якщо я і дійсно відчуваю ненависть, то вона заповзла в його душу тому, що я не зміг впоратися з проблемою, якою стала для мене моя дружина.
П’ятнадцять… Я втік з дому, коли мені було п’ятнадцять, і відтоді я долав усі перешкоди, які переді мною поставали. Невдовзі мені виповниться тридцять три, а я зробив уже більше, аніж інші люди спроможні зробити за все своє життя. Моя воля — залізна, влада — величезна, я можу диктувати свої умови отим ідіотам у Сіднеї, бо вони звикли жити на широку ногу, але прив’язані до політики і не мають достатніх доходів, щоб підтримувати свій рівень життя. Я — основний власник акцій найбільшої та найпродуктивнішої золотої копальні у світі, я маю інвестиції в залізі, вугіллі, землі; мені належать місто і залізниця. Однак я не можу змусити сімнадцятирічну дівчину керуватися у своему житті здоровим глуздом, не можу завоювати її симпатію, не кажучи вже про серце. Коли я дарую їй коштовності, вона має такий вигляд, наче їй стає зле. Коли я торкаюся її, вона завмирає від огиди. Коли я намагаюся з нею заговорити, вона відповідає байдужими фразами, змушуючи мене думати, що все, що тут відбувається, їй глибоко до одного місця. Єдині друзі, що їй потрібні, — це жінки, а за Рубі вона вхопилася з жадібністю вередливої дитини; гарненька вийшла компанія, нічого не скажеш! От халепа!»
Отак і ходили по колу його думки, аж поки незадовго до четвертої ранку в одвірку не з’явився сер Едвард. Він був без піджака, із закоченими рукавами, але без заляпаного кров’ю фартуха; він посміхався.
— Мої вітання, Александре, — мовив він і ступив уперед, простягнувши руку. — Ви батько здорової дівчинки вагою вісім фунтів.
«Таки дівчинка…» Що ж, він цього очікував.
— А як Елізабет? — спитав він.
— Конвульсії припинилися, але мине іще тиждень, поки я з упевненістю зможу сказати, що небезпека минула. Конвульсії можуть розпочатися знову будь-якої миті, хоча особисто я вважаю, що сульфат магнію таки спрацював і допоміг їх подолати, — відповів сер Едвард.
— Можна мені піднятися й подивитися?
— А я й прийшов сюди, щоб вас туди провести.
У кімнаті і досі зберігався запах карболки, досить неприємний запах, але в ньому не відчувалося присмаку крові та смерті. Елізабет лежала горілиць у ліжку — вимита, перевдягнена і з пласким животом. Александр обережно підступив до неї, не знаючи, що робити і що казати. Очі Елізабет були широко розкриті, обличчя — посіріле від виснаження, куточки рота розтулилися, і в них виступила слина.
— Елізабет? — спитав він і нахилився, щоб поцілувати в щоку.
— Александре, — мовила вона, насилу змусивши себе посміхнутися. — У нас донечка. Вибач, що не син. Ти, мабуть, засмутився?
