Прапороносці - Гончар Олександр Терентійович (список книг TXT) 📗

XIV

Фронт щодалі глибше входив у гори. Почалася система численних гірських хребтів. Вже не один такий хребет перевалили війська. Збитий з висот, противник відкочувався в глибину гір. Полки стали на дньовку. Черниці і Брянський лежали в садку на вигорілій траві. Брянський діставав із своєї планшетки якісь схеми і записи з формулами, пояснюючи їх Чернишеві, явно задоволений тим, що Черниш його розуміє. Над ними розкинула крислаті віти чорна обгоріла яблуня, на якгй дивними здавалися плоди, що висіли, мов на новорічній ялинці. Вони були зовсім попечені в полум’ї пожежі. Неподалік ще тліла кучугура попелу, і тільки уцілілий комин, біліючи серед нього, свідчив, що вчора тут стояло людське житло. Останні дні не дає дихати авіація противника. Бомбить гірські шляхи, бомбить села, де війська зупиняються на перепочинок. Тоді дороги й садки наїжуються стволами зеніток. Це вже справжня Трансільванія. Типова картина: село з усіх боків оточене пасмами безплідних гір, і тільки в цьому котловані буяють рясні сади, городи, виноградники. Напередодні це село бомбили, і згарища й досі дим-ляться. — Надсилай оці свої міркування прямо в наркомат, — радить Черниш Брянському. — Там, я певен, їх обов’язково візьмуть до уваги при складанні нових настановлень. — Мені здається, — говорив Брянський, — що ці спостереження я обгрунтував досить переконливо. З математичною точністю. Адже наші міномети — порівняно новий тип озброєння, і природно, що вогневі можливості їх ще не повністю досліджено. Міномет має велике майбутнє. Візьми хоча б «катюші» — найкращі сучасні міномети... Да, так ти згоден? Побудований таким чином, як це я пропоную, огонь трьох мінометних рот полку обов’язково накриває траншею противника і не дає йому змоги підняти голову. Тут жодна міна не ляже марно. Наші стрільці можуть сміливо кидатись на перший пояс оборони... До них підходить Сагайда. Сьогодні тут, на зупинці, батальйон одержав, нарешті, пошту за кілька днів—свіжі газети, журнали, півмішка листів. Сагайді не було нічого. Він, видно, нудьгує і не знаходить собі місця. Зриває над головою обпечене яблуко і знічев’я їсть його. — У нас на околиці, на пасіках, жила баба Щураїха, — починає він, лягаючи під деревом. — Разів у десять старіша за оцю яблуню. Коли я йду, бувало, з хлопцями в парк на танці, вона стоїть на порозі і галасує: «А, Сагайдин пройдисвіт!.. Це ти мого собаку вбив!» Проте славна була бабуся. Цікаво б знати, чи вона ще жива... З’являється звідкись Денис Блаженко і, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардії старшого лейтенанта звернутись до нього. Брянський дозволяє. Блаженко в коротких словах доповідає суть справи. Як відомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений під дотами в руку, залишився в строю і виконував бойові завдання. За такий вчинок брат його, Роман, заслуговує нагороди; він, Денис, питався про це в замполіта гвардії майора Воронцова. — Ви трохи запізнились, Блаженко. Я вже подав і на Романа, і на вас, і на багатьох інших. Будете й надалі чесними воїнами, будьте певні, засяє на грудях і «Відвага», і «Слава». Я не скупий для хорошого солдата. Можете йти. — Ой жила, — сказав Сагайда, коли єфрейтор, відкозирявши за всіма правилами, відійшов. — Жйла-то жила, — згодився Брянський, — але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплінований і стріляє краще за інших. Брянський не встиг кінчити. Небо раптом загуло десь зовсім близько за горою, і хтось страшно закричав: — Повітря! Повітря!!! Вони зірвались на ноги і кинулись до найближчої щілини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку. По садках залопотіли зенітки, про які досі й не знала піхота, що вони тут є. Бійці заметались, і їх стало одразу дуже багато. Одні шукали схованок у землі, інші кинулися за село в гори, що обступили його стрімкими кам’яними мурами. В нестямі дерлися кудись між стрімке каміння і знову скочувались вниз. Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальніше. Черниш плигнув у щілину на чиїсь пругкі тіла. Земля розкололась і вдарила вгору пружним полум’ям. Стало гірко й темно. — Пронеси, пронеси! — палко шептав хтось під Чернишем. Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепуджені коні в запряжці і без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щілиною. «Невже тут, невже тут? — гарячкове працювала думка Черниша. — Не може бути, не може бути!» — О, пронеси, пронеси, — шепотіло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, і стало душно. Наступний вибух уже — він чув — розлігся далі, потім — ще далі. — Прогуло! — озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Він допоміг і Чернишеві видобути ноги, привалені землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щілини підвівся Хаєцький, вибираючи сіно з вусів. — Хаєцький! — здивувався Черниш. — Це ви були піді мною? — Як бачите, товаришу гвардії молодший лейтенант. Справді я. — То ви й шепотіли: «Пронеси»? — Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакі праники летіли повз нас, га? Садком біг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледівши своїх, він крикнув: — Старшого лейтенанта не бачили? — Ні, — відповів Сагайда. — Ми й самих себе не бачили. — От горечко! — вдарив Шовкун об поли руками і кинувся бігти далі. — Ось вони тут! — пожалів земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зітхнув і підійшов до щілини, ніяковіючи перед усіма за своє збентеження. — Там усі живі? — звернувся до нього Брянський, вилізаючи з окопу. — Наші всі. А в четвертій роті... Лихо! їх було двоє чи троє під черешнею... То ні єден не встав. — Горить! — раптом вигукнув Хома. — «Містер» горить! Всі глянули, куди він вказував. Справді, на одній з найвищих гір, розіп’явшись на деревах, як чорний крук, догорав підбитий нашими зенітками ворожий літак. Султан чорного диму вставав над ним. — Гарно горить, — сказав Брянський. Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом. Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней. — Запряжені? — спитав Хома Хаєцький. — Запряжені. — Гніді? — Гніді. — Не бачили. Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою. — А які тут соняшники ростуть — па-атку мій! — заспівав Хаєцький. — Буде, як з нашу хату! — А вистигає все пізніше, хоч і південь, — зауважив Шовкун. — Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива... Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п’ятеро коней і потрощено його каруцу. — А вашого поранило, — звернувся він до Черниша. — Дуже? — рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло. — Як вам сказати... Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти... Там і лежить, на соші... — Покажіть мені. Вони пішли з Блаженком. — Не журіться, ми вам коня добудемо, — на ходу заспокоював Блаженко свого командира. — Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп’ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?.. Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!..» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!..» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку. Кінь дивився. Пролунав постріл. XV Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний. — Наш, вітчизняний, — визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. — Густий, карапуз, хай його мамі! Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога — бельгійських, французьких, угорських, — переконалися, що все-таки найвитриваліші коні — це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві. Хома Хаєцький з цього приводу мудрував: — Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!.. Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!.. Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків. Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати. Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив. — Тільки ж не до темноти, — попередив він. — Єсть... Доженем колону ще завидна, — пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: — Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина. Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір’ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву. Ліворуч по долині, вкритій лісом, на значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища. Там мала бути кузня. На стежці, яка звертала туди від шосе, виднілися свіжі сліди підків. Коли Брянський і Черниш уже звертали на стежку, їх обігнав Козаков. Він щодуху мчав униз по шосе в червоній пожежній машині з мідними дзвонами по боках. В машині стояли ще кілька полкових розвідників з автоматами, в пілотках набакир. За кермом сидів маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначені захищати європейського панка від передчасних зморщок, тепер захищали бійця від сонця і пилюги... — На захід! — пролітаючи, гукнув Козаков Брянському і Чернишеві. — На завдання! Коні шарпнулися в кювет від скаженої червоної машини, що з дзвоном і гуркотом промчала повз них. А в долині вже командир полку, зупинивши свій мотоцикл, вихопився з нього і підняв назустріч своїм любимим «вовкам» нагайку, як регулювальник червоний прапорець. — Битиме, — весело сказав Брянський. — Академік-то академік, а відлупцює — будь здоров. Їхні коні тюпали по кам’яній стежці, все далі заглиблюючись в ліс. Тиша огортала їх. Поруч дзюркотів ясний струмок, стрибаючи по зеленім, оброслім мохом камінню. Черниш зупинив коня і пішов до струмка напитись. — Юрій! — гукнув він, лежачи над струмком. — Справжній тобі нарзан!.. П’єш і ще хочеться! Брянський теж встав, підійшов до струмка. Справді, це була не звичайна — мінеральна вода. Свіжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю міцною приємною різкістю, і сльози виступали офіцерам на очах, коли вони пили. — Запам’ятай це місце, Євгене, — сказав Брянський. — Після війни приїдемо сюди відпочивати. — Доживем? Брянський не відповів, задивившись на мальовничі в лісах гори, що підіймалися перед ним на півнеба. — Коли будеш, Євгене, уже старим, — після тривалої паузи сказав Брянський, — згадай колись оцей струмок, де це було і з ким ти пив. — Добре... — Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згадає. Вони набрали у фляги мінеральної води, щоб повезти своєму комбатові. — Скажемо, що це гірське вино. Знову сіли на коней. Гори навколо мовби висіли в повітрі, такі вони були прозорі й легкі в ці останні дні ясного гірського літа. Ліси наче світилися наскрізь. Контури кожного дерева, кожної скелі були напрочуд виразні, як у панорамі бінокля, бо в чистім повітрі тут ніколи не було того пилу, найдрібнішого сухого туману, що в низьких місцях завжди зменшував видимість. Де-не-де уже прохоплювалось по лісах перше полум’я осіннього багрянцю, від якого вони ставали ще пишніші й барвистіші. Найменший шерхіт, луск гіллячки, шум пташиного крила, цокання копит — все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо. І дзвінке повітря, і дзвінкі гори, і ліси — здавалося, все починало від кожного слова бриніти, як грандіозна мембрана. При в’їзді в село вершників уже чекали, юрмлячись край доріжки, босоногі діти. Вони, видно, ще здалеку помітили вершників. — Ковач? Ковач? — навперебій допитувалась дітвора. — Ван, ван! Видно було, що діти довго, з нетерплячою радістю чекали гостей і тепер одне поперед одного хотіли чимось прислужитись офіцерам. Ескортовані юрбою обшарпаної малечі, Брянський і Черниш неквапом підіймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували діти, мав бути ковач. З кожного подвір’я виглядали цілими сім’ями пожильці. Чоловіки скидали зім’яті капелюхи, а жінки, всміхаючись, закликали пити молоко. Чорні важкі буйволи, лімиво ремигаючи, лежали в загородах у теплій багнюці. Дітям приїзд офіцерів, видно, був за свято. Вигуками та красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай: Іван теж кував коня, шукав вина і потім поїхав доганяти своїх. За селищем, під самою горою, на висячім мосту видні-лись вагонетки, а нижче, між великими конусами дробленого каміння, пролягала вузькоколійка і стояли довгі дерев’яні бараки. Там були каменоломні. В кінці вулички Черниш і Брянський раптом зупинились і здивовано переглянулись. Що це? До їхнього слуху десь з-під гори доносився спів — урочистий, повільний, грізний, ніби з кам’яної печери. Вони не розбирали слів, але ж знали цей мотив, рідний з дитинства, з піонерських загонів, мотив, з яким вони росли, виховувались і мужніли, — «Інтернаціонал»! Діти, теж зупинившись, з радісною гордістю дивились на офіцерів: «Інтернаціонал»! Брянський і Черниш ударили по конях і поїхали швидше. Скоро вуличка кінчилась, і перед їхніми очима відкрився невеликий, оточений господарськими будівлями кам’яний майдан перед каменоломнями. Біля одного з сараїв чорніла купа деревного вугілля, лежали різні машини, залізний брухт, кайла. Це, видно, і була кузня — майстерня каменоломень. Навпроти широко відчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалі, їх було чоловік десять, усі без капелюхів, у брезентових фартухах, з молотками в руках. Це вони й співали пролетарський гімн. Коли Брянський і Черниш під’їхали, один з ковалів вийшов наперед і урочисто вклонився їм. — Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! — сказав він виразно одному, потім другому. Офіцери зніяковіли, зворушені цією пишно-церемонійною зустріччю, до якої вони не звикли і якої зовсім не ждали. Тим часом коваль пояснював своєю рідною говіркою, що він буковинець родом, а працює тут у каменоломнях барона Штрайха. Його товариші-робітники хотіли б чимось гідно зустріти радянських вояків, але вони бідні, у них, крім дітей, нема нічого, і вони вирішили зустріти радянських воїнів «Інтернаціоналом». Бо німці забрали в них молодь і погнали будувати укріплення. Німці забрали худобу, якщо хто не встиг заховати її, вигнавши в гори. Але германи не могли забрати в них «Інтернаціонал». Брянський і Черниці, схвильовані і зворушені, зскочили з сідел і, вітаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалі вправно хапали їх за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно. Особливу симпатію викликав шкутильгаючий коник Черниша. Міцний, як качан, сумирний, з густою чуприною на лобі, він дозволяв дітям бавитися з ним, лазити попід черевом і акуратно підбирав жвавими губами ласощі з їхніх долонь. Йому давали вилущені горіхові зерна, персики, виноград, і він усе охоче поїдав. — Руський! — галасували діти, тішачись і радіючи, що коник такий маленький і все їсть. — Руський! Йов, йов! Тим часом ковалі підгонили на нього підкови, не дозволяючи ні Брянському, ні Чернишеві допомагати їм. Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер нароблять багато малих підків спеціально для руських коней. Підкують так, щоб вони зійшли з бійцями на найвищі гребені Альп. Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений мешканцями селища — чоловіками, жінками, старими, дітьми. Тут були угорські, румунські сім’ї і кілька родин українців з Буковини та Карпат. Всі вони багато років працювали на цих каменоломнях. Були також біженці, переважно молоді дівчата з Альба-Юлії, Сібіу та інших міст. Вони рятувалися в цих горах від війни і міського голодування. Деякі з них, не соромлячись старих, підходили до Черниша і Брянського, невимушене оглядали з ніг до голови їхнє обмундирування і ласкаво поляпували юнаків офіцерів по щоках. Нові Усі приязно сміялись, старі й молоді, не осуджуючи дівчат за їх вільність, від якої обох офіцерів кидало в жар. До таких ніжностей, та ще прилюдних, вони не звикли. Жінки несли їм фрукти, козиний сир, бринзу, молоко, але Брянський і Черниш їли тільки фрукти, а бринзи не хотіли. — Нем отравіт, — запевняли жінки, перші куштуючи їжу. — Германам отравіт, руським — нем отравіт. Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не буде тут барона Штрайха, а будуть нові, демократичні порядки, то всі кинулись тиснути йому руку, а діти почали захоплено свистіти горам, наче в них ще сидів проклятий барон Штрайх. Молода циганка набивалася поворожити Чернишеві, попереджаючи, що не вимагає ніякої плати. Черниш розсміявся: — Нам не треба ворожити. Ми й так знаємо, що нас чекає попереду. Коли коні вже були підковані, ковалі ще прив’язали по кілька запасних підків до сідел. Вони не хотіли брати гроші, тільки попросили зірки від пілоток. — Добре підкували, від серця, — запевняв буковинець на прощання. — Хай не зітруться підкови, хай не підіб’ються ваші коні! — Продзвенять по всій Європі, — сказав Брянський, легко плигаючи в сідло. Коли вони від’їхали, спускаючись у ту саму тісну кам’яну вуличку, за ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робітники виряджали своїх визволителів у далеку благородну путь. В чоловічий хор тепер вплітались, як шовкові барвисті нитки, і дитячі, й дівочі голоси. Вечірнє небо, гори, ліси, відлунюючи той спів, бриніли, як грандіозна чутлива мембрана.