Обліковець - Троян Марина (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
– Я плинесла Мілі квітоську! – почало щебетати дівчатко, коли вона наблизилася. – У неї день наложення!
– Так. – Лейла сумно подивилася на гранітну плиту на могилі. – Зараз би гуляли круглу дату. Ой! – раптом згадала вона й присіла до дівчинки. – І в тебе також день народження!
– Мені взе два локи! – гордо повідомила Соня.
– Вже така велика! І така розумна!
Лейла дістала із сумки шоколадку, зиркнула на Надю і, помітивши, що та не виявляє ознак незгоди, дала маленькій іменинниці.
– Я тебе вітаю! Рости ще більша і ще розумніша!
– Добле!
Поки Сонька в захваті крутила в руках кольоровий пакунок, Лейла присіла над могилою й поклала на неї три троянди.
Надя підійшла ближче, струсила сніг із пам’ятника й поклала три гвоздички.
– Як на іменини! – сумно посміхнулася вона. – А не на кладовище.
– Ми всі за нею сумуємо, – сказала Лейла. – Але ми не маємо права тужити й обтяжувати її перебування в іншому світі. Хай би де вона зараз була…
– Так, – погодилася Надя. – Мабуть, їй там краще.
Надя нишком стерла сльозу, яка з’явилася в кутику ока, і поспішила перемінити тему.
– А як твоє навчання? – звернулася вона до Лейли.
– Непогано, – мирно відповіла та. – Три семестри із середньою успішністю й без хвостів.
– Для медінституту це гарний результат, – погодилася Надя.
Славко довго не міг знайти потрібну могилу. Він був тут рік тому, і то в такому стані, який не поліпшує ані уваги, ані пам’яті. Врешті, добравшись до потрібного місця, він помітив, що не єдиний тут гість: біля надгробка навприсядки сиділа красива чорноволоса дівчина й задумливо гладила висічене на граніті Мілине обличчя.
Славко вперше її бачив, але знав, хто вона. Не міг він не впізнати найкращу Мілину подругу. За Мілине життя вони так і не познайомилися. На похороні її не було – казали, що в неї стався нервовий зрив і мати забрала її додому. І ось вони зустрілися біля Мілиного надгробка – два найкращі її друга.
– Ви, напевно, Лейла, – вимовив замість привітання.
Дівчина підняла свої неймовірні темні очі, тільки тепер помітивши його присутність, і поволі підвелася.
– А ти, напевно, Славко, – відказала вона, дивлячись на величезний букет у його руках.
Славко всміхнувся. Звісно, на «ти». Вони ж майже поріднені своєю пам’яттю про Мілу.
Хлопець покрутив трохи квіти в руках, вибираючи місце, де їх краще поставити. Лейла взяла з-під столика банку, наповнила водою з пляшки і вкопала її в сніг перед Мілиною фотографією.
– Давай сюди.
Поки Славко обережно вмощував свій букет, Лейла встигла полічити квіти.
– Сім, – прокоментувала вона.
– Як на свято, – пояснив хлопець. – Ой! – раптом дійшло до нього. – Я і тебе вітаю з днем народження! У мене нема подарунка, але… Приходь колись до мого ресторану, і я пригощу тебе обідом! Знаєш, де знаходиться ресторан «Бонвіван»?
– Та це ж за два квартали від мого помешкання! А я не знала, що «Бонвіван» – це і є твоє дітище!
– Ну от, тепер неодмінно мусиш туди завітати! – розплився Славко в сліпучій, нехай і недоречній усмішці. Йому дуже не хотілося втрачати контакт із цією дівчиною. Частково через спільність спогадів про Мілу, а частково через те, що її чорні східні очі його не відпускали.
– Неодмінно, – усміхнулася Лейла у відповідь, і від тієї усмішки у Славка закалатало серце, як у школяра. – Мушу бігти, а то запізнюся на електричку. Мені ж завтра на пари…
– Я скоро також їхатиму, – швидко зорієнтувався Славко. – Давай я тебе підвезу!
– Добре, – по миті роздумів погодилася Лейла. – Піду заберу вдома свої речі.
– Я буду тут.
Славко провів поглядом струнку, граційну постать. Так, обгортка дуже гарна. Але завдяки Мілі він знав, що загорнуто в неї щось не менш привабливе.
Він присів біля пам’ятника й задивився на знайоме миле обличчя з блаженним виразом і великими очима, у яких віддзеркалювався світ.
– Ох, Міло, – прошепотів так тихо, що й сам не чув. – Ти і звідти примудряєшся нас виручати!
Епілог
Щоразу, коли я розплющую очі, вони мені нестерпно ріжуть – а хтось іще й намагається туди щось залити. Мені гірко й тоскно, бо щойно я був у тепленькому кубельці, де полоскав ніжки й де постійно гойдали, а тепер мене звідти витягли.
Мені холодно. Мені лячно. Я кричу, бо не знаю, що ще робити. А ще мені чомусь хочеться смоктати.
Я бачу все розмитими силуетами на яскравому фоні. Мені страшно ще й від цієї сліпучості, бо до цього навкруги були приємні сутінки. Але чомусь я розбірливо бачу чоловіка в сірій сорочці і з дивною сірою шапкою на голові, що схожа на кущ бур’яну. Він схилився наді мною, усміхаючись, приклав до мого лоба свою долоню, яку я навіть не відчув, і зник.
Мене кудись понесли й поклали на щось м’яке й тепле. Зверху обійняли великі руки й почали погойдувати. Я нарешті знайшов щось, що можна посмоктати. Пахне приємно.
Я зігріваюся.
Я заспокоююся…
