Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
— На вус, — докінчила Мотря, — в майбутності. Говори дальше.
— І як треба буде, то я всім покажу, що значить вірний чура. Побачать вони!
Мотря усміхнулася, взяла його за обі руки й закрутилася з ним, як у танці.
— Славний ти в мене козак. Люблю я тебе… Сідай і досипляй сну.
Пішла. Хлопець лишився ні в сих ні в тих. «Дитина, а вже й воно щось собі кмітує. Щось у тім серці. ворушиться. Треба з ним поводитися обережно, а то він готов ще дійсно кинутися на того якогось ворога, котрого й виявити не хоче», — говорила Мотря, переходячи свіжо-виробленими крутими доріжками великий город.
Сонце горіло перед нею, як ватра, розпалена Господньою рукою на добро і на радість всякої тварини. Мотрі хотілося молитись до сонця, хотілось дякувати йому, що воно таке ясне й тепле, таке ласкаве і добре.
«Чому тепер не моляться люди до сонця, як колись молились предки? Чому величають не силу й радість, а біль і терпіння? Сили нам треба й радості нам треба, великої радості життя!»
Хоч сонце сліпило її очі, ішла туди, де воно горіло.
Настрічу сонцю. Минула город, пройшла широку леваду і ступила в зелену діброву, на лісову доріжку, що вела в велику Кочубеєву пасіку. До пасіки було ще, може, з годину ходу.
Мотря не думала, куди вона йде. В пасіку їй не хотілося. Там люди, вона шукала самоти, а найкраща самота в лісі не самотня, бо що дерево — то життя, що квітка — то краса. Вибіжить серна і, почувши шорох твоєї ходи, стане й дивиться на тебе своїми великими, цікавими очима. Може, вперше бачить чоловіка. На купині зайчик сидить, моргає вусиками й миється своїми лапками, росою писочок вмиває. А по узліссю крадеться до своєї нори хитра лисиця, вечерю дітям несе, кров'ю значить дорогу…
Всюди кров, без неї нема життя…
З дерева на дерево вивірка скаче, як блискавка, ніби насміхається з чоловіка, що він таких штук не вміє, ходить, як медвідь…
Не наскучить у лісі. Шумлять дерева й навівають думки якісь ширші, буйніші від тих, що родяться у хаті. Стіни ц не спиняють, несуться бистро й летять високо, аж до хмар.
Мотря не спиняє думок. Вона думками жиє. Для неї де те гарне, що є, лиш — що бути може. А може бути все… Може, з нею ожениться гетьман…
На тую гадку вона спотикнулася, як на камінь. Стала, ніби зі сну збудилася. Глянула на доріжку.
Перед нею, кроків, може, на сто, — гетьманів паж Петрусь. Гетьманову стрільбу несе. Вона важка для нього й велика. Він угинається під нею, ніби присідає, але вдає», що це йому ніщо, що стрільба начебто і зроблена для нього.
А за Петрусем кроків, може, на двадцять-тридцять, — трьох мужчин. Хто такий? Мотря руку кладе понад очі, бо сонце якраз викотилося над доріжку і сліпить. Ага, це генеральний писар Орлик і гетьманів небіж Войнаровський, а між ними — гетьман. Ідуть і живо про щось розмовляють.
Перша гадка була у Мотрі — вертати. Вернути, піти на горище і не сходити нині.
Але ж вони побачили, пізнали, здоровлять, — ніяково! Треба йти назустріч, це ж гості, ще й які!
І Мотря пішла.
Хотіла ступати, як звичайно, гордо і пишно — не могла. Чула, що й ноги не слухали її, вгиналися, ніби вона ще хора.
— Вітаємо вашу милість з погідним вечером та з добрим і здоровлям! — сказав гетьман, простягаючи до Мотрі руку.
Мотря глянула на гетьманський каптан, ледви замітно гаптований золотою травою, і на коштовний брильянтовий перстень на його довгій вузькій руці, ніби вона й очей не сміла на гетьмана піднести.
— Вітаю ясновельможного пана гетьмана і панів, — прошепотіла, як хуторянка, аж лиха була на себе.
— А ми отеє з ловів вертаємо, — говорив гетьман.
— Пішки?
— Хотілося пройти. Такий гарний час. Погода — як випрошена в Бога. Товариство лишилося ще в пасіці.
— Мати теж?
— І Любов Федорівна осталася. Вона ж хазяйка. І другої такої хазяйки я не бачив. Ніяк не відпросишся ні від доброї страви, ні від дорогого питва. Але мені треба було покинути любе товариство, бо я ще нині маю листи до Батурина слати. Обговорювали їх, по дорозі йдучи.
— Говоріть, панове, дальше, — просила Мотря, — я піду трохи в діброву. Але гетьман узяв її за руку.
— Ні, того ми не зробимо, щоби вас самою під вечір гекати. Там, бачите, під дубом вовк лежить, вава, — жартував, усміхаючися. Мотрю тая усмішка виводила з рівноваги. Як можна так всміхатися?
— Ми вже обговорили зміст листів, і тепер оба панове доспішаться у двір, щоби їх написати, заки ми повагом доплентаємося туди. Правда, Орлик?
— Так, ясновельможний пане гетьмане! — відповів Орціик і, вклонившись шанобливо, але не покірно, разом з Войнаровським подався вперед. — Минули Петруся і зникли на скруті доріжки.
Гетьман хвилину дивився вслід за ними і, ніби любуючися, казав:
— Це не Орлик, а справжній Орел! Високо він думками літає. Давно такої голови не було в нас на Україні. Багато сподіюся від нього.
— Пан генеральний писар — гарний чоловік.
— Скажу йому це. Рад буде,
— Ні, ні, прошу не казати, — противилася Мотря.
— Чому ж то? Щоб не гадав, що подобався Мотрі Кочубеївній?
— Так.
— Горда панночка. Хочете, щоб ви всім подобалися, а вам ніхто. Так не можна.
Мотря надумувалася хвилину, що їй відповісти.
— Може, й мені хтось уподобався, — сказала, спускаючи очі вниз.
— Щасливий. Нікому й нічого не завидую, тільки того, — відповів гетьман, прошибаючи Мотрю своїми темними, пронизливими очима.
«Як у старого чоловіка можуть бути такі молодечі очі?..»
— Пан гетьман насміхається з хуторянки, — відповіла.
— Таку хуторянку хоч і на княжому престолі сажай, не осоромишся.
— Не бачила я тих, що на престолі сидять.
— Але я їх бачив, і не одну, і не здалеку, а зблизька, і впевнити Вашу милість можу, що кожна з них померкла би при вас, як при сонці зірниця.
— Пан гетьман надто ласкаві для мене.
— Це не ласка, тільки невмілий вислів мого почування.
Голос гетьмана був чистий, як струя з придорожі кринички, і м'ягкий, як шовк, як оксамит. Не чути булої в ньому ніякого фальшу. Хотілося й мусілося вірити тому що він казав.
— Я не вмію так гарно балакати, пане гетьмане, і, щиро вам кажучи, мені навіть важко балакати з вами.
— Не важко, а може, скучно, бо я старий.
— Що ж ви це вигадали, ясновельможний! Один гріх. Мені й не при гадці ваші літа. Мені так любо балакати з вами, тільки прикро, що слова не слухаються гадок. Ніби спутаною почуваю себе.
— А я якраз почуваю себе ніби той, що його на волю пустили. Молодію, дивлячись на вас. Так мені — Боже! — хотілося б ще раз жити і ще раз перейти все те, що я пройшов. А пройшов я, як, може, вашій милості відомо, чимало.
— Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки і уважно слухаю розмов.
— От і не пропала наша Україна, коли в неї підростають такі доні, як ви.
— Спасибі пану гетьманові за гарне слово, але мені здається, що будучність залежить не від жінок, а від мужчин.
— Так воно вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато дечого залежить, дуже багато. Пригадайте собі, скільки на долі України заважили жінки батька Богдана, скілька лиха прийшло із-за Дорошенкової Прісі. Будь вона інша, може, й наша історія покотилась би іншими шляхами. Дорошенко пильне діло в рішаючий мент лишив і до жінки поїхав, через те він, може, і булаву втратив. Ось як воно! Бо й великі люди — все-таки люди.
— Не розумію, як великий чоловік не може побороти малої жінки.
— Бо він чоловік, а тяжко чоловікові вискочити з людської шкіри.
— Тоді він тільки чоловік, а не великий.
— З вашою милостю нелегка балачка, — відповів, усміхаючись, гетьман, але так, що Мотря почула цей усміх аж на серцю.
— Я говорю, що чую. Коли в нас для великих людей нема жінок під пару, то хай би вони краще не женилися.
— Краще женитися, неже разжизатися, — відповів гетьман з тою самою усмішкою на устах. — Сумно чоловікові ходити самопас, хочеться мати товаришку вірну.
— а яка ж то товаришка Пріська Яненківна Петрові Дорошенкові?
