Макар - Дашвар Люко (книги онлайн полностью бесплатно txt) 📗
– Та ти коли-небудь замовкнеш?! – дивиться на Макара. – Ей! Командире! Руки звільни мені! Перев'яжу тебе, бо кров'ю зійдеш…
Макар недоречно кліпає очима, наче піт заливає чоло. Зимно. Чому так зимно? Літератор… котиться по холу…
– Перев'яжеш… – ляскає зубами механік. – Потім…
Спрямовує пістолет на Пустовоєва.
– Геракле… Твій вихід…
– Ні! Пане терорист! Вельмишановний! Ви не посмієте…
Геракл Генрихович заплющує очі, верещить на високій ноті, смикається, наштовхується на голий жіночий манекен, що й досі валяється посеред холу. Збоку картинка стає веселою вкрай – наче сивий Геракл безнадійно силкується зґвалтувати байдужу пластикову ляльку.
Макар штовхає Пустовоєва ногою.
– Підйом!
– Ні! Я не можу!
Макар присідає біля трепетного письменницького тіла, зриває скотч із його ніг.
– Ходімо, Геракле…
Під кущами вусатий командир захлинається від люті, розмахує кулаком перед носом міцного бійця зі шрамом.
– Корнєєв, бля… Ти що, бля… План похерив! Тепер ті покидьки знають, бля, що ми тут… Баран, бля! Тепер ментам маякнути маємо!
– Пішов ти, – похмуро відказує Корнєєв. – Вони Ваню вбили, а я за Ваню… Чого телимося? Штурмувати треба. Я першим піду!
– Куди, бля?! Ти взагалі знаєш, кого підстрелив? А що, як то заручник? Може, терористи його спеціально на поріг випустили?!
– А мені по цимбалах! Вони Ваню вбили, а я за Ваню… – Корнєєв обертається до будівлі, наливається ненавистю. – Жодний з тої хавіри живим не вийде. Слово – закон.
– Корнєєв, бля… Карочє, бля! Капєц, бля! Ясно?
– Ясно!
– Все! На позицію, бля… Могли по-тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!
– Ще невідомо, хто кого трахнув, – люто відказує Корнєєв.
Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.
– Ну шо… треба ментам дзвонити…
Встає з-за куща, вдивляється в об'єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом – тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…
Бінокль до очей – точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.
– Ви мене чуєте, суки? – від порогу.
– Завмерти! – наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…
– Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… – кричить механік.
– Люди! – верещить Пустовоєв. – Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!
Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.
– У чому проблема, синку? – гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.
Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.
– Я – Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це – моя фабрика! – виголошує з останніх сил. – Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл – один мертвий заручник!
Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.
– Зачекай, синку! – Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. – Давай… поговоримо. Скільки вас там?
– Достатньо!
– Заручників багато?
– До дідька! – Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. – Усіх сюди! Ти зрозумів?! – Чіпляється за двері.
– Зачекай! – Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. – Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?
– До восьмої ранку! – крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами – вжих! – у стовбур дерева.
– Не, ну не сука?! – образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: – Передавай, бля, ментам повідомлення по формі – теракт, захоплення об'єкту, є заручники.
– Скільки? – запитав кирпатий. – Невідомо?
– Чому ж, бля, невідомо? – буркнув вусань. – Ти тих бідах біля батарей перерахував?
– Так точно. Десятка зо два. Було…
– Що значить «було»?
– Валяться…
– Не, ну не сука?! – засмутився вусань. – Передавай. Заручників – орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.
Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі – синє небо, очима – в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз – щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.
Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно – риба.
– Так ось який терорист нам дістався, – зітхнула Зіна. – Хлопця голим по світу пустили…
– Блін, які ж баби дурні! – цвіркнув пузатий Потапов. – Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.
– Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати – раз плюнути!
– Він ледве з глузду не з'їхав, коли дізнався… – глухо сказав Горила. – Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…
– Йому гроші потрібні… – зметикувала мудра Зіна. – Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.
– Панове! – Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам'ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м'ячик кидають. – Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!
– Життя – багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.
– Е, розтринділися вони! – засмутилася Зіна. – Хай спочатку заплатить!
– Про що ви мелете, придурки?! – уїдливо розсміявся Потапов. – Вам усім строк світить!
Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.
– Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?
– Ви – співучасники! Ви за бабло погодилися…
– Матір Божа! Бог свідок – мене насильно затягли! – верескнув Пустовоєв.
– А ти, тітко, головна співучасниця. – Пузатий недобре зиркнув на Зіну – Приперлася ніби в туалет, а сама – під ствол!
– Під запальничку, ідіот! – Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам'ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.
– Душа болить… – сказав Костя.
– Е, ти ще! – психонула Зіна. – Дати тобі п'ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.
– Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… – подав голос Вова.
– Це навряд… – сказав Горила.
– Чому?
– Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.
На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.
– Та розв'яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров'ю зійде! – так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.
– Усе кльово… Зараз…
– Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся – не втечу й інших не розв'яжу. Давай допоможу…
Горила насупився.
– Аптечка в столі, – сказав.
Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками – залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.
– Ти ж… Я тобі вірю…
– Щоб я здохла! – запевнила Зіна.
В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов'язку забинтувала міцно.
