Сонячний вітер - Положий Виктор Иванович (электронная книга .txt) 📗
КОРОБОРО
Непередбачені затримки, як правило, не входять у плани людей. Тож і Геннадій мусив сідати на цю недосліджену планету. До неї було найближче, а Радник повідомляв без упину, що з двигунами негаразд і вони можуть скоро вийти з ладу.
І корабель “Андрій” звернув з курсу і потяг до Короборо, де успішно здійснив посадку і де Геннадій схопився за голову: в соплах затужавів зеленкуватий накип…
Що ж, пошле радіограму і років зо три нудитиметься тут, чекаючи на рятівників.
Геннадій уже потягнувся до кнопки ліфта, коли подумав, що годилося, хоча б заради інтересу, оглянути місцину: хоч-не-хоч, треба ознайомитися.
Рівнинна пустеля, датчики не фіксували ні наявності атмосфери, ні радіації — нічого. Світить якась зірка, як і наше Сонце. Все схоже на земну пустелю. Рівнинна кам’яниста пустеля. Ще й з міражами. Он, віддалік, стоять копії його корабля і його самого.
Геннадій зітхнув: треба їхати відстукувати радіограму, обідати, спати, розв’язувати кросворди, грати в шахи з Радником. Відповідь з найближчої станції має прийти через півроку. Звичайно, він проведе доступні для нього, пілота міжгалактичного лайнера, дослідження.
Днів через три, картаючи себе за легковажність, вирішив дослідити місцевість. Мало як може пожартувати Короборо: зсув грунту, короборотрус… Слід знайти запасну стоянку.
Геннадій випустив з ліфта одномісний всюдиходик-всюдильотик. Міражі тепер зовсім наблизились і коливалися, чітко вирізьблені на тлі горизонту, мов на екрані допотопного кіно. Точність фотографічна. Дзеркальність. Тільки з коливаннями.
Геннадій задумливо рушив до свого дзеркального відбитка. Міраж ішов назустріч. Його вже можна дістати рукою, він простягнув руку і відчув потиск.
“Андалузія”… Отуди к бісу! Він же мав чекати три роки, доки його заберуть, а не три дні. Посадка на Короборо — сон… та й годі. Він готував всюдиходик-всюдильотик. Якийсь жарт — оті дзеркальні відбитки корабля, його самого…
Натомість появилися будівлі станції вдалині, дорога, космодром, а на космодромі схожий на черепаху “Спартак”. “Спартак” забрав його з Короборо. Прилітали за ним Коля Горбунов, Юрко Сидоренко і Непал. Вони зараз стоять позаду та підсміюються. Навіть ніколи подумати, що це галюцинація, бо ось безшумно підкотив автомобільчик, схожий на звичайний легковичок, і з нього вискочив Гарик Айвазян, начальник станції:
— Привіт, старий, як себе почуваєш? — спитав Гарик Айвазян, тиснучи Геннадієві руку.
— Нічого, а що?
— В тебе що, з радіо негаразд? — знову спитав Гарик.
— Ні, а що?
— Голос у тебе ніби переляканий. Чи від подорожі не можеш відійти?
— Справді-бо, що сталося? — Геннадій відчув себе зовсім знесиленим і байдужим до всього.
— А, козаче, — під скафандром блиснули Гарикові зуби, — відстав ти від життя в польоті. Твої позивні почув американський корабель, він перебував неподалік від Короборо. І перетрансформував тебе прямісінько на “Андалузію”. Перетрансформація, брате, сила. Навчимося перетрансформовувати неорганічні тіла — і весь всесвіт наш. Принцип я потім поясню. Доки літав, багато що змінилося.
Вони сіли в машину. Геннадій почувався украй стомленим.
— Ей, — раптом згадав він, — а чому на космодромі Горбунов, Непал? Я думав, вони мене привезли.
Гарик на мить знітився.
— І думав, що три роки пробув у летаргічному сні, еге? — Гарикові зуби знов блиснули матеріально, коли він напівобернувся до Геннадія. — Вони ремонтували поблизу щось, збіг, розумієш?
— Міражі…
— Міражі, міражі… Міражі не моя компетенція. То вже тобі треба було займатися міражами на Короборо.
— Я й пробував…
— А тебе вкрали! Ха-ха! Анекдот, — Гарик від захвату крутив головою, а Геннадій непомітно для себе заснув, наостанок пригадавши, що не привітався з хлопцями зі “Спартака”.
Зараз він трішки прийде до тями після сну, і все проясниться. Знайома кімната готелю, ліжко в стіні, синє світло стелі. Той самий плед з китицями, деякі китиці він колись порозпускав. Для певності розпустив ще кілька китиць і побачив, що спати його поклали в комбінезоні. Коли вже не спромоглися розбудити, то принаймні роздягли б. Він здивувався ще більше, коки, постукавши, зайшов Гарик Айвазян — і теж у комбінезоні.
— У вас що, поламалися кондиціонери? — замість привітання спитав Геннадій.
Гарик задумався на мить і махнув рукою.
— Так-так, зараз усе налагодиться, я й забув. — Гарик відхилив двері і щось крикнув у коридор. — Готово.
Датчик показав, що в кімнаті досить кисню, нормальна температура, і можна скинути скафандр. Гарик теж показав свого чорного чуба.
— Ну, здоров по-людськи, — сказав Гарик, і вони поцілувалися.
— Це було гарно з вашого боку — подбати, щоб я не змерз, — не втримався від іронії. Він саме згортав постіль і ховав у стіну ліжко.
— Та ми вже не хотіли тебе турбувати. А пледом укрили за звичкою. Ти добре виспався?
— Спасибі, не снилося нічого.
— Маєш якесь бажання?
— Безперечно. Поїсти, прийняти нормальну ванну і Майку побачити, якщо ви її не вигнали кудись.
— Ах, Майка, я й забув! Ну, безперечно, Майка! Та вона, мабуть, ще й не знає нічого. Або дуже зайнята. Я покличу зараз — і Гарик націлився на двері.
— У вас що, і телефони поламані?
— Все я забуваю од радості тебе бачити. Ай-я-яй!
Гарик натиснув кнопку в стіні і крикнув:
— Майко, гони сюди, у тридцять третю.
Геннадієві здалося, що перед тим, як він подумав про телефон, на стіні не було тієї червоної цятки-кнопочки і блискучого люстерка.
— Щось ви дуже тут забудькуваті стали, — сказав Геннадій.
— Та забігалися, знаєш, сезон.
— Я скупаюсь, а ти скажи, нехай їсти принесуть.
— Зараз.
Геннадій пішов у ванну, і йому здалося, що нічого в ній не змінилося з тих пір, як він побував тут востаннє. Геннадій ніколи не купався у воді-всезмийці, не сушився струменем повітря, а користувався давніми способами купання, які тепер культивували тільки ультра-йоги: звичайна Н20, холодна й гаряча, і шмат мила, бажано “Сосновий бір”, а для витирання — рушник. Рушник висів там, де він колись його повісив, зелений брусочок мила лежав, де він його поклав. У Геннадія потеплішало в грудях: товариші пригадали його звички, і те, про що він помислював, розмовляючи з Гариком, збулося з ювелірною точністю. І коли гарячий струмінь води вдарив у тугі плечі, він відчув себе вдома.
— Ти скоро? — Гарик стукав у двері ванної.
— Відколи ти такий соромливий став? — Геннадієві було весело.
Він лежав у воді й думав про Майку. Вони не бачилися цілу вічність. Останній раз вона була в зеленому платті.
— Вилазь, тебе чекають, — Гарик пританцьовував за дверима.
— Не стогни. Я йду.
Безперечно, Гарику заздро.
Геннадій змусив себе довго витиратися, потім, не поспішаючи, натяг спортивного костюма, якого, всупереч інструкціям, завше носив під комбінезоном. І ще акуратно склав комбінезон, і аж тоді вийшов.
Ріжте мене на шматки, Майка була в зеленому платті! Кинулася йому на груди. Гарик нацупив на голову шолом і тихенько вийшов.
— Як ти тут? — нарешті спитав Геннадій.
— Нічого, працюю…
— Я тебе забираю з собою. Відтепер досить оцих випадкових наїздів!
— Ти це й першого разу казав.
— Ну, тепер без ніяких. Звичайно, якщо ти згодишся.
— Я поїду. Що трапилося з “Андрійком”?
— Біс його знає. Утворився якийсь накип у соплах. Довелося сідати на Короборо.
— Ну, звичайно, якби не накип, то ти б собі спокійнісінько прямував до Землі.
— Я б ще заправився на “Вогнику”…
— Зрозуміло. Ну, їж, — Майка зітхнула.
На столику стояли балканські овочеві консерви, кавказькі м’ясні, словом, уся їстівна архаїка — на смак Геннадія, а віншувала стіл пляшка сухого вина…
— Чому одна склянка? — спитав Геннадій.
— Я не п’ю, — сказала Майка.
— Так за зустріч же!
— Не можу, вибач. Так, так, негаразд себе почуваю.
