Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (читать книги онлайн без txt) 📗

Ну, жінки не могли не спитати — а жонатий?

Федось Петрович значливо примружився, прискалився й тоді сказав, що раз уже такий інтерес, то пуд великим секретом видасть, що раз йому уповноважений признався — була в нього жінка, на хронти познакомилися, медсестрою була в їхнім полку, ну вроді як «пе-пе-же», ну походно-польова жона, що ж тут не пойнятого, тико ще по вуйні троха побули разом, а потому розійшлися в разні сторони. Отак-во, всяко у цим житті буває, тико я вам того ни казав, а ви не чули, пойнятно, второпали? Ще би не второпали, як цікавість свою вдовольнили аж по вінця.

І тоді Любка з сокорливо-співучим присвистом:

— То для когось і женихом завидним може бути наш полно- мочний.

На Соломію — блим, а Вірка Любку по спині кулаком — трах, аж тій гикнулося.

Тико Соломії ни до сміху й ни до плачу, і гнів аж за он той гайок пошелестів. Бо щось таке потаємне, на самім денці збаламученої душі, заскімлило. Мов маленький песик, котрого зачинили ненароком у сінях, а воно на волю проситься.

Соломія хтіла погладити песика рукою.

Ні, спершу відчинила двері — біжи на волю.

Песик, проте, ухилився од простягнутої руки. Побіг собі. І вже здалеку по-новому чогось зновика заскімлив.

7

Уповноважений примчався на своїй однокінній бричці наприкінці літа, на третій день по Сплинню і на другий — по третьому, горіховому Спасові. Соломіїна ланка якраз дожинала жито на невеличкому полі посеред лісу поблизу ріки Мережки. Про поле те, що хуторянам Лесям належало до колгоспної пори, геть забули, згадав, точніше побачив ото Федось-голова, як об’їжджав свої володіння. Ну й послав Соломію з її ланкою та ще й наказав, аби нікому ні гу-гу, що такої пізньої пори жито жали. Поля того — десятин зо дві, ну, мо’, чуть більше, то, вважєй, за півдня (соннє вийшла вся ланка, та ще й з другої голова півдесятка жінок уділив) майже упоралися. Ото як сонце за лісом ховалося, а вони на останню загінку вийшли, раптом тую бричку й побачили.

Любка й сказала, що капець тепер голові, не викрутитися, що про це полечко забули, певно ж, голова полномочному про те ни пувсловечка, ну, то хай начувається. Катька заперечила, що пол- номочний з їхнім головою вась-вась, то якось викрутиться, Фе- досеві не звикати. Поки так словами перекидалися, Вадим Георгійович близько під’їхав, з брички зіскочив, до них направився. Привітався чемно, сказав, мовляв, і до останнього снопа уже близько, молодці, так мовив, ніби тепер не їден день до осені, а жнива тико почалися.

— Зара й обжинки будуть, пождіте трохи, і снопа посліднього подаримо, — пообіцяла Явдоха.

— Ви вже пробачте, ніколи мені, — сказав уповноважений. — До того ж, я приїхав вашу ланкову, Соломію Антонівну, забрати. Там у нас у конторі кущова нарада з ланковими і бригадирами, важливі питання обговорюємо, а її немає. То мене ваш голова й попросив підвезти Соломію Антонівну. Гадаю, ви самі вправитесь?

Звісно, жінки запевнили, що справляться, що там уже зосталося, того жита, хай 'їде їхня ланкова, раз тре’, то тре’.

— Тоді ходімте, Соломіє Антонівно, — сказав уповноважений.

Соломія пройшла до брички, подумала, що серпа ж на полі

лишила, ну, нічого, жінки заберуть, та ж Вірка ци Явдоха-сусід- ка. Як він сів, поїхали, ледь-ледь дрижаки пробігли тілом, а сидіння на бричці тісне, господар міг би й боком якось сісти.

— Доведеться вас на коліна посадити, Соломіє Антонівно, — раптом весело сказав уповноважений.

— Мені й так не тісно, — збрехала Соломія.

Од уповноваженого йшло потужне чоловіче тепло. Тіло його відчувалося навіть крізь звичну на ньому штормівку, що літом вдягав. Спробувала відсунутися трохи.

— Не бійтеся, я не кусаюся, — сказав ще веселіше.

— А я й не боюся. Чого б я мала боятися?

Вже як на шосейку виїхали і проїхали трохи, він раптом звернув на бокову, ледь помітну доріжку.

— Пити хочеться, — пояснив.

Соломія зрозуміла, що кермує до невеличкого гайка край лісу, де било джерело. А коло джерела — альтанка, казали, ще за пана Драницького поставлена. Коло неї й спинив коня.

Підійшов до джерела, зачерпнув пригоршнею води, пійнув, а тоді на лице бризнув. Соломія несподівано теж відчула спрагу. Схилилася над джерелом, долонями холодної водички зачерпнула. Як пійнула, витерла губи тильним боком долоні, очі звела і зустрілася з його очима. Вадим Георгійович дивився хоч і трохи збентежено, та так, наче хотів ось тут, на цьому самому місці, неї проковтнути. Аж злякалася Соломія, убік шарпнулася.

— Зажди, не йди.

Він схопив Соломію за руку, далі обома руками за плечі.

— Нас ждуть, — прошептала Соломія.

— Ніхто нас не жде, — сказав він. — Там, у конторі, нікого нема. Я все вигадав.

— Н-нащо?

І тоді, притискаючи неї до себе все дужче, він проказав, що так далі не може, не може жити без неї, цього місяця те остаточно зрозумів, коли намагався її уникати.

— Я люблю тебе, Солю, — напівсказав, напівпрошептав. — Люблю більше за все на світі. Кохаю. Розумієш?

— Я розу.

Він затулив її вуста поцілунком. Тоді став обціловувати щоки, лоба, очі, шию.

— Солю. Солечко моя.

— Солю?..

— Так у нас називають тих, хто зветься Соломія.

— А у нас — нє.

— Тепер будуть звати. Я буду звати. Ти моя найкраща у світі ланкова товаришка Соля.

Він стиха засміявся. Зашептав, що тепер розуміє — покохав з тої першої зустрічі, коли вони приходили за колгосп агітувати, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — прошептала Соломія.

її теж охопила пристрасть. І вона. вона вже шукала його губи.

Його ж руки тимчасом підняли плаття, і у Соломії вже мов у напівсні, напівмаренні якомусь встигла промайнути думка: добре, що вона хоч сьогодні майтки ¹ вдягла та нові, ті, що недавно в місті у крамниці купила, а то що він міг би подумати. Ніби знала, що станеться, а може, й знала?.. Вони опустилися на лавочку обіч джерела. Як він ввійшов у її лоно і стала на очі накочуватися темна хвиля, раптом подумала Соломія, Соля відтепер, ще доки могла думати, що зара от-от застогне, закричить, а вона ж ни знає, ци так прийнято у городських, в освічених. Краєм ока побачила листя над головою, а крізь березове віття — окраєць неба й білу хмарку, що, здавалося, тулилася до небесної блакиті.

Десь звіддалік почувся спів — певне, жінки, неїні колежанки по ланці, в’язали останнього цьорічного снопа. Хоть би вони теж не схотіли напитися води.

РОЗДІЛ Х

КОХАННЯ І КОК-САГИЗ

1

Ніколи, здавалося, ще не була Соломія така щаслива, як на початку тієї осені. Осені тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, напередодні її двадцятип’ятиріччя. Співала душа, співало й тіло. Її кохали й вона кохала. Відчувала, хоч і не молоденький вже, не хлопчак, у нього таке саме самошествіє, як і в неї. За два тидні ще п’ять разів зустрічалися. То в тому ж самому гайку, то в ліску за річкою, то вийшла за село, а він на бричці до справжнього лісу повіз, казав — на пізні ожини натрапив. Пусля кохання назбирали повні жмені, вже перестиглі, але смачні, й, сміючись, годували одне одного. І цілувалися губами, за якими були повні роти ягід. Соломія сказала, що по-їхньому ції ягоди ведмедями звуться. Вадим дуже здивувався, допитувався, чого так. Соломія ни знала, сказала, мо’, того, що такі великі й трохи волохаті, декотрі з ворсинками.

Останнього разу стрілися у садку на краю села, коло хати, де нихто не жив, бо ж хазяїв, Зайців по-вуличному, до Сибіру вивезли за те, що син був у «бульбашах». Заглєнули й до хати, та Соломія довго у чужій, порожній хаті лишатися не схотіла, тим більше — кохатися. Інші хати — «куркулів» і «бандеровців» — які під колгоспні приміщення віддали, які спалили, а ця стояла пусткою, мо’, того, що на краю села, за річкою, геть збоку.

За ці зустрічі Соломія багато дізналася про коханого. Батьки його жили в місті Прилуки, на Чернігівщині, батько на заводі бухгалтером, от-от мав на пенсію вийти, мама — вчителькою, математичка, сказав, як у Руфиного Олега мати, подумала Соломія. Ще мав сестру, давно заміжню, двоє дітей має, а старший брат Віталик загинув на війні ще в сорок другім році. І йому довелося повоювати, був політруком роти і замполітом батальйону, то ті, хто за виховання солдатів відповідають, пояснив. Двічі поранений, раз так, дряпнуло (дряпнуло трохи, пригадала враз Соломія Павлове), ну а другий раз серйозно, довелося по госпіталях пару місяців покан- туватися, та все обійшлося, тільки й того, що шрами лишилися, ну та шрами прикрашають чоловіка, стиха засміявся він. Соломія ті шрами — з лівого боку та на руці коло правого плеча й трохи нижче, побіля ліктя — і спереду, і ззаду — обцілувала й подумала, що рани, певно, вельми серйозні були, раз досі такі борозни глибокі зосталися. Сказав, що селезінку видалили, та самі лікарі кажуть, що до пуття не знають, у чому полягає її функція, живе нормально, іноді ниє бік, та то ліпше, ніж у затишній ямці лежати.