Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (бесплатная регистрация книга txt) 📗

Наплававшись досхочу попід кілометровими обривистими стінами знаменитого каньйону, надивившись на кондорів, а також на зубастих крокодилів, які нерухомими лускатими дровиняками валялися на тісних смужках мулу біля підніжжя урвища, я востаннє навідав гостинний барліг Мігеля, та й то лиш для того, щоб сердечно розпрощатися з Аною Марією Пенагос та її донькою Алехандрою. Відразу після того нічним рейсом ще одного першорядного мексиканського перевізника «ADO GL» я залишив гостинний Сан-Крістобаль і чкурнув до Мериди, столиці найбільшого мексиканського штату.

У Мериді на мене чатувала чергова несподівана зустріч. Уявіть собі, Піт та Марія, славна нідерландська парочка, не змовляючись, забронювали кімнату в тому ж хостелі що і я, «Nomadas Youth Hostel [122]», в самому центрі міста, за два квартали від Зокало. Спросоння я не міг повірити у те, що бачу, коли, після 13-годинної їзди нічним автобусом, прихилившись до стійки реєстрації у хостелі, уздрів поряд себе Пітера, а трохи далі за голландцем — його світловолосу подружку, яка поралась коло наплічників. (Пригадую, я тоді ще подумав, що того літа Мексикою, схоже, вештається зовсім нечисленна, може всього кільканадцять душ зграйка відчайдушних «бекпекерів», як от я, Стів чи Піт із Марією, і які, паляндруючи одними й тими ж шляхами, просто приречені безнастанно перетинатися та наступати один одному на п’яти.)

Пітер і Марія, рум’яні та відпочилі, саме здавали ключі від кімнати й збиралися їхати на автовокзал.

— Хей-хей! Які люди і без охорони! — рявкнув я.

— О-о-о! Термінаторе! Якими вітрами тебе сюди занесло?

Ми душевно обійнялись, а потім хлопець та дівчина довго й прискіпливо зиркали на мене, так наче ми не бачились чотири роки, а не чотири дні.

— Ти якийсь такий… хм… — зрештою почала Марія, обводячи очима мої охлялі руки, змарніле обличчя, запалий живіт і сотні слідів від москітних укусів, — трохи пожмаканий.

— Ага! Тепер я тропікостійкий, панове, — мені аж самому сподобалось вигадане слово. — Я пройшов капітальне бойове хрещення джунглями!

Відтак найяскравішими барвами я розписав їм мою тропічну епопею. Дівчина-реєстратор слухала з роззявленим ротом, ухопившись руками за лаковану стійку та забувши про всіх інших постояльців хостелу, що терпляче переминалися в черзі з ноги на ногу.

— Яхчілан — найкраще з того, що я бачив, жаль, що ви його оминули, — врешті-решт підсумував я. — А ви тут чого і як?

Оттоді голландець й підкинув мені фразу, яка пізніше прописалась в заголовку попереднього розділу.

— Та нічого особливого, — відказав Пітер, сміючись. — З’їздили на екскурсію в Ушмаль, побродили по ресторанах, магазинах, відвідали ярмарок, коротше, поводили себе як повноцінні європейські недотепи-туристи. Ніякого rembo stuff, як оце у тебе.

Я усміхнувся. Затим ми ще трохи погомоніли, тупцяючи коло стійки, а на прощання, міцно стискаючи руку Пітерові, я повчально проказав:

— Бережіть себе. І добре подумайте, якщо раптом якийсь туристичний агент приміриться впарити вам феєричний «екотур» мексиканськими джунглями.

Мерида — хоч і велике місто, але для туристів зовсім невелика атракція. Розташоване воно на півночі плескатого півострова Юкатан, приблизно посередині між Кампече на узбережжі Мексиканської затоки та Канкуном на березі Карибського моря. Від Мериди далекувато до моря, в самому місті немає нічого надто цікавого (тобто цікаве може й знайдеться, от тільки нема геть нічого, що могло б вирізнити Мериду з-поміж інших мексиканських міст). Попри це столиця найбільшого мексиканського штату протягом року пропускає крізь себе цілі стовписька ненаситних сіромах «бекпекерів». Одна з причин криється у тому, що Мерида виступає у ролі перевалочного пункту для всіх, хто добирається з центру та півдня Мексики до курорту-гіганта Канкуна. Інша — і головна — це та, що з Мериди можна легко дістатися до Майяпану, Ушмаля, Ісамаля, Ецни, Чичен-Іци та багатьох інших археологічних сайтів, які рясною сіткою вкривають весь Юкатан.

Ще у Стокгольмі під час розмітки юкатанської ділянки маршруту, я вибрав для візиту два найбільших та найвпливовіших у минулому центри майя: Ушмаль (Uxmal) та Чичен-Іца (Chichen-Itza).

Ушмаль (з юкатекського діалекту майя — «збудований тричі») захований серед лісів Юкатану за сімдесят вісім кілометрів на південь від Мериди, тому я розсудив, що найпростіше пробратися туди, сівши на хвіст якій-небудь туристичній екскурсії. Того ж дня я роздобув квитка і о першій пополудні виїжджав у напрямі Ушмаля.

Перед тим як залишити Мериду, ми об’їхали кілька інших хостелів, повсюди підбираючи «бекпекерів», а насамкінець підкотили до подвір’я пишної будівлі зі скляними дверима та позолоченим поруччям на гранітному ґанку. Вгорі на фасаді під пломенистою назвою готелю виблискували золотом п’ять великих зірочок.

«Цього ще не вистачало», — пронеслось у голові.

Біля мене сиділа чорнява й блакитноока німкеня, яка, забачивши компанію пристаркуватих товстосумів, що випливали з-за вітрини того фешенебельного пансіону, презирливо прошепотіла:

— I can bet, Americans [123].

Першим чимчикував білявий мужичок з округлим черевцем, у тропічному корковому шоломі на голові, в білосніжних шортах та гольфах аж до колін. За ним тюпав розніжений коротун зі свіжим манікюром на пухких пальцях і з масивним золотим годинником на зап’ястку, а трохи далі усі в золоті дріботіли дві огрядні жіночки, прикриті крислатими капелюхами, певно, більшими за слонячі вуха.

Молода німкеня помилилася, то були канадійці.

З нами, зрозуміло, їхав мексиканець-гід. Обличчям він трохи змахував на індіанців майя, яких я мав нагоду спізнати в лісах Чіапасу. Однак на цьому його схожість з аборигенами закінчувалась. На ньому сиділи ідеально випрасувані білосніжні штани, тулуб прикрашала білосніжна футболка з коротким рукавом від «Armani», а ще він безугаву лопотів масним скрадливо-медоточивим голосом, від якого мене млоїло, геть як на під’їзді до Паленке.

Ось так-от, під акомпанемент улесливої патяканини, ми викотились за місто.

Увесь Юкатан можна дуже влучно означити одним єдиним словом — плаский. Це, мабуть, найрівніша рівнина серед усіх інших рівнин планети. Жодних пагорбів, пригірків, курганів чи будь-чого, що могло б захистити цей широченний шмат землі від океанських вітрів, які, не зустрічаючи перешкоди, турляють над півостровом туди-сюди кавалки череватих хмар та просовують аж до нагір’їв Чіапасу та Гватемали шершаві язики безжалісної тропічної спеки.

На одному з нечисленних приземистих пагорків пащекуватий гід попрохав водія пригальмувати, а тоді підвівся й напиндючено прорік:

— Ось подивіться — це наші юкатанські джунглі!

Я скептично озирнув малоцікавий монотонний ландшафт — абсолютно пласку поверхню, вкриту зачуханими, але цупко переплетеними, наче волосся на голові негра, кущиками, які боязко стелились по землі ген до самого обрію, — а потому видав лише один звук:

— Пхе!

Гід гнівно глипнув у мій бік і вже ладнався пролепетати щось хльостке у відповідь, але, узрівши запалі щоки, незліченні цятки комариних укусів та специфічний застиглий глянець в очах, який, схоже, притаманний лише тим людям, які щойно видерлись з джунглів, знітився і потупив погляд. Він, либонь, враз розкумекав, що впарити оте, на що він тицьнув пальцем, за справжні джунглі сьогодні не вдасться…

Через півтори години їзди прямою, наче стріла дорогою, ми підкотили до воріт археологічної зони. На небі — жодної хмаринки, на землі — застояне, як акваріумна вода, перегріте повітря.

Перед брамою простяглась старанно розмічена та дбайливо вичищена стоянка, де, причавлені спекою, мліли кілька лискучих туристичних автобусів, а трохи далі, праворуч від воріт, тягнулись ряди критого ринку з сувенірами та холодними напоями. Я знов пихато хмикнув. На противагу тому, про що Френк у Бонампаці казав «real stuff, no bullshit», Ушмаль виявився «pretty tourist’s stuff [124]». Попри це древнє місто швидко причарувало мене, не набагато поступившись враженнями Теотіуакану, Паленке чи Яхчілану.