Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Недавнє минуле заперечується рішуче й пристрасно, насамперед відкидається настанова на зображальність, соціальну аналітику, ідеологічну дидактику тощо. Без такого розрахунку з соціалістичним реалізмом ніякий поступ чи оновлення просто не могли б відбутися. Авангардних жестів не бракувало, молоді прозаїки з якоюсь іноді сливе підлітковою бравадою хапалися за табуйовані теми (секс, алкоголь, наркотики, пригоди з повіями…), яких нарешті не викреслювали пильні редактори й цензори, часто демонструючи трохи кумедну — як на кінець XX століття — м’язисту маскулінність, неодмінним атрибутом якої має бути зневага до жінки й добра обізнаність з міцними напоями. Це були симптоми, можливо, що й неуникненної дитячої хвороби, і перебільшувати її загрозу аж ніяк не варто.

Здається, для Оксани Забужко, Євгена Пашковського, Тараса Прохаська (а трохи згодом і для Сергія Жадана та деяких його ровесників) найважливіше (чи найважче?!) було дистанціюватися від шістдесятників. Офіційний соцреалізм ніколи, зрештою, всерйоз не сприймався, натомість поезією Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча захоплювалися, напівзаборонений Гончарів «Собор» став у чомусь знаковим текстом останніх радянських десятиліть. І потрібна була, сказати б, інтелектуальна мужність, щоб відокремити патріотичну газетну риторику й дидактику від мистецтва і визнати, що той таки «Собор» не найкращий навіть у доробку самого його автора, що — абсолютно правильні в сенсі ідеології й водночас безнадійно одновимірні психологічно — ідеальні металурги з ідеальної робітничої Зачіплянки — то аж ніяк не герої, котрі допоможуть пізнати якісь виміри чи грані загальнолюдськи значущого й цікавого, а відтак непроминального, універсального досвіду.

Пафос шістдесятництва наснажив віршовану публіцистику кінця вісімдесятих, поети-проводирі активно зловживали дієсловами наказового способу, трибунно закликаючи натовпи до державотворення. Коли й була в цьому якась непідробність емоцій чи попросту щирість, то вона вмить звітрилася в потоці шаблонного соцреалістичного — чи нацреалістичного! — віршописання. (Зрештою, подібна риторика видавалася, може, комусь новою лише в українотеренному просторі, еміґраційні ритори й дидакти закликів любити Україну написали таки немало.) Ось цей пафос, цілковито несуголосний з духом часу, з новою чуттєвістю, зі способами омовлення пережитого, питомими XXI століттю, — і не приймали молодші письменники. Вони вже не хотіли продовжувати шановану суспільницьку традицію й приміряти до себе роль пророка чи мітингового оратора. Найбезбоязніше і, може, найчесніше ставлення до «батьків» висловив Сергій Жадан:

Іронія (чи вибачлива?) тут стосується, може, навіть не в першу чергу етичного вибору митців, їхнього пристосуванства чи компромісності (компроміси, коли відмовитися від трохи перестарілого романтичного максималізму, в певній системі вартостей можуть видатися й прийнятними, питання тут швидше в тому, задля чого приймається компроміс; трагічний герой Українчиної драми «У пущі» Річард Айрон на компроміс зі зманіженою, тепличною, декадансною культурою «старої» Італії йти не захотів, згинатися на дожевих порогах вважав принизливим, запраг романтичної нової краси в дикій американській пущі — і занапастив, знищив свій талант, бо виявилося, що полум’ю творчого натхнення треба чимось живитися і без підґрунтя тої старої традиції мистецтво не може існувати, простір абсолютної, «лабораторно» чистої незалежності став для Річарда згубним, нетворчим, безплідною мертвою пустелею). Що ж, «вони справді боролись за свободу». От тільки боротьба за свободу більше не видається нешанобливим і надто самостійним літературним дітям рубежу століть найважливішим завданням для поета. Достеменно навпаки, атмосфера політичної боротьби, суспільно корисної діяльності хвороботворна, небезпечна для сучасного художника. Проте, Жаданів діагноз шістдесятництва, — «поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене». (Тут знов-таки якнайвиразніша паралель зі ще одним сюжетом Лесі Українки, з «Орфеєвим чудом» — історією співця, котрий занапастив голос, наковтавшись пилюки при тяжкій каменярській праці на будівництві оборонних мурів…) Сергій Жадан тут, може, трохи по-підлітковому зарізкий, але цей розрив, ці порахунки між ґенераціями просто не могли бути елегантно-безболісними, вони відбувалися не за ідеологічним (браком патріотизму шістдесятникам нема підстав дорікати), а за естетичним принципом. Сьогодні вже очевидно, що в історії нашої культури шістдесятництво означується як явище незрівнянно складніше, ніж видавалося інтерпретаторам кінця радянської епохи. Змістилися акценти, важливішою видається не трибунна національна риторика, не пафос протистояння радянській системі, а швидше менш помітна, бо менш заангажована злобою того непомірно заполітизованого часу, робота задля збереження — хай вимушено урізаної, неповної! — традиції високої, модерної національної культури. Переклади, публікації, боротьба за реабілітацію проскрибованих текстів і репресованих письменників — все це було принаймні не менш важливим, ніж означення опору, якби ця традиція цілковито забулася, якби цілеспрямовані зусилля щодо перетворення української культури таки на другосортну малоросійськи-гопачну, рустикальну увінчалися успіхом, нинішня модернізація була б просто неможливою.

Як і здебільшого на рубежі культурних епох, світ знову видавався незрівнянно складнішим, ніж досі, виклики часу вимагали не просто інших відповідей, але іншої мови. Наприкінці XX століття ця спрага осягнення сенсу складності була зрозуміла й виправдана більш ніж будь-коли: соцреалізм-бо якраз стояв на засадах зведення всіх стосунків, переживань, всього людського досвіду до простих бінарних схем. Адресатом цієї літератури мав бути інфантильний не надто освічений читач, якому в доступній формі доносили потрібний для виживання політичної системи зміст. Література в ідеалі мала стати — незрідка й ставала! — сурогатом газети чи пропагандистської промови.

Так що поставши перед складними питаннями, породженими новим часом, українські письменники чи не в першу чергу зіткнулися з браком мови. Є певний сенс у похмурому жарті, мовляв, висока місія української радянської літератури полягала в тому, щоб зберегти слова.

Дуже важливим аспектом названих модернізаційних процесів було розхитування нормативів того виробленого за радянської доби стерильного варіанту «літературної мови», який чимдалі більш відходив від розмовної, консервуючи (тут спрацьовувала, очевидно, захисна реакція дистанціювання від російських впливів) модель, запропоновану ще сільською прозою другої половини XIX століття. Ота «солов’їна» мова, яка в своїй бездоганній правильності не допускала ні жаргонізмів, ні брутальної лексики, ні елементів сучасного міського сленґу, була малопридатною для творення модерної урбаністичної літератури. Коли в романах соцреалістичних класиків дипломати, кібернетики чи військовики дискутували українською, це викликало читацьку ідіосинкразію з кількох причин: з одного боку, реальні київські, харківські чи запорізькі дипломати й фізики українською не розмовляли, а з другого — штучність сконструйованих авторами синтаксичних конструкцій цілковито підривала будь-яку психологічну достовірність тексту й сама неавтентичність, незугарність мови, над якою чинили насильство, викликала складне почуття, в якому обурення поєднувалося із соромом. Молодий поет і критик Максим Розумний означив ситуацію як «невідповідність між почуттям внутрішньої покликаності і відчуттям виражальної спустошеності», а відтак завдання свого покоління вбачав у «намаганні реанімувати мову як загально значиму реальність». [8] І в дев’яності роки було зроблено дуже багато для розхитування канону літературної мови, для її модернізації і, сказати б, урбанізації. Окрім паплюження чистого й піднесеного образу поета — народного пророка, молодим авторам закидали ще один смертний гріх — знущання (!) з рідної мови. Згадана «реанімація» означала і збагачення, повернення лексики, яку послідовно вилучали видавничі редактори в намаганні наблизити українську мову до російської, й узаконення в художньому тексті розкутіших розмовних форм, і загалом відхід від того мовного пуризму, який часто просто унеможливлював висловлювання з приводу якихось складніших речей, аніж, скажімо, краса пейзажу з житніми колосками й волошками чи замилування етнографічними старожитностями… Мовний бунт сприймався молодшим поколінням як складник культурного антитрадиціоналізму. Натомість найавторитетніший український радянський класик Олесь Гончар не вибирав слів для таврування нахабних «безбатченків»: «Похабщина, що поганить літературу, нахабство войовничих графоманів, засміченість літературної мови вульгаризмами, матерщиною й блатняцьким жаргоном — все це, чим так охоче добувають собі визнання „молоді дегенерати“». [9] Зауважу, що якраз Гончарів солодкаво-пасеїстичний стиль відчутно впливав на формування самого поняття «літературної мови». І якраз ця манера стала об’єктом критики й пародіювання в Андруховичевих «Рекреаціях». В іншому надзвичайно популярному романі, у «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксани Забужко, гостру читацьку реакцію також викликала, зокрема, й ненормативність, агресивність мови оповідачки (тим паче, що агресивність дозволяла собі жінка!).