Друга планета - Дімаров Анатолій Андрійович (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Перед тим, як впустити у корабель, нам дали спеціальне взуття із магнітними підошвами: адже як тільки корабель одведуть од космодрому, на ньому настане невагомість. Я потім, уже в каюті, навмисне впустив фотоапарат: він так і поплив у повітрі!
— Ма, можна, я роззуюся?
— Навіщо?
— Хочу трохи політати.
— Тебе ще тут не вистачало! — Мама саме намагається впіймати гребінець, що вилетів з сумки. Поки його ловили, з сумки повилітало усе: і пудра, і люстерко, і хустинка. — Та допоможи ж мені! — Це вже до татка, який стояв і дивився зацікавлено, як мама мотається по каюті.
Коли гуртом ми все переловили, я знову попросився:
— Я роззуюся, ма! На хвилинку!
— Хай хлопець роззується! — підтримав мене татко.
— Роззувайтесь обоє! — махнула рукою. — Хоч штани із себе поскидайте!
Я, звісно, штани скидати не став, а од черевиків звільнився. І одразу ж злетів у повітря. Мов у воду пірнув. Тільки у воді все ж тягне на дно, а тут висиш догори ногами і не падаєш на підлогу.
Ух, як цікаво!
Я плавав аж під стелею, щоб не заважати мамі й таткові: вони намагалися порозпихати валізи, що були, мов живі.
Потім, коли я досхочу наплавався, татко спіймав мене й опустив донизу. Я знову взувся, і ноги мої приросли до підлоги.
— Зараз будемо стартувати, — сказав татко. — Давайте подивимося. — І ввімкнув телеекран…
Одна із стін у нашій каюті засвітилася, і я одразу побачив наш корабель. Два буксири відводили його від космодрому все далі й далі, ось вони одчепилися, одлетіли, а наш корабель зависнув, непорушний. Якось аж не вірилось, що це — наш корабель і ми зараз у ньому. Корабель нагадував довгу стрілу: в гострому наконечникові — пасажири й екіпаж, а далеко в хвості — термоядерні двигуни. Ось із їхніх сопел потекли тоненькі струмені, схожі на пару, а стіни каюти ледь чутно завібрували.
— Запускають, — сказав татко.
Сопла одразу ж огорнулися хмарою. Вона аж кипіла, сліпучі блискавиці все частіше пронизували її, виривалися довгими вогняними хвостами. Стіни каюти завібрували ще дужче, а корабель зрушив з місця. Татко натиснув на іншу кнопку, і ми побачили космодром, що віддалявся, і величезну, на весь екран, Землю. В каюті забряжчало, заскрипіло, мамина сумка поповзла із столу, впала на підлогу, розкрилася, і з неї все знову посипалося. Мама одразу ж кинулася все те збирати, а татко глибокодумно сказав:
— Появилося тяжіння. Півшляху ми летітимемо з постійним прискоренням, а половину — гальмуватимемо. Так що тяжіння буде весь час.
Тут у двері постукали, й зайшла тітка Павлина. Не в магнітних черевиках, а в звичайнісіньких домашніх капцях.
— Ну, як ви тут влаштувалися?
Ми всі відповіли, що влаштувалися добре. Навіть мама.
— А, хай ти згориш!
— Не лайся! — зауважує мама.
Татко на хвилину змовкає. Сердито сопе, намагаючись запхнути до рюкзака великий футляр із біноклем. Футляр ніяк не хоче залазити, і татко не витримує знову:
— Ч-чорт!
— Ти можеш не лаятись? — А що татко продовжує люто товкти ні в чому не винний футляр, то мама підходить до нього:
— Дай я. І де ти вродився отакий?
Футляр залазить в рюкзак, мов намащений.
— Як ти зуміла його запхнути? — бурмоче спантеличено татко.
Заглядає до рюкзака, мов усе ще не вірить, що там було місце й для бінокля.
— Бо ти завжди поспішаєш, мов на пожежу. Мотаєшся, хапаєшся, а толку ніякісінького… Нічого не забув?
— Наче нічого, — відповідає нерішуче татко й оглядається довкола.
— Гляди, — каже мама, — бо там не дістанеш.
“Там” лунає у неї так, що ми одразу розуміємо, про що йдеться. “Там” — це багато-багато кілометрів звідси: спершу гелікоптером, потім — пішки. Безкрайніми джунглями, де з-під велетенських дерев і неба не видно, де зливи випадають майже щодня. А що таке венеріанська злива, я уже знаю. Вода ллється згори суцільною рікою, вона аж реве несамовито, і тоді листя на деревах згортається, а гілля опускається вздовж стовбурів. Бо інакше злива пообчухрувала б усе…
— Та стережіться держи-дерева! — вже вкотре наказує мама. — Єдина втіха, що з тобою йде Ван-Ген.
Мама важко зітхає: вона дуже переживає за татка. Очі в мами червоні: мабуть, недавно плакала.
— Пеленгатор не забудь ввімкнути… Не забув його?
Татко каже, що не забув. Загортає рукав водонепроникної куртки, показує крихітний кристалик, вмонтований в металевий браслет. А в нас на всю стіну — карта того району Венери, де ходитимуть татко й Ван-Ген. Поки що на карті немає нічого, тільки гори, ліси та ріки, а як тільки татко й Ван-Ген зійдуть з гелікоптера, заглибляться в джунглі, так на карті дві цяточки й засвітяться. І куди вони потім підуть, цяточки оті показуватимуть їхній маршрут.
— Ну, сядемо на дорогу, — каже татко. І потім, коли ми примостилися, хто де стояв, звертається вже до мене: — Ти ж, Вітю, гляди: помагай мамі. Ти тепер єдиний у сім’ї мужчина.
— Скажи, хай краще слухається матері!
— Слухайся мами…
— Та щоб не ганяв, де не слід!
— Не ганяй, де не слід…
Таткові мов аж соромно робити мені оті напучування. Але й він, і я розуміємо добре, що все це робиться заради спокою мами.
— Ти чуєш? — запитує мама вдоволено. — Чую…
— Він у нас мудрий хлопець. — Таткова долоня лягає мені на голову, і в мене аж перехоплює в горлі: так мені жалко зараз татка! Але я — мужчина, тож не плачу — тримаюся з останніх сил.
— Ну, пішли, — зводиться татко.
Я підхоплюю татків рюкзак, і ми виходимо з дому. І одразу ж немов потрапляємо в лазню: так парко надворі. Все небо у хмарах, вони обвисають, мов ковдра, — от-от проллються водою.
— Зливи не буде, — каже мама, глянувши на венеріанський опал, що у золотій обручці.
— Все одно парко, — каже татко, витираючи змокрілого лоба.
Я теж витираю піт, хоч зараз — що, зараз ми вже трохи звикли. А як прилетіли, отоді було! В перші дні надвір майже не потикалися: сиділи в кімнатах із штучним кліматом. Бо як вийдеш з будинку, так на тобі все й облипне. А дихаєш ніби парою. І весь час хочеться пити: скільки не п’єш, а в роті сухо. Венеріанські субтропіки, одним словом…
Зараз ми вже акліматизувалися, хоча нам далеко ще до Ван-Гена чи його синка, Жорки. Біжить за своїм татусем, аж підстрибує. Ач теж несе татів рюкзак, ще більший, аніж у мене.
Ван-Ген, вітаючись, тисне кожному руку.
— Як ваше здоров’я?.. Як ваше здоров’я?..
Питає навіть у мене. Він ввічливий. І мені дуже подобається.
На Ван-Генові зараз точнісінько такий костюм, що й у татка: з біотканини. Манюсінькі пелюстки на ньому відстовбурчені зараз: пропускають до тіла повітря. А піде злива — пелюстки враз опустяться і жодна краплина не попаде на тіло. У мене в самого є такий костюм, і я вже якось літав у ньому з тіткою Павлиною до найближчих гір. Це був наш пробний виліт, а незабаром ми вирушимо в справжню експедицію: шукати держи-дерево.
Привітавшись, Ван-Ген питає у мене:
— Ну, як, не надумався летіти із нами, Віть’ю?
Я знаю, що Ван-Ген жартує, і навіть не ображаюся на нього.
— Не надумався, — відповідаю. — Ми із вашим Жорою підемо за держи-деревом. Правда, Жоро?
Жора киває головою, що правда. І сміється при цьому. Він часто сміється, а обличчя у нього дуже рухливе.
Ми з Жоркою дружимо: уже встигли навіть побитися. Він мене укусив, а я йому пустив юшку із носа. І батькам своїм про це не сказали ні слова: ні я, ані Жорка. Так що Жорка — товариш на п’ять!
Жорка набагато нижчий за мене, а рюкзак несе, мов пір’їнку. І не пітніє ніскілечки.
— Тобі важко? — питає мене тихо. — Давай понесу й твій.
— Пхе! — відповідаю з погордою. — Це для мене дрібниці! — Хоч рюкзак все більше обтяжує плечі.
Ось і аеропорт, з якого летітимуть татко й Ван-Ген. Це, власне, й не аеропорт, а невеликий майданчик, вимощений плитами. З надтвердого матеріалу. Тут, наВенері, всі дороги вимощують такими плитами, бо асфальт чи бетон не протримався б і дня: трава порвала б на шмаття. Венеріани весь час воюють із нею: і переорюють, і випалюють, а сади обносять суцільними стінами. Ще й копають рови з отруйною рідиною.
