Чеслав. В темряві сонця - Тарасов Валентин (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Давши В’ячку спокій, Чеслав вийшов з ущелини.
Безцільно блукаючи між дерев, раптово він згадав, як Леда злякалася, побачивши його на стежці до Мариной печери, як кинулася бігти зі страшним криком… А потім Болеслава говорила, що баба всім розповідала, що він хотів смерті її… Але чого вона таку нісенітницю плела?.. Навіщо?.. Невже вона вже не сповна розуму?..
І раптом — як спалах іскри в погаслому багатті: «Адже Болеслава казала, що в Леду ще до того стрілою хтось у лісі стрельнув і ніж потім метнув… Принаймні баба всім так казала… І твердила, що це знову ж таки він, Чеслав, її порішити хоче…»
Тоді Чеслав лише посміявся з такої вигадки старої лисиці, прийнявши за старечу недоумкуватість, але виходить, що в Криву Леду й справді хтось міг стрельнути та налякати її до смерті. А баба могла того, хто бажав їй погибелі, прийняти за нього, Чеслава.
«Але хто ж тоді хотів погибелі старої баби? Кому потрібне було її зсохле від часу життя?»
Чеслав, замислившись, присів на камінь біля підніжжя їхнього сховку.
«Але ж Крива Леда цікава, як сто тхорів і стільки ж лисиць і, напевно, щось винюхати могла або помітити когось там, на галявині, де вбили батька… І якщо біля галявині її бачив В’ячко, то й інші могли бачити… І той лиходій із ножем, що пролив кров, міг побачити… І вона, незважаючи на криве око, могла… Якщо тільки сама не застромила той ніж у серце Велимира… Але навіщо їй це?.. За що вона могла вчинити таке страшне блюзнірство й умертвити голову Роду?.. А якщо не вона, то хто ж?..»
До самої ночі просидів Чеслав на остиглому від денного сонця камені, ламаючи голову над загадками. І тільки зрозумівши, що в нього вже починають плутатися думки, а голова йде обертом, він пішов спати в схованку, твердо вирішивши вранці забути про свої рани й продовжити пошуки. Пошуки того, хто забрав життя його батька, Велимира.
І нехай у нього вистачить сил!
Підійшовши до берега, Чеслав досвідченим оком видивився серед заростей очеретину й зламав її. Обламавши з обох боків так, щоб лишилося трохи менше двох ліктів, він підніс цю порожню трубку до губів і дунув у неї кілька разів. Потім потягнув повітря на себе й зрештою залишився задоволений своїм вибором. Скинувши із себе одяг, Чеслав тихо зісковзнув у річкову воду, тримаючи в руці приготовлене пристосування.
Пропливши якийсь час, він підніс тростину до рота й пішов під воду. І тільки мало помітний кінчик очеретини, крізь яку він міг дихати, указував тепер, у якому напрямку він рухається…
Кудряш удосвіта пішов на річку, оскільки мати з вечора наказала наловити риби для їхнього численного сімейства. І хоч не хотілося хлопцеві вставати в таку ранню пору, та нічого не вдієш — довелося. А оскільки він допізна розважав дівок та хлопців на гульбищі своїми баляндрасами й піснями, то ранній підйом дався йому нелегко.
І ось тепер, солодко позіхаючи на весь свій білозубий рот, Кудряш ліниво брів водою, ще вкритою ранковим серпанком, ледве водячи ціпком, щоб загнати неслухняну рибу в заводь. Але робив він усе це так неохоче, повільно й неуважно, що тільки найдурніша й найбільш неповоротка риба могла потрапити в цю пастку.
Вирішивши, що хоч хтось із риб’ячої череди таки міг втрапити в його загороду, хлопець уже приготувався поставити сітку, натягнуту на двох жердинах, перегородивши в такий спосіб шляхи до відступу його річковим бранкам, та ба… Зненацька поруч із ним із води зринуло й почало підніматися щось жахливе й, як здалося Кудряшеві, з диким, оглушливим виттям рушило на нього. З переляку Кудряш заволав, як недорізаний підсвинок, і позадкував від чудовиська, що насувалося на нього, та, заплутавшись у власній сітці, звалився у воду, продовжуючи безпомічно борсатися й репетувати на всю свою луджену горлянку.
— Досить уже, від твого крику зараз уся риба передохне, — зупинився поряд із другом Чеслав.
Від пережитого в Кудряша вперше в житті не стало слів, щоб відповісти. Він судорожно хапав повітря ротом, наче все воно враз навколо нього скінчилося.
— Ік… To ти!.. IK… Та щоб тебе!.. Ік… Та щоб тобі!.. — нарешті Кудряш зміг вдихнути й видихнути.
Чеслав і не чекав, що так налякає товариша. Він уже й не знав, чи то підійти до того ближче, чи залишатися на місці, щоб не перелякати ще більше.
— Ти чого, опудало солом’яне?! Це ж я, Чеслав!.. — сам тепер обережно звернувся до переляканого на смерть товариша.
— Тепер бачу-у-у… — трохи заспокоївшись, але все ще зі страхом поглядаючи на друга верткими очима, пробелькотів Кудряш.
Чеслав, пригасивши посмішку, аби не образити товариша, що застряг у сітці, почав пояснювати:
— Ось… хотів пробратися до тебе потайки… Щоб хто не примітив. А ти такий крик здійняв, дурнику! Добре, нікого поруч не видно… — і про всяк випадок ще раз оглянувся навсібіч.
— Так ти ж перший заричав із води! — від досади на свій ганебний переляк Кудряш зачерпнув води й бризнув на Чеслава.
— Я?!!
— А то хто ж! Тітка моя?!!
— Так я всього лише тихо покликав тебе — Кудряше!
— Тихо! Та мені таке почулося!.. У-у-у-а!!! — спробував зобразити почуте Кудряш.
Чеслав таки не витримав і пирснув зо сміху:
— Тож ти, мабуть, спав, сонна тетеря, на ходу…
— Я?! Та я!.. Та я рибу… того… сюди… туди… — обуренню Кудряша за таке несправедливе обвинувачення не було межі.
Та помітивши, що Чеслав тільки ще більше регоче з його пояснень, замовк і, трохи замислившись, щось пригадуючи й прикидаючи, неохоче, вимушено визнав:
— Ну, може, й дрімав трохи…
— Ох, юначе, замордують тебе ігрища та дівки!.. Від нічних гульбищ ще й не таке приверзеться! — простягнув Чеслав руку товаришеві й допоміг вибратися з води.
Кудряш скидався на колоду, що довго пролежала в гнилому болоті й увібрала в себе весь смердячий бруд. Чорна масна рідина рясно стікала з його забрудненого одягу.
— Та які там гульбища, коли в городищі всі приголомшені, — ходять й оглядаються та шушукаються по кутах. Так, трохи посиділи у сутінках… — крутячись і намагаючись побачити свою спину й зад, сумовито оглядав себе, замурзаного, Кудряш.
— Ой, чи трохи?! — не повірив Чеслав.
Кудряш не став заперечувати, а лише жваво відмахнувся:
— Ат!.. Ти краще скажи, нащо я тобі здався, — але відразу його увага переметнулася на інше…
Глянувши на зім’яті й поплутані сіті й порожню заводь — погибель усіх його не зовсім старанних, але все-таки спроб, Кудряш із жалем визнав:
— Ну ось, доведеться тепер додому без риби повертатися…
— Та яка тут, до Лісовика, риба, коли такі справи робляться?.. — піддразнюючи, штовхнув його в плече Чеслав.
— Тобі що до того?.. А мені тепер мати точно вуха намне, добре, хоч кучері не обірве, — почухав поголену голову Кудряш, а потім, пустотливо глянувши на друга, безшабашно махнув рукою. — Ай, до водяника ту рибу!.. Говори, чого треба.
— Побачитися де з ким. А ти маєш підсобити.
— І тільки?.. — розчаровано протягнув Кудряш, що приготувався вже у своїй уяві до більш захопливих подій, зухвалих витівок, а то й майже до звершення героїчного подвигу.
— Мені дуже потрібно якомога швидше побачитися з Кривою Ледою, — сповістив нарешті про свою невідкладну справу Чеслав.
На обличчі Кудряша щире здивування змінилося зачудуванням, потім — недовірою, потім — сумнівом, усмішкою, а насамкінець — яскравим розчаруванням. Зрештою, можна сказати, подиву Кудряша не було меж:
— З Кривою Ледою?..
— Мулом вуха забило?
— Ні, у вуха не потрапило… Та ніяк до ладу не візьму, навіщо тобі знадобилася та баба, — постукав собі пальцем по чолу Кудряш, залишаючи брудні сліди.
— Леда того ранку, коли батька мого вбили, у лісі була… — терпляче пояснив Чеслав. — Тому мені з нею переговорити треба.
— Та ти зовсім здурів, Чеславцю! — підскочив Кудряш і продовжив, жваво розмахуючи руками: — Ця стара ворона, Леда, при одній згадці про тебе труситись починає, як у лихоманці, кричить, що ти погибелі її хочеш. Сидьма сидить у своїй халупі, надвір лише справляти велику нужду виходить. Навіть дивно, як це вона зі своєю звичкою пхати носа в чужі справи терпить такі муки?! А ти побачитися з нею надумав! Та вона з городища тепер навіть думками — ні-ні, не те, що ногою. А тобі в городище самому ходу немає, — почав стягати із себе брудний одяг Кудряш.
