Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Пропоную простежити процес початку колонізації "Мерянської землі" християнською релігією. Першими самостійними єпископами, що начебто побували в ростовській землі, були згадані греки Феодор та Іларіон, що нібито супроводжували в Ростов і Муром синів Володимира Великого — Бориса і Гліба — у знаменитому 988 році. Завдяки працям професора О. О. Шахматова, ми переконалися, що Борис і Гліб у 988 році й пізніше не княжили в країні Моксель, або, для читача простіше, — у так званій ростовсько-суздальській землі.
Однак оскільки подібна облуда існує в московській історичній науці, поглянемо на неї більш пильно.
Никоновський "загальноросійський літописний звод" повідомляє, що обидва єпископи, нічого не зробивши в тій землі, з неї втекли: "Феодор и Иларион... избегоша нетерпяще неверия и досаждения людей". Це згадування цінне тим, що засвідчило проживання корінного фінського етносу в межиріччі Оки і Волги в 988 році. Тому що "волхвы возмущали чадь". І друге, що засвідчив факт втечі єпископів із мерянської землі: відсутність князівської влади в тій землі. Князь-християнин не дозволив би підданим вигнати зі своїх володінь єпископів, ним запрошених.
Маємо черговий прокол у московській історичній науці. Той період (XI століття) "загальноросійських літописних зводів" особливо наповнений очевидними абсурдами. Подам лише два із них, найбільш відвертих. Читачі зможуть переконатися, якому воістину титанічному фальшуванню піддалася московська історія, щоб бути пов’язаною з історією Київського князівства.
Перший абсурд.
Вихваляючи Юрія Довгорукого і його зусилля зі створення "Московської держави", відомий історик М. П. Погодін, спираючись на "російські літописи", стверджував у своїх "Дослідженнях, зауваженнях і лекціях": "Юрій (Довгорукий. — В. Б.) був у Ростовській (землі)... 1096 року, судячи з листа Мономаха до Олега Святославовича" [9, с. 72].
Як стверджував російський професор, князь не просто відвідав ростовську землю — він "управляв і володів своєю вотчиною". Весь парадокс подібного "володіння" полягає в тому, що Юрію Довгорукому в 1096 році було від 2 до 5 років. Можливо навіть, що до 1096 року він зовсім не народився. Маємо прямо-таки кричущий випадок московської історичної халтури. 1 насаджував подібну московську історичну халтуру не звичайний росіянин, а професор російської історії. Тут, як кажуть, далі йти нікуди. Тупик маразму.
Почитаємо ВРЕ (третє видання, т. 30, с. 413): "Юрій Довгорукий (народився) в 90-х роках XI століття — помер 15.5.1157 р.". Точний рік народження Юрія Довгорукого невідомий. Як невідомий точний рік народження Олександра, так званого Невського, і багатьох інших, де московській історії подібні дати знати невигідно. Що цікаво: відсунути рік народження Юрія Довгорукого, скажімо, на 80-ті роки не дозволяє серйозна заковика — рік народження його сина Всеволода Велике Гніздо — 1154-й: "Всеволод Велике Гніздо (народився) 1154 року — помер у 1212 р., великий князь Володимирський, син Юрія Довгорукого" [16, т.5, с. 442].
Якщо Юрій Довгорукий народився в 1090—1091 роках, то його син Всеволод народився в 64-літнього старця. Це при тому, що в X—XII століттях тривалість життя чоловіків, як правило, не перевищувала 40 років. Але й указати дату народження Юрія Довгорукого пізніше "90-х років" не дозволяє інше свідчення: рік народження першого сина Юрія — Андрія, так званого Боголюбського — 1111-й. Послухайте: "Андрій Боголюбський (народився) близько 1111 року — номеру 1174 році, князь Володимиро-Суздальський із 1157 р.. cm Юрія Довгорукого" 116, т. 2, с. 19].
Тобто син Андрій народився в 19—20-літнього Юрія Довгорукого. Хоч сяк, а хоч так — на межі людських можливостей. Куди не кинь — то все клин. Так, на винятках із правил і на домислах, побудувала Московія свою історичну міфологію.
Що ж стосується Юрія Довгорукого, його анекдотичного відвідування "Ростовської (землі) в 1096 році", то, як бачимо, стверджувати подібне — принаймні дивно. Щоб не сказати — нерозумно.
Другий абсурд.
Ще більший вимисел подається в інших "загально- російських літописних зводах". У них мова йде про те, нібито Київська митрополія наприкінці XI століття переїхала в ростовсько-суздальську землю. "Під 1096 р. літопис згадує в Суздалі "двір і монастир" митрополичий і "церковь св. Дмитрия, юже бе дал Ефрем митрополит и с селы". І ще: "Ефрем митрополит бе бо прежде в Переславле митрополья" [9, с. 94].
У "літопису" навіть повне ім’я митрополита подається як "Єфрем Переславський". Ось так, шановні читачі, "митрополит Єфрем” ще в 1096 році перемістив митрополію чи то в "Суждаль”, чи то в "Переславль". Московське бажання величі ще з далеких часів під час включення "вставок" у "загальноросійські літописні зводи" досягало маразму. Навіть російські історики подібні "свідчення старовини" намагалися замовчувати та обходити їх стороною.
Не будемо зайвий раз вказувати на культурну відсталість "Мерської землі" того часу, коли "побут Мері нічим не відрізнявся від стану взагалі дикого племені'".
Через це кожне слово "загальноросійського літописного зводу", кожен факт, ним поданий, повинні бути піддані глибокому аналізу й ретельній перевірці. А всі відвідування Рюриковичами ростовсько-суздальської землі з 1015 до 1137 року с радше вигадками, ніж історичними фактами. Навіть російські професори змушені були, хоча б мимохідь, писати про це. Послухайте:
"Протягом усього цього тривалого часу, від Олега до Юрія Довгорукого, — жоден із князів не живе подовгу в далекій Ростовській області. Всі вони є там гостями, і то нечастими" [9, с. 71].
Тому розглядати кожну вигадану поїздку князя в країну Моксель нема рації. Вони настільки суперечливі за мотивами й діями, за описами і часом, що не піддаються поясненню й звичайній людській логіці. Пропоную подібне зробити молодому незалежному вченому і запевняю його, що, зіставивши всі факти, він не витратить даремно часу, набере багато матеріалу не на одну дисертацію. Адже ця тема в московській історії була забороненою стежкою для кожної людини.
Я ж, як обіцяв раніше, розгляну процес появи так званого Ростовсько-Суздальського князівства спільним зусиллям православної церкви і князів. При цьому простежимо: чи був у період дослідження в тій землі князь і чи існувала там князівська влада взагалі.
Не покладатимемося на вигадану історичну "балаканину". Тому що, як побачимо, до середини XII століття так звана ростовсько-суздальська земля, а вірніше — країна Моксель, не мала ніяких державних зв’язків із Великим Київським князівством.
Згідно з дослідженнями Чернігівського архієпископа Філарета. першим Історично достовірним єпископом, який відправився в ростовську землю (саме!!!) до мерян. був грек Леонтій, родом із Константинополя. Скоріше за все, єпископ Леонтій. згодом оголошений святим православної церкви, був у підпорядкуванні Київської митрополії. Хоча не виключено, що його спрямував у далекі мерянські землі сам Всесвітній Патріарх. А Київській митрополії лише пропонувалося надавати підтримку єпископові у справі збільшеїшн "Божої череди".
Читаємо російського професора Д, О. Корсакова, його книгу "Меря й Ростовське князівство", виданої в імперії 1872 року:
"За даними преосв. Філарета Чернігівського, просвітительська діяльність Леонтія в Ростовській землі належить до другої половини XI в. Святий Леонтій застав у своїй віддаленій єпархії язичників затятих І диких. [Ми про це постійно нагадуємо. — В. Б.) Князя тоді там не було, і Леонтій повинен був боротися з язичництвом тільки моральними засобами. Проповідь його не лише не мала успіху, а й збудила повстання язичників. Вони обсипали Леонтія лайкою, били його й, нарешті, вигнали з Ростова.., Поселившись неподалік від міста, біля струмка Брутовщини, у невеликій келії, Леонтій побудував біля неї дерев’яну церкву й, бачачи затятість до язичництва тубільців, зважився впливати на юне покоління. Він зазивав до себе дітей, годував їх і пестив; діти ходили до нього охоче в келію, а він учив їх християнській вірі та хрестив... Знову обурилися язичники. Юрба їх з кийками і зброєю рушила, щоб убити або вигнати Леонтія... Християнству ще не час був восторжествувати тут над язичництвом, до якого була дуже прив’язана "заблудшая Чудь", як мовиться в Никоновському літопису. Леонтій помер мученицькою смертю. Преосвященний Філарет гадає, що вбивство св. Леонтія сталося 1073 року" [9, с. 87—88].
