Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗

І тоді Ясон зважився.

Хитнувся до неї невловимим рухом і несміливо ткнувся губами в її губи… Вона тихо скрикнула. Ніби злякавшись свого вчинку, Ясон притьмом кинувся навтьоки… Ольвія, сама не розуміючи від чого, засміялась. Він утікав, а вона сміялась…

І тепер вона крізь сльози посміхається, пригадуючи, як він ткнувся губами в її губи…

Невдовзі після того випадку Ясон на трієрі поплив до Афін — за наукою до тамтешніх мудреців.

Попрощалися вони стримано і соромливо. Ольвія все ще відчувала той несміливий дотик його губ на своїх губах, тому не підводила голови, щоки її пашіли, а на губах блукала якась дивна посмішка. Ясон теж губився, щось намагався їй сказати наостанку, але так і не зважився…

— Як приїду, — крикнув уже з трієри, — то все, все тобі скажу. Чекай мене, Ольвіє!..

Ждала його Ольвія, ждала, виглядала.

Батьки — і його, і її — давно вже натякали про Гіменея, бога шлюбу, між ними вже давно досягнено згоди про майбутнє своїх дітей. У батьків і долі однакові: обидва втратили дружин, рано ставши удівцями, і вдруге не одружувались, а виховували своїх дітей. Вони мріють, щоб їхні діти стали щасливіші за них… А щасливі вони будуть, коли поберуться, коли надінуть на себе солодкі пута Гіменея…

Не в змозі дівчина ані заперечити, ані схвалити угоду батьків. Чи любить вона Ясона? Далебі, про те ще не думала. Але хлопець їй подобається. Навіть дуже. Він не лише на лиці гарний, він і душею такий: ласкавий, тихий, соромливо-цнотливий… Неначе дівчина. Він чистий, як чисті його блакитні очі. І є щось таке, чим він приваблював її, манив…

Ясон мав ось-ось повернутися.

Мріяла… Припливе Ясон, осідлають вони коней і помчать у степ, аж до самого Борисфену. Коней відпустять пастися, а самі зійдуть на високу скіфську могилу, сядуть на вершечку, і буде вона слухати його розповіді: про інші моря, про чужі країни, про тамтешні народи…. А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетні Афіни… Слухатиме, захоплюватиметься і дивитиметься у його ніжні і такі віддані блакитні очі… Чи підуть вони у гавань зустрічати, як колись у дитинстві, кораблі із чужих морів…

Не повернувся Ясон, а натомість із далеких степів, з-за Борисфену, примчав цей хижий скіф і вихопив її з гнізда, вихопив гострими пазурами, як орел хапає беззахисну перепілку…

Ох, Ясон, Ясон…

Ти вигадував колись різні химерні страховиська, а воно — страховисько — таки й прилетіло. Схопило Ольвію. І він, її юний і вірний Геракл, виявився безсилим…

Тяжко, душно.

Здавалось, ще мить, і вона не витримає.

Шарпнула запону кибитки, відкинула її, спрагло, як потопаюча, вхопила свіжого повітря…

— Прощай, Ясоне, — тільки й прошепотіла. — Не судилось…

Розділ четвертий

Хай буде дочка Ольвією

Степ!..

Товаришу ти мій, друже мрій моїх і прогулянок, як я тебе любила, як тобі вірила — то чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти завжди буваєш різним — чарівним і неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.

То чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти змінюєшся не лише протягом року — весною, влітку, восени чи взимку, — ай протягом дня. Бо вранці ти легкий, свіжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний і м'який, а вдень — спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких доріг мандрівник, а увечері ти знову умиротворений, спокійний, наче мудрий і ґречний дід.

У сонячний день ти один, у хмарний — зовсім інший.

Таким же різним ти буваєш у вітровії і тишу, у спеку і в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваєш і залежно від того, з якого місця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсім не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, іншим ти буваєш для птахів, котрі дивляться на тебе із блакитного чи грозового піднебесся…

Многоликий і незбагненний степ!

Різний ти, але не вірила, не відала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у свої глибини, звідки, як із дна морського, вже немає вороття.

Ганялися колись за мною фракійські волоцюги, яких чимало переходить Істр і тиняється тут з надією поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тоді. Не віддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокій балці. Я тоді навіть батькові не сказала, інакше б і за місто не велів виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер віддав мене людоловам?

Ніщо так не любила Ольвія, як степ.

З ранньої весни і до пізньої осені бувала вона у степу.

Тільки зникне біла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за місто. І хай ще по балках і яругах ховається сніг, ще на горбах парує земля і всюди жебонять струмки, а степ уже дихає свіжістю, і вітри його — манливі й тривожні. І на душі тоді неспокій, і кудись тебе тягне, а куди — і сама не збагнеш. Повесні степ жовтувато-бурий від торішнього стоколосу безостого. Він наче пробуджується зі сну, розплющує свої вологі очі.

А вже з кінця квітня рівнини стають барвистими, і на бурому тлі степу то там, то тут темніють фіолетові озерця. Під'їдеш ближче — тисячі квіток, як ніжні дзвоники, схиляють голівки, і здається, війне вітер — і ось-ось задзвенять безмежні рівнини.

А виберешся з міста ще через день-два, і він уже інший — золотисто-жовтий. То буяє першоцвіт весняний.

А ще через день заблакитніє фіалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рівнини.

А в тиху і сонячну днину відкриє свої квіти горицвіт весняний, і степ наче в золото вбирається.

— Гори, гори, цвіт!.. — сміється дівчина, і здається, що степ і справді горить, палахкотить жовтим вогнем.

А вже на початку травня степ вбирається в зелені шати. І тоді від краю і до краю — смарагдове море, у якому то тут, то там квітне жовтозілля, синьо спалахує волошка… Пішов у ріст тонконіг, та так дружно, так рясно, що кінь бреде немов зеленим шумовинням…

Мимо кибитки проскакують вершники, пістрявою гадюкою звивається в долині валка… В піднебессі ширяють орли… Та сиве марево на обрії, та далина, та відчай…

Вже цвіла шовкова трава — ковила, і степ вкотре змінював своє вбрання. Нині він зовсім невпізнанний. Остюки в ковилі шовковисті, срібні. Глянеш — наче плюскотливі озера розлилися по степу, а ген, біля обрію, злилися у ріку.

Зацвіте ковила — шовкова трава — кінець весні.

Кінець…

І її весні теж кінець.

І безсила вона врятувати себе — тисяча вершників скаче за її кибиткою-темницею. Є в неї, правда, скіфський акінак — на поясі висить, та хіба зборе вона ним тисячу вершників, та ще одного — молодого хижого вождя? Тільки і може, що руки на себе накласти. Гострий скіфський акінак, дуже гострий.

— Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвія від несподіванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче він — її поневолювач. Його кінь гризе золоті вудила, і сам він — вождь — весь у золоті… Бляшки, піхви акінака, щит горять — все горить жовтим сяйвом, і вуздечка в золотих бляшках. Хизується… Ач, який хват і зух!

— А чому дочка архонта мусить радіти? — на його запитання і в тон йому запитала Ольвія.

— О, дочці архонта буде гарно в степах.

— Ні, — одказала, дивлячись мимо нього у степ, — дочці архонта буде гарно тільки у місті.

Його кінь махнув головою, наче кивав на знак згоди.

— Бачиш, навіть кінь твій розуміє мене.

— А чому тебе так звати — Ольвія? — запитав він зненацька. — Адже ж твоє місто теж називається — Ольвія.

— Чому та чому… — Помовчала. — За заслуги мого батька, ось чому. Хіба скіфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..

— У тебе гарне ім'я… Ольвія, — сказав він замислено. — Повідай мені, хто тобі дав таке ім'я.

Ольвія народилася і виросла у найбільшій і найзначнішій грецькій колонії Північно-Західного Причорномор'я, котра славилась як великий ремісничий, торговий і землеробський центр усього Понтусу Еуксіносу. [11]