Зірка для тебе - Корний Дара (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗
— Ви не сказали головного, Сергій — живий?
— Так, але вже сім днів у комі. Усі основні рефлекси відсутні. Він не реагує ні на що. Його мозок мертвий.
— Звідки ви це знаєте? — не вгавала жінка.
— Знаю, бо я — лікар.
— Так, ви, може, й лікар, однак не Господь Бог! — заперечувала, бо її Сергій не може бути мертвим.
Він не міг просто піти назовсім, не попрощатися, не сказавши й півслова. А якщо навіть так, то чому вона геть нічого не відчуває? Бо він живий, живий!
— Послухайте, пані, вам краще не розкисати, — рудоволосий із нею не панькався. Якщо рубати — то відразу. — Годувати вас кволими нездійсненними обіцянками медицина не може — шансів ніяких. Може, то звучить жорстоко, та пацієнт Сергій Безхатченко практично мертвий. Зараз у його організмі ми штучно підтримуємо всі вегетативні функції. Це стан «позамежевої коми», тобто тіло живе, а мозок уже загинув. Він — овоч, рослина. Типу, вазонка, — і банькатоокий тицьнув пальцем на кактус, що стояв на підвіконні.
— Для чого ви мені таке говорите? — запитувала крижаним голосом, випльовуючи слова. Сліз не було, бо плачуть тільки над покійниками, а Сергій — живий. Поки на власні очі не побачить — не повірить.
Але рудоволосий виявився настирливим, бо говорив далі, кидаючись незрозумілими медичними термінами, мовби м’ячиком для пінг-понгу. Зоряна поставила стіну перед собою, і той м’ячик не долітав до неї. Мозок відчайдушно працював. Сина вона відвезе до бабуні Ніни. І там за ним приглянуть, із дитям буде все гаразд. А вона? Вона поїде до Сергія.
Лєрка несла малого, Арсен торби. Дорогою мовчали, таксист якось підозріло дивився на трійцю дорослих. Наче радість у людей — дитя з пологового забрали: гарненьке-живеньке-жвавеньке, а на обличчях скорбота, ніби покійника везуть.
Маля завезли до Арсена. Хоча Лєрка і не була проти, щоб до неї. Та бабуня Ніна мала досвід, а в Лєрки він такий само ніякий, як і в Зоряни. Лєрка хотіла залишитися та допомогти бабуні Ніні. Але Зоряна так на неї глянула, що та зрозуміла: і без неї впораються з дитям, бо подрузі вона потрібніша.
Перед тим як Зоряна вийшла з квартири, бабуня Ніна взяла її за руки, поцілувала в голову, перехрестила і сказала:
— Не вір нікому, доню. Слухай своє серце, тільки воно знає правду.
А потім… Потім Зоряна з Лєркою майже побігли в лікарню до Сергія.
Трубки, дротики під’єднані до тіла коханого, він лежить у темній кімнаті нерухомо. О, Господи! Пальці рук холодні, забинтовані голова, ноги, обличчя подряпане…
«Шансів немає, шансів немає», — у голові набатом слова лікаря… І розпач заповзає в душу. Біля дверей принишкла Лєрка, у тої на обличчі написано — вона його вже оплакала, мов покійника. Щось крижаними щупальцями вчепилося в горлянку і не відпускає. Стала задихатися, бо не могла, не могла більше.
Кинулася чимдуж із лікарні. Невже мертвий, справді мертвий?
Її ніхто не наздоганяв, ніхто не зупиняв. Квітень, мокрий та плаксивий, ридав на вулицях міста. Бігла не розбираючи дороги, чула, що наскрізь вимокла, ноги промочила. Потоки з небесної води та сліз застилали очі. Раптом вклякла. Дзвони її зупинили — мелодійні, розмірені, спокійні. Влетіла в церкву, впала навколішки, склала руки до молитви і… Слів не мала. Просто стояла і дивилася на Матір Божу з малим дитям на руках. Та ніжно і лагідно тримала своє і Його дитя. Його? Знала, що зараз думає крамольні речі, та не могла стримати потоку жалю та несправедливості, що мала в собі. Бідна Божа Матір… У Зоряни також забрали коханого, а у сина батька. Хто, чому? Велика місія? Порятунок грішників. О, так! Та чи хочуть вони бути врятованими, перед тим ніхто їх не запитував. Жахнулася від думок. Упала обличчям у долоні і заридала.
Вона не знає, скільки плакала, але коли вже, здається, всі сльози витекли, ззаду хтось поклав на її плече теплу та турботливу долоню. Озирнулася. То був священик, старий, згорблений, весь сивий, мов осінній похмурий день:
— Що з тобою, дитино? — казав так щиро, й очі дивилися в саму душу.
Не втрималася і все розповіла.
О, так. Їй був зараз більше потрібний той, хто слухатиме, а не радитиме, чутиме, а не даватиме інструкцій та повчань про те, що її життя не закінчилося, що вона ще молода і має для кого жити. Вона говорила і про власні сумніви, і про те, що не вірить лікарям, і про те, що вже сама не знає, як то воно — вірити. Коли врешті вмовкла, раптом нажахано усвідомила, що набалакала. І якщо оті добрі очі захочуть вигнати її з церкви — вона підкориться, бо заслужила, певно, що заслужила.
Священик узяв її за руку, підвів до вівтаря. Казав:
— У Євангелії від Марка сказано: «Дванадцять років страждала на кровотечу й натерпілася чимало від багатьох лікарів та витратила все, що мала, а полегші ніякої не зазнала, ба й навпаки, ще гірше їй стало». Погодься, дитино, виглядає цілком сучасно, бо й теперішня медицина не лікує всі хвороби. Так от, ця жінка, «почувши про Ісуса, підійшла в натовпі ззаду й доторкнулась до Його одежі. Мовила-бо: „Як доторкнуся до його одежі — видужаю“. І висохла тієї ж хвилини її кровотеча, і вона почула тілом, що одужала. Ісус, вмить почувши, що з Нього вийшла сила, обернувся до народу і спитав: „Хто доторкнувся до моєї одежі?“ А що всі відпекувались, Петро мовив: „Бачиш, як натовп тиснеться до Тебе, і питаєш: хто до Мене доторкнувся?“ Ісус сказав: „Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене“. І озирнувся навколо, щоб побачити ту, що так вчинила. Жінка ж, налякана, побачивши, що не втаїться, — знала-бо, що сталося з нею, — тремтячи підійшла й, упавши Йому до ніг, призналася перед усіма людьми, чому до Нього доторкнулась і як негайно одужала. Він їй сказав: „Дерзай, дочко! Віра твоя спасла тебе. Іди в мирі й будь здорова від твоєї недуги“».
«Істинно кажу вам: коли матимете віру хоч як зерно гірчичне, і горі цій скажете: „Перейди звідси туди!“ — то й перейде вона, і нічого не буде для вас неможливого». Це так уже в Євангелії від Матвія написано. Вір, дочко, і нічого не буде для тебе неможливого. Бо по нашій вірі воздасться нам…
— І ви не станете мені казати звичне — змиритися, прийняти?..
Сивочолий немолодий чоловік уважно дивився в її очі:
— Змиритися? З чим? Змиритися можна зі смертю. А її тут нема. Ваш чоловік живий, він дихає, серце його б’ється.
— А розум, отче, розум? — не вгавала Зоряна.
— Розум? Так, розум, — казав спокійно та розважливо. — А чому не кажеш про душу? Що можуть знати лікарі? Яку правду? Тільки Господь дарує людині життя, і тільки Він може його забрати. А людина — то інструмент у руці Господа. І зроблений кожен із нас на подобу нашого Отця, нашого Творця. Тому, дочко, не вір усьому, що кажуть, вір очам своїм і серцю своєму. І молися, дитино. Бо слово було на початку всього, і воно не тільки вбиває, воно й воскрешає. Пам’ятай, що сказав Ісус своїм учням: «По вірі вашій воздасться вам».
Він її поблагословив, провів до дверей, дав свою парасолю. Коли вона сказала, що поверне, то тільки рукою махнув. Вона тут уже два роки лежить, то, певно, на неї й чекала. А зараз вона має йти до чоловіка, до світла. А він молитиметься разом із нею за раба Божого Сергія. А дві світлі молитви завжди ліпші, аніж одна, бо коли любиш і віриш, то…
— Нічого нема для вас неможливого, — зашепотіли губи.
Якесь внутрішнє світло заповнило її. Була вже не одна у своїй вірі. Повернулася назад у лікарню. Перелякана Лєрка ні в сих, ні в тих стояла перед реанімаційним відділенням, переминаючись із ноги на ногу. Подруга якимось чином, певно, за гроші змогла домовитися з лікарями, щоб впустили Зоряну ще раз до Сергія і деякий час просто не зазирали до палати. Зоряна сіла біля його ліжка, поклала голову коло руки коханого, шепочучи якісь дурні слова про те, як вона його любить і що він не може померти, і має жити для неї, для сина. Слова закінчилися і вона заснула.
Дивний сон намарився їй тоді.
Посередині лісу зеленого — простора галявина, і Зоряна на ній. Вбрана в розкішну сніжну з ледве вловним рожевим серпанком сукню. Вона в ній вінчалася. Блакитне небо, сонячна днина, зелені дерева довкола. Звідкись береться музика, «Місячна соната». І Сергій запрошує її на вальс, але чомусь вона бачить тільки його очі. Грає місячний вальс у променях сонця. Вона ніжно притуляється до нього і шепоче палко на вухо:
