Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
- Звідки ви знаєте, який я?
- Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей - теж… Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось… Одне слово, чоловікам хочеться подобатися…
- В мене такого бажання не виникало…
- Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас під руку? Я вкрай знесилилася.
- Беріться. Але туди я не піду.
- Гаразд. Тоді я залишуся з вами.
- Навіщо?
- Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
- Те, що робили досі. Скільки вам років?…
- Більше двадцяти, але менше тридцятії,- засміялася вона. Вони пішли далі вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грілася біля Отавиного ліктя, обоє мовчали, художниця ще й досі не погамувала своєї задиханості, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподіваної супутниці, хоч і знав, що в темряві навряд чи роздивиться його як слід, але лякався її лукавих уст, здавалося йому, Що крізь найбільшу темряву побачить він їхній хвилюючий вигин.
- З вами приємно мовчати,- першою обізвалася художниця.
- Так кажуть до дурнів,- Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потепління!
- Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене абищо.
- А що я маю подумати? Навпаки, повинен би…- Він мало не сказав «подякувати вам», але стримався, хоч і відчував наплив якоїсь ігезнаної теплоти, схвильованості, справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежній пітьмі, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Він мав неодмінно сказати їй якісь особливі слова, яких ніколи нікому не говорив, яких не вмів говорити. Він повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.
ѕ Ви мене…- почав він, але знов не докінчив.
- Налякала? - засміялася художниця.
- Ні,- він нарешті наважився,- здивували.
- Ото,- вона, здається, зраділа,- вас здивувати не так легко.
- Чому ви так вирішили?
- А я знаю про вас усе. Крім імені.
- Отава,- сказав він.- Ви ж чули там, у кафе.
- А ім'я?
- Досить і Отави. Звіть, як усі.
- Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батькз мій-металіст. Ще.й зараз-на заводі. А в дочки-так смішне ім'я.
Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб'язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава заперечив:
- Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов'янського-Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості - теж.
- Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?
- Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.
- Грецькії боги не вродливі-вони зжіночені, солодкаві.
- Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?
- Не треба про це,- попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею.- Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.
Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво біліло в темряві.
- І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб… Але не будемо про це…
- Звідки ви все знаєте?-щиро здивувався Отава.-Це просто якийсь містицизм.
- Я все знаю,- вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.
«Треба її прогнати»,- подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам'яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: «Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж - ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?»
- Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? - спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки.- Скажіть - і я повернуся до того товариства, яке… там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.
Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:
- Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.
- А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.
- Велике вміння - вислизати,- промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.
Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.
Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом,у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості - лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.
- Пробачте,- перший не втерпів Отава,- я дуже різкий і навіть грубий чоловік.
- Не турбуйтеся,- сказала з того боку Тая,- я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини… Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле… Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій - і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства… Але перед цим я б хотіла вам признатися… цілковите безглуздя, але… Знаєте, в мене зірке око… Навіть зараз у темряві… Хоча темрява - це тільки для невтаємничених, а для художників - це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом… Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.
- Я не читаю лекцій,- сказав Отава.
- Пробачте. Не знала… То про що я? Ага, про спостережливість… Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього… І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя… А потім я побачила це ваше вікно… І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще… Зрозумійте мене: я художниця…
