Тема для медитації - Кононович Леонід (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

... прокидався довго й тяжко. Всеньке тіло було наче з каміння, й коли він ворушив уві сні ногою чи рукою, то натруджені м’язи озивалися тупим болем, який врешті-решт віддавався попід ребрами, де причаєно пульсував і пульсував тремтливий болючий згусток. Аж ось у голові стало світліти, неначе б він спливав на білий світ із глибини темного плеса, й коли очі його нарешті розплющилися, то перше, що відбилося в їхніх чоловічках, була низька запорошена стеля з грубими сволоками, де поснувалося темне павутиння. Він зачудовано кліпнув і, обернувши голову, зиркнув на причілкове вікно, в яке цідилося вбоге ранкове сяєво, а тоді звісився з ліжка й поглянув на стола, біля котрого стояв порожній стілець. Його свідомість іще перебувала у примарних обіймах сну і не могла второпати, куди ж поділися оті люди, які щойно балакали такими реальними живими голосами й чому над яворовим гіллям у вікні видніє розмите сіре небо, яке скидається на мочарище з купинами дрібного хмар’я; але наступного менту перед його внутрішнім зором постали провалля з химерними сувоями туману, жовтий конус електричного світла у пітьмі, хатина у вербах, що зизить гарячою плямою вікна, — й він струснув головою, заганяючи це видиво у щонайдальші закутки підсвідомости, а тоді одкинув ковдру і спустив ноги на холодну долівку.

У хаті висіла похмура мертва тиша. Ані в світлиці, ані надворі не чутно було жодного звуку, й що довше він сидів на ліжку, напружено вслухаючись у це безгоміння, то дужче й дужче утверджувався в переконанні, що таки нарешті повернувся додому й оті безлисті голі явори, що схилилися над провулком, — це явори, які він бачив із перших днів свого життя, а вичовгана дубова лава попід вікном, — ота самісінька лава, де він повзав, іще як не вмів ходити. Нарешті він поворухнувся й, потягши до себе комбеза, що висів на дерев’яній спинці ліжка, заходився помалу вдягатися. М’язи на спині боліли так, наче по них трактор гарцював, і взуваючи тяжкі армійські черевики, він аж головою покрутив — ще рік тому перехід із повним спорядженням був для нього звичайнісінькою річчю! Тупнувши за звичкою, кілька разів ногами, щоб перевірити, чи не мулятиме взуття, він урешті підвівся й, узявши відро для води, що стояло в передпокої під вікном, потяг надвір.

Лагідне млисте безвітря огорнуло його з ніг до голови, мов літепло, допіру він переступив поріг і, покинувши сінешні двері розчахнутими навстіж, спинився насеред обійстя. Небо супилося, мов чоловік на лиці, однак із розмитого сірого хмар’я струменіло м’яке сяєво, од якого бляклий осінній краєвид палахкотів теплими барвами, й на їхньому тлі вже не так прикро та вбого виглядало чорне гілля кощавої старої груші, яка росла скрай причілка, і здоровецький бур’ян, що геть заполонив дворисько й підступав аж до самісіньких вікон, і темні провалені стріхи покинутих осель, які бовваніли упростяж вулиці. Юр трохи постояв, роззираючись зокола, а потім переклав відро у другу руку й помалу рушив у берег, спускаючись насилу помітним прослідком, що брався попід городом. Земля не оралася вже років зо три, й на городі повиганяло будяки, височезну нехворощ і таку лободу, що треба було голову задирати, щоб побачити її верха. Ще кілька кроків — і прослідок геть згубився у хащах, і йому довелося брести сливе на безбач, силоміць продираючись крізь густе сухе бадилля, що з тріском і хрясканням ламалося під ногами. Аж ось із берегів потягло запахом верби, вогкого мулу й латаття; прослідок вихопився на леваду й, метнувшись попід кручею, вперся в криничку з дерев’яними цямринами, які обросли клаптями зеленого й бурого моху. Поставивши відро, Юр опустився на коліна, розігнав долонею пожухле ясенове листя, яке плавало на темній воді, й нахилившись...

ГЛОСАРІЙ. У морі-окіяні камінний ідол стоїть. Він ні живе, ні вмирає, на кров людську зв’ягає. Приїхав до моря козак-нетяга, лицар християнський, став він кривого запоясника діставати, став білеє тіло своє козацьке втинати, камінного ідола живою кривлею причащати. — «Ідоле, ідолисько, ідолище погане! Чи ти з ліса чи з праліса, чи ти зо дня чи ти з полудня, чи ти з ночі чи ти з півночі, чи ти живий чи ти мертвий — пий мою кривлю, ідоле» [1]

(…)

вибиратися на той світ одне за одним, і якогось дня він приїхав і не застав у цьому провулку ані жодної живої душі...

ГЛОСАРІЙ. На горі огонь горить, коло огня залізний стовп стоїть, коло стовпа троє зміїв червоних лежить, — первий із трьома головами, другий із п’ятьма головами, третій із сьома головами. Вони ревуть-волають, з білого світа помочи виглядають. Летіли через кам ’яну гору три діви простоволосі — з ножами, з мечами, з огняними очами. Стали вони над тою горою кружеляти, стали до зміїв такими словами промовляти: «Ой чого ж ви ревете-волаєте, червонії ви змії?» — «Ой як же ж нам не ревти, як же ж нам не волати, як закуто нас у заліза, поки й конця світа!» — «А хто ж вас ізвоював, хто ж вас у заліза кував, червонії ви змії?» — «Звоював нас Юр-богатир, лицар християнський, козак запорозький! На залізному току булавою нас бив-побивав, залізними путами до камінної гори кував, на смерть да погибель остатнім закляттям заклинав — щоб ми над миром християнським не літали, край веселий, люд хрещений не плюндрували, душі козацькії з білим тілом не розлучали...»

... зненавидів школу від самого першого дня. І зараз увічню стоїть: парти у чотири ряди. Здоровецький клас із лискучою чорною дошкою. І парсуна примруженого татаркуватого чоловіка на білій-білій стіні.

— Скажіть мені, дітки, хто зображений на цьому портреті?

Високий жіночий голос дзвенить у порожнечі класу, неначе бите шкло.

— Стоян?

Мизатий хлопчик, грюкнувши кришкою парти, схопився на ноги.

— Це — вождь трудящих усього світу Володимир Ілліч Ленін!

— Правильно. Сідай, Стоян! Це Ленін, вождь світового пролетаріату... А хто скаже тепер, що ж таке зробив Ленін для трудового народу?

В класі було тихо.

— Що, ніхто не знає?

Я поворухнувся й підняв руку.

— Юр?

— Ну... — я встав і потупцював на місці. — Ну, він як ото була революція... то він таке зробив... ну, це...

— І що ж саме?

— Ну, цей Лєнін... він... він хліб у людей забрав!

— Що?.. Що таке?!

— Ну, він загадав активістам, щоб вони хліб у людей одібрали... А вони тоді пішли по хатах і геть усе до зернини витрушували! І тоді люде стали мерти з голоду.

— Хто... загадав?

— Отсей же ж... Лєнін! І ще один дядько.

— Як-як?!

— Ну, той дядько... Троцький він звався, о! Люде казали: Лєнін і Троцький забрали хліб сиротський.

— Ти... що плетеш? Ти що мелеш оце, урвителю?!

Голос дзвенить на високій ноті, й від того аж у вухах вібрує.

— А я що хіба... так люде кажуть!

— Та де ти їх бачив... де це ти бачив таких людей, обревку?!

Біла рука з довгими пальцями ухопила мене за чубчика.

— Я тебе зараз навчу, як совецьку власть любити! — Вчителька зігнула мене в три погибелі й стала товкти головою об парту. — Ти диви, що воно собі надумало! Ми душу з тебе виб’ємо, скотиняко! Ми покажемо тобі, де раки зимують! Ми тебе в бублика скрутимо й плакати заставимо! Це старого Юра насіння... це петлюрівця отого цуценя, щоб воно їм здохло! Ану геть із класу, драбуго, й без баби щоб не приходив!

На все життя запам’яталося: гострий запах парфумів, який струменіє од зачіски, безжальна тверда рука і таке відчуття, наче ти мале звіря, котре силоміць загнали у цей величезний клас, щоб цькувати цілих десять років.

— Ні батька, ні матери... росте як бур’ян... — бубонів у порожньому класі бабин голос. — Хіба ж за ним догледиш...

— Але ж ви подумайте: першокласник — і плете отаку антирадянщину! А що ж із нього буде, як він виросте?! Це ж звірюка буде... убивця якийсь! І, до речі, де це він отакого набрався?

— А Господь його знає... либонь, почуло десь...