Зорі падають в серпні - Сизоненко Олександр (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
— Ножик, здається, гострий, зараз спробуємо.
— Не чіпай дерево, Оса! — сказав чорноокий хлопчина, що стояв перед Юрком. — Не чіпай, чуєш? Влетить од Бірки.
Рудий оглянувся, презирливо чвиркнув крізь зуби і одбатував нижню гілочку.
— Бірка! — подав хтось приглушений голос. Всі одразу кинулись врозтіч.
— Тікай, — шепнув Юркові чорноокий хлопець, але Юрко не схотів тікати.
Фрейлен Бірке підійшла до деревця, підняла зрізану гілку.
— Ну, — спокійно спитала вона Юрка, — хто зрізав гілку?
Не встиг Юрко зібратися з думками, як рудий крикнув:
— Він зрізав гілку! Ось я в нього ножик видер, — він підійшов до фрейлен і з ангельським виглядом показав їй ножик.
— Оце так ти починаєш своє життя в нас? — спитала Бірке Муратова.
«Чого ж вони всі мовчать? — думав Юрко про своїх однокласників. — Чому ж ніхто з них не скаже, що гілку зрізав не я, а Оса?»
— Так для чого ж це ти зрізав її? — допитувалася Бірке.
— Я не зрізав гілки, — твердо сказав Юрко.
Дружний регіт вкрив його слова. Гучніше за всіх сміявся Оса.
— Щеня, ти ще й брехати будеш! — фрейлен знову вдарила Юрка, на цей раз по губах, і, вихопивши з нагрудної кишені спортивну сирену, засюрчала.
— В карцер його, — кивнула вона двом наглядачам, що вибігли на її сигнал.
Такого віроломства, такого шахрайства Юркові не доводилось зустрічати в своєму житті. Він сидів у карцері, в темній, сирій коморі без вікон, і плакав. Боліли розбиті губи, болів ніс. А найдужче боліло у Юрка серце. У нього таке горе, мама померла, батько не приходить, а тут так над ним знущаються.
Десь у грудях піднімалась злість проти рудого Оси, і Юрко, переставши плакати, стискував кулаки.
Коли він вийшов із карцера, Оса підняв його на глум. У спальні Оса підхопився з ліжка, перебіг в темряві майже всю кімнату і нахилився до Юрка.
— Ну як? — спитав він під приглушені смішки своїх прихильників.
Юрко з усієї сили стиснув кулак і, як тільки міг, вдарив Осу межи очі.
— Отак, — сказав він і пішов до свого ліжка.
Оса не чекав такої несподіванки від тихого Юрка, а удар був такий сильний, що він вхопився обома руками за обличчя, сів на ліжко й заплакав.
У кімнаті було тихо. Певне, всіх здивувала сміливість Юрка, бо Оси всі боялися. Юрко роздягнувся і швиденько забрався під ковдру. Сподіваючись, що Оса ще полізе в бійку, він не зводив з нього очей. Але той підвівся і пішов на своє місце.
— Я ось тобі дам завтра! — погрожував він, але Юрко тільки посміхнувся в темряві.
Ранком наступного дня Муратов вчасно заправив постіль, і фрейлен Бірке на цей раз не чіпала його.
— Щоб ти знав, Муратов, — говорила вона йому, — раз до тебе звертається вихователь, відповідай негайно.
— Так хай усі скажуть, хто зрізав гілку.
— Мовчи, і слухай, і запам'ятай раз назавжди. Раз я питаю тебе, ніхто не має права відповідати за тебе. За це теж карцер. Вихователю треба розповідати все й одразу. Зрозумів?
— Зрозумів.
— А тепер, Оса, віддай Муратову його ножик.
— Навіщо? — спитав рудий.
— А навіщо ти в нього забрав учора? Він одсидів за тебе в карцері, а ти поверни йому ножик. І швидко, в мене немає часу з тобою розмовляти.
Оса віддав Муратову ножик, але з того дня вони билися де тільки можна було, і слабіший Юрко завжди починав бійку першим. Так, за традицією інтернату, він одержав кличку «Шакал». Зате рудому не поступився жодним кроком.
Взагалі Юркові важко було звикати до нової обстановки: в інтернаті цінувалось усе те, що вдома і в школі вважалось паскудним. Обов'язком кожного тут було доносити на свого товариша, хитрувати, викручуватись із скрутного становища, хоча б за рахунок невинного учня. Чесне зізнання кари не пом'якшувало, навпаки, погіршувало її.
Серед усього цього незрозумілого і чужого світу хлопець з нетерпінням чекав приходу батька. Він сподівався побачитися з ним в неділю, але неділя минула, а в інтернат ніхто не приходив.
На другу неділю, коли швейцар вигукнув його прізвище, Юрко кинувся в прохідну мов ошпарений. Але там стояли Олекса Петрович Юрський і Борсуков. Вони були одягнені в смішні сірі костюми з ковдр і в кумедні черевики на дерев'яній підошві.
Олекса Петрович витягнув із кишені пакуночок і подав Юркові.
— На, це тобі гостинці від французів. Вони від Червоного хреста щонеділі допомогу одержують. Там хліб з маслечком, з мармеладом. — Олекса Петрович метушився, говорив багато і ні разу не підвів очей на Юрка. Борсуков мовчав.
— А де ж мій татко? — спитав з тривогою хлопець. — Чого він не прийшов?
— Тут справа така, — почав Олекса Петрович. — Ми його не діждались. Розумієш?
— Звідки не діждались? — спитав Юрко, нетерпляче переступивши з ноги на ногу і не зводячи очей з Олекси Петровича. — Що з ним трапилось?
— Ну, одним словом, його повезли в інший табір, — Олекса Петрович потирав руки, торкався Юркового плеча, починав щось говорити і на півслові обривав.
Юрко запитливо глянув на Борсукова. Той кашлянув і сказав, дивлячись собі під ноги:
— Ти, Юрко, не сумуй. Ми будемо їздити до тебе. Хлопець раптом повернувся і пішов геть, піднявши вгору худі плечі й широко розставивши лікті.
— Юро, куди ж ти? — гукнув Борсуков, але голос його обірвався, і він махнув рукою. — Будь ти прокляте, отаке життя! Ходімо! — сказав він з серцем.
Вони справді не діждались старшого Муратова. Він затримався в бані щось надовго. Майже всі люди з їхньої групи помилися вже, от-от мали вийти й останні, а Муратова все не було й не було. Олекса Петрович наважився навіть викликати перекладача і про щось з ним довгенько розмовляв німецькою мовою. Перекладач розводив руками, крутив головою, мовляв, нічого зробити не можу — і всміхався до Олекси Петровича. Але вертався від нього Юрський схвильованим, розгубленим. Він наче шукав когось очима.
— Та як же це так? — говорив він, опускаючись на лаву. — Кажуть одне, а роблять друге. Табір!
— Який табір? Концентраційний? — спитав хтось.
— Що? Муратова в концентраційний табір? — спитав Борсуков і пошепки додав: — Хтось, мабуть, доніс на нього.
— Е, вони все знають, — Олекса Петрович задумався і наче сам до себе сказав — Табір! Легко сказати — табір!
Він говорив» з обуренням, немов про якесь прикре непорозуміння.
Вхідні двері відчинились, і до приміщення зайшли два есесівці. Доки вони входили, крізь розчинені двері Борсуков помітив чорну машину, що стояла біля самого під'їзду. «За Муратовим», подумав він. І дійсно, через п'ять хвилин есесівці вийшли, тримаючи Муратова за руки. В страшній мовчанці вони пройшли кімнату, а перекладач, випередивши їх, одчинив вихідні двері.
— Одну секунду, — спокійно сказав. Муратов до есесівців і, зупинившись, обернувся, шукаючи когось очима. Побачивши Олексу Петровича, він наче підбадьорився, вираз блідого обличчя якось потеплішав, і навіть посмішка, болісна посмішка, наче у тяжко хворої людини, торкнулася його губ.
— Юрка не забувайте, Олексо Петровичу! — і він сказав адресу інтернату.
— Ну, льос! — визвірилися на нього есесівці і ступили за поріг. Двері зачинилися, і Муратов пропав за ними назавжди.
Коли перекладач, випровадивши есесівців з Муратовим, повертався, Олекса Петрович підвівся йому назустріч і щось швидко заговорив німецькою мовою. Перекладач всміхався, розводив руками, а Юрський в чомусь настирливо його переконував, хапав за рукав. Зрештою, перекладач насупився і, сказавши щось Олексі Петровичу, швидко пішов до внутрішніх дверей. Юрський кинувся за ним; в нього по-старечому підгиналися ноги, коли він біг за довготелесим перекладачем, і взагалі вигляд був жалюгідний. Але перекладач не озирнувся. Лише коли Юрський ступив за поріг, він гаркнув: «Раус!» [4] — і Олекса Петрович вилетів з кімнати як ошпарений.
4
Raus (нім.) — геть, забирайся.