Рожеві сиропи (збірник) - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
— Не знаєте, коли Степан народився? — запитав Сергій Валентинович тривожним голосом.
— Який Степан?
— Мерчинський. Дід Оліньки.
— У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, — спокійно відповіла Надія Миколаївна.
— Ні-ні, рік. Рік скажіть.
— Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.
— Дякую. А коли Олінька прийде? — зловісно запитав листоноша.
— Та от уже має бути.
За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.
— Всім привіт, — радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.
— Олінька, стій!
— А? — розвернулася вона.
— Бе, — сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.
Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.
- І бутерброди у вас — паршиві, - звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.
За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.
Розділ 4
— О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу — він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить. Гроші великі просить. бо ото один майстер на все село.
— Ну, гроші не проблема.
— Він багато бере. А вам, Афанасій Вікентійович, півхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обійдеться.
— Я ж кажу, Стьопа, що гроші — не проблема. Це я на так питаю, на потім.
Афоня повзав уздовж і впоперек своєї ділянки з рулеткою, вимірював, примічав. Іноді зупинявся навпроти одного зі своїх численних розвалених сараїв та міркував уголос:
— Знесу к ляшій матері. І басейн поставлю.
Сусіди час від часу зазирали у двір Афанасія, але нічого втямити не могли. Одні казали, що Афанасій десь викопав скарб і тепер зробить тут собі парадіс. Інші шепталися, що до Афанасія приїхав його чоловік з Америки, дуже багатий мужчина, і наче хтось навіть бачив якогось чудного джентльмена у білому фраку, і що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горіховим ціпком. Так чи інакше, але Афанасій затіяв щось надзвичайне. Грандіозне.
Коли ж Афоня випадково довідався про несподіваний від'їзд дяді Сергія Валентиновича, він, сидячи на веранді й п'ючи гіркий настій з безсмертника та полині, дістав свій камінець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, ніж пошепки, промовив:
— Якщо та децелина змусила Сергія поїхати з села, то скільки ж потягне цей камінь!
Афоня вистрибнув зі свого пильного розламаного крісла й побіг до Ваниної баби питатися, чи, бува, не хоче Зінка продати йому свою ділянку.
— Поле для гольфа. Ви уявляєте, яке поле для гольфа тут можна зробити! — аргументував він своє бажання викупити ділянку.
— Ти придурок, Афоня?
— Зінуля, Зінчик, разом заживемо! Ти уяви собі, побудуємо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенісний.
— Та на хріна мені твій корт!
— Треба у Вані спитати. Де Ваня?
— На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак — і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.
— Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.
— Да? — Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.
— Да! — мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.
— Не мороч мені голову. Іди давай.
Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів — пільговий. А ще… а ще, — Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, — альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…
Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.
— Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?
— Тут я! — відгукнувся Афоня.
Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.
— Афанасію Вікентійовичу, доброго вечора.
— А, Коля! Привіт.
Вони потисли один одному руки. Колю Афанасій знав ще з міста — до вісімдесят третього були сусідами, жили у гуртожитку на одному поверсі. Афоня запропонував гостю сісти.
— Постою. Тим більше перед начальством… — І на устах Колі заграла багатообіцяюча посмішка.
— Яке начальство? — не зрозумів Афоня. — Хто начальство?
— Ви начальство.
— Я? Чого ж це?
— Тут таке дєло, Афанасію Вікентійовичу. Щепетільне дєло. Ви живете тут, у Софіївці, а ми там, у Станіславчику, — бородань махнув рукою на захід.
— Ну?
— Так ви дачник, і у нас там дачний кооператив. У нас Ігор Іванович, прєдсєдатєль, того місяця під комбайн попав, як кажуть, тепер з Богом балакає, і ми совєтом кооперативу рішили, що тепер ви наш прєдсєдатєль.
— Та як же? Я ж до вашої організації ніяк не відношусь. У вас свої там, кооператори. — І Афоня, вважаючи свій жарт вдалим, посміхнувся. — Як же ж я можу бути прєдсєдатєлєм?
— Так рішили на раді. Сотня будинків — це вже майже село — тепер у вашому розпорядженні.
— Я тепер що, поміщик?
— Чому ж поміщик? Прєдсєдатєль. Єслі де який спор, хтось ділянки не поділив, або кому які паї — кооператив росте… ну і відповідальність, конєшно. Вивіз сміття, озеро зривати будемо, охота, знову ж таки. У нас куріпки є, лисицю того року бачили.
— Чекайте, а що мені за резон?
— Власть, — підлесливо посміхнувся Коля й поклонився у пояс.
— Ну-ну, Коля, це зайве.
— Жартую, Афанасію Вікентійовичу. То як?
Афанасій на мить задумався, але лише на мить.
— Ну, можна спробувати!
— От і ладушкі, - пробасив Коля, поплескав Афоню по спині, розвернувся і зник за парканом.
— Власть! — пошепки промовив Афанасій і підтягнув животик. — Власть — це ладушкі. А басейн? Корт?
Усе літо Афоня працював на благо кооперативу «Станіславчик». На бабу Зіну образився — велика пава, теж мені. Кілька разів перетинався з Ванею, але той весь час був чимось заклопотаний, бігав, возився з книжками. Здавалося, малий навіть подорослішав. З басейном та тенісним кортом, не кажучи вже про галявину для гольфа, довелося зачекати. Вирішив Афоня все це громіздке діло відкласти на наступний рік. Та й камінь треба ще продати. Можливо, розпиляти та частинами переправити за кордон, а це діло серйозне, тут треба мати і час, і терпіння.
Думка про багатство, власником якого він став, неабияк надихала Афоню на працю. Кооператив виділив шановному Афанасію Вікентійовичу моторолер, а тому три кілометри до «Станіславчика» не були вже такими недоступними. Десь тричі на день Афоня їздив до кооперативу, курсував між двома селами, сільрадами та лісництвами, часом залишався ночувати в дачному посьолку. Дачники були різними. Траплялися й люди досить заможні, а тому при добрій організаційній роботі Афанасія ніхто грошей не жалів. Давали і на озеро, і на вивіз сміття, і навіть на лісні угіддя, де Афанасій розвів живність для полювання.
Дехто заздрив — переважно місцева влада. Заважала працювати, всіляко шкодила та пхала палки в колеса, але Афанасій завжди знаходив лазівки та обхідні шляхи для досягнення своїх та кооперативних цілей. За два місяці «Станіславчик» зацвів так, як жодний дачний кооператив в усій області. Приїздили зі столиці — дивитися на таке чудо, про Афанасія навіть колонку надрукували у районній газеті. «Голова кооперативу «Станіславчик» не зупиниться ні перед чим». Подейкували, що односільчани Афанасія пропонували прописатися в Софіївці та стати головою сільради, але Афанасій побоявся виписуватися з київської квартири. Влада — діло хитке та непевне.
