Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович (лучшие книги txt) 📗
— Хлопці, як на духу кажу вам, що одвіку не крав і не крастиму!
— Ну, гаразд,— морщачи чоло, міркував здивований Максим Діхтяр,— ще ти мотузки з піску сучиш. Сучи, коли вмієш, мотузок — і є мотузок. Але запчастини!.. Коли треба, їх удень із вогнем не знайдеш, а ти заступом горнеш із землі. Шкідник ти, Хомо, ось хто ти!
— А ще з жениханням до Христі пристає!
— Женишок знайшовся, матері його ковінька!
— Хлопці, повірте,— молився,— що я такий самий жених, як ви.
— Такий, та не такий,— похмуро правив своєї механізатор Максим Діхтяр, у самісіньке серце вражений новенькими гайками.— Ти, Хомо, пройдисвіт, а може, злодій.— Пом’яшкорив цупкими пальцями чуприну, знову повторив: — Ну, мотузки з піску — нехай, та й куди ті мотузки годні, але стільки запчастин — це шахрайство.
— Хлопці, та я зовсім не шахрай! І не розкрадач соціалістичної власності! Не думайте, що я лисом підшитий, а псом підбитий, що я в житті вмію тільки по кривому шляху їздити... Від хисту все йде в мене! Бо кому який хист послала доля...
— Ану берімо цього спритника гуртом і доставимо, куди слід.
Ну ось, я їх медом мащу, а вони однаково чортами смердять. І не встиг я отямитись, як утрьох схопили мене, що ні дихнути, ні руку випростати,— і в шестеро дужих рук за ворота несуть. Я їх, женихів Христиних, у чесному бою переміг, то вони реванш надумали взяти підозрами й ошуканством. Совісті у них — мов у шолудивого волосся, ніхто з них від сорому голову, як мовиться, решетом не накрив.
ті
Гаразд, що за ворітьми загавились вони — ось і вирвався з їхнього брану, а вирвавшись, дав такого дьору, що смуга лягла. Ну, думаю, продали вони псові очі, раз так. Але даремно ви, хлопці, з совками бігаєте, коли не ваше мелеться, ой, даремно! Зостануться ваші совки порожнісінькі, жодна пилиночка з чужого помолу вам не перепаде.
XXXIII. НАВЕЛИ СКАРБИ НА ГРІХ ТА И ПОКИНУЛИ НА СМІХ
Одному кортить ріпи, другому гороху, а третьому хрону так хочеться, що мало криком не кричить. Одному сниться цукру кус, а соломи віз, другому верзеться ні сире, ні підпечене, а третьому не мариться ані юшка, ані петрушка. Одному подавай узвар на базар, а кутю став на покуттю, другому байдуже паска, аби порося, а третьому якщо й хрін — то все б ложкою.
І хоч говориться, що пес псові брат, але ж і братове не їднакі!
Я до того веду, що людина без химерії не живе, і та химерія вабить за собою людину, мов віхтик сіна, який ото чіпляють попереду осла па дишлі. Осел тягне повіз, бо сподівається сіно дістати, та чим дужче старається, тим прудкіш тікає приманка-зваба. Відміна між ослом і людиною та, що перед ослом чіпляють приманку, а людина й сама подеколи здатна перед собою почепити приманку і, в милі, захекана, змучена, все життя силкується наздогнати.
В Одарки Дармограїхи таким віхтиком сіна, такою приманкою завжди були гроші.
Я за пригодами не бігаю, пригоди самі за мною бігають, і саме наврипились вони тоді, як моя рідна жінка Мартоха за телицю позичила мене Одарці Дармограїсі. І, як то кажуть, чорт за чортом потягне, так і пригоди: одна пригода цупила за барки іншу, аби тільки мені спокою і передиху не було.
Ще давніше, відразу після потопу (не плутайте: не світового, а власне яблунівського), став я помічати, що з Одаркою Дармограїхою коїться щось. Раніше на базар збирається — наче Македонський на завоювання Персії, а з базару вертається додому — знову ж таки наче знаменитий полководець Македонський, що повоював Персію, загарбавши казкові багатства. А після потопу без видимоі охоти в район чи область не їде, все норовить зайву хвилинку в хаті чи біля хати повештатись.
І з чудною підозрою поглядає на мене, мовби на якомусь злодійстві хоче зловити,— і вірить, що зловить, ось тільки хай підстереже. А ще дивніше те, що її собацюра завбільшки з теля (собацюра, що любив мене більше за свинячу кістку, що лащився до мене і в будень, і в свято), неспогадано почав ікла показувати, шерсть дротом здиблювати на холці, гарчати таким густим риком, наче йому їжак у горлі качався.
— Що з вами коїться?—спитав якось, коли терпіти стало несила.— Раніше собака був добрий, наче ти, Одарко, а ти, Одарко, була добра, наче твій собака. Тепер обоє хоч і не дихаєте вогнем, та, либонь, завтра-післязавтра дихнете.
Сказав так уранці, коли на ферму йшов, і, на диво, Одарка змовчала, наче їй язика прищикнуло між зубами. Увечері, смачно повечерявши (і не дурним салом без хліба, і не найкращою птицею ковбасою, якій би крила — і вона літала б, і не борщем, який усьому голова, а пахучою курячою печенькою зі смаженими білими грибочками), ми з Одаркою Дармограїхою посідали рядком і стали гомоніти ладком.
— Хомо,— сказала Одарка, мов заполоччю вишила,— ось скоро вже минає твій строк.
— Що написано на роду,— кажу,— того не об’їдеш і на льоду.
— Я, Хомо, не хвалюся в сім день, лиш у сім літ: лепсько ж було тобі зі мною?
— Авжеж, лепсько, бо я не з тих, що хоч із-під нігтя виколупни та дай... І невже того дмешся разом зі своїм собакою, що мені скоро треба до Мартохи вертати?
— І тому, Хомо, й не тому.
— Відкрий причину, може, зараджу чим, у пригоді стану.
Й тут така печаль пойняла Дармограїху, що могла та
печаль за якусь часинку-другу мовчки з’їсти серце не тільки їй, а й мені.
— Причина в грошах, Хомо,— каже.
— Якийсь жмикрут обдурив? Якийсь пройдисвіт кругом пальця обвів? Чи маєш збиток на спекуляції нейлоновими кофточками?
— Ой, не в тім причина, Хомо, а в тім, що маю більше грошей, ніж треба.
Хтось би оце почув Дармограїху — і собі забажав таких клопотів! Але вона й справді журилась так щиро, що, здавалося, почне скиглити, мов кривий цуцик.
— Якщо багато,— кажу,— то більше не вештайся по базарах та ярмарках, а йди на якусь роботу в колгосп. У колгоспі матимеш і не багато й не мало, а рівно стільки, скільки треба, щоб не сушити собі голови.
— Ти, Хомо, тямущий і добрий, як із курки молоко, а з верби петрушка! — загадково відказує Дармограїха.— А я не про те, Хомо, ой, не про те!... Повіриш, сама собі здаюся отією, що за гони годна блоху вбити, а під носом у неї ведмідь реве.
— Нічого не втямлю, Одарко, скажи до пуття.
Дармограїха, заткавши своє обличчя таємничістю, спершу позачіплювала вікна ряднами та простирадлами. Від кого ж це вона ховається у Яблунівці? Потім прудко ходила до комори й приносила звідти якісь навдивовижу старі горщики-корчаги. Цей посуд був такий вутлий на вигляд, що до нього й пучкою страшно торкнутись. Горщики-корчаги Дармограїха поставила не на лаві й не на столі, а прямісінько на долівці. Далі перевірила сінешні двері, поторгала засув на хатніх дверях, уважно понишпорила біля вікон, щоб не було й найдрібнішої шпарки ніде.
Обличчя в Дармограїхи сяяло, як у погідну днину сяють над Яблунівкою безкраї небеса, й на небесах її обличчя в цю мить очі цвіли та палахкотіли двома сонцями. їхнє проміння було таке палке, що, либонь, зараз усе могло б спалити в хаті, й мене також обернуло б на купку попільцю.
— Може, в цих горщиках ряжанка іще козацьких часів? — спробував пожартувати я.
Ліва брова в Дармограїхи злетіла догори й потремтіла, мов безжальний ятаган, занесений для рвучкого, смертельного удару.
— А може, в корчагах закваска, з якої козаки так і не встигли вигнати оковиту?
Права брова в Дармограїхи так само свавільно пурхнула вгору, дрібно затремтіла, полискуючи хижою синявою дамаської криці, яка ось-ось у хмільному натхненні рине вниз.
По якійсь паморочливо бентежній хвилі обидві брови без жаского посвисту опустились над Одарчиними сонцями, й вона сказала-забриніла сипким голосом:
— Авжеж, Хомо, в корчагах зілля ще козацької пори, а то й давніше.
Хоч би й що там казали на теперішні часи про сатану (і досі є насправді чи згинув разом із церквою та попами), здавалось мені в ту хвилю, що сатана таки є, що ось зараз хитромудро, недорогим коштом заліз він у Дармограїшину шкуру. І не просто заліз, а ходить її ногами, рухає її руками, її вустами говорить, через джерельця її очей дивиться її поглядом, що ллється двома сатанинської магії струмочками!
