Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
За вікном на дахівці весело граються голуби, п'ючи воду з маленьких калабаньок. Сон у руку, чи рука в сон? Тому що уночі падав дощ.
Сьогодні субота, вихідний. Можна не поспішати. Аліна одягає шорти й майку, на голову бейсболку, на ноги — кроси, і вперед на ранкову пробіжку. Без бігу — наче без повітря. Поруч із її майстернею нова школа з чудовим стадіоном. Є де розім'ятися. У вуха — навушники, улюблена музика і настрій, як треба.
На стадіоні — людно. Тому що субота, тому що вихідний, тому що тепло, тому що вже майже літо. Люди літнього віку активно втікають від старості, не даючи їй жодного шансу, принаймні, тимчасово, молодь просто біжить, можливо, втікаючи від самих себе, принаймні, вдає це. На трибунах (о, це надто голослівно сказано, пару рядів із жорсткими лавами для глядачів) майже порожньо. Чомусь відразу впав в око юнак, вдягнений у біле. «Те ж мені дивовижа в таку спеку!» — пробубоніла собі під ніс дівчина. Аліні здалося, що хлопець за нею стежить. «Так, у тебе вже починає розвиватися манія переслідування, Алінко. Дай людині спокій», — говорить сама собі. Юнак сидить на лаві, недбало закинувши ногу на ногу, і лузає гарбузове насіння. Здивувало Аліну, що шкарлупу він не кидає собі під ноги, як то зазвичай буває в таких випадках, а дбайливо кладе у мішечок. Який педант! Час від часу, роблячи чергове коло повз трибуну, Аліна намагається розгледіти обличчя юнака. І той щоразу квапливо нахиляє голову додолу, прикриваючись довгим козирком від бейсболки…
На сніданок — вівсянка й горнятко кави. З джезви в горнятко ллється гарячий запашний напій. Погляд Аліни випадково падає на мольберт. Полотно натягнуте, мов струни гітари. Вже місяць стоїть, чекаючи від власниці натхнення. А натхнення десь заблукало і не приходить. Ніби вона вступила в суперечку не тільки зі світом, а й із собою. Але не зараз. Глипнувши на полотно, Аліна зрозуміла — усе змінилося. Чи то вчорашні події так вплинули на неї, чи химерний сон. Знайоме відчуття. У неї раптом пересохло в роті, і навіть чорна густа кава не допомагала, руки починали тремтіти, а всередині закручувався маленький смерч, який, коли не знайти для нього виходу, міг її розірвати на шматки. Цей вихор тато називає натхненням. Аліна, мов навіжена, кинулася до полотна — і вже нічого та нікого не помічала, йдучи дорогою, якою вело її провидіння. Дівчина прислухалась до своїх пальців, які грали на струнах полотна. Музика та, натхненна й чарівна, викликала якийсь острах, однак без неї було б нестерпно.
Ранок невтішно переріс у спекотний день. У кімнаті зробилося гаряче, мов у печі. По тілу текли струмки солоного поту, футболка перетворилася на мокру шмату… Вона перебувала в тому шаленому стані, коли все, абсолютно все що стосується тіла, не має жодного значення. Її душа зараз так далеко! Там тепер вирує гроза і променисті леза блискавок розрізають небо, нещадно його шматуючи.
У душній кімнаті пахне потом, фарбою, ацетоном.
Субота та неділя випали з пам'яті. Останнє, що запам'ятала, — блискавка на картині, відбиваючись від землі, краєчком зачіпає її руку, і вона падає, падає, падає.
У неділю ввечері Василь Петрович постукав у двері майстерні. Аліна була проти, щоб чіпляти на двері банальний дзвіночок. Бо тоді це вже не майстерня художника, а звичайнісіньке помешкання. Ніхто не квапився йому відчиняти. Може, донька кудись пішла? Мобільний вимкнула, за дверима тиша. Не любив Василь заходити в майстерню без доньчиної згоди, однак те, що вона випала з поля зору його опіки, хай навіть на два дні, його непокоїло. Мав, про всяк випадок, запасного ключа. Аліна про це не знала, та й навіщо. Чоловік відчинив двері і зайшов у майстерню. У кімнаті не було чим дихати, у голову увірвалася панічна думка: «Газ, витік газу. Зараз усе тут вибухне!» Однак здоровий глузд взяв гору. Стоп! Тут немає газу. Усе працює на електриці. У кімнаті панував хаос. Вся підлога встелена папером. На ліжку впереміж із баночками фарб валяються розчинники. Не всі вони добре позакривані — звідси й жахливий сморід. Письмовий стіл просто вгинається під тягарем книг, звалених абияк. Здавалося, ніби хтось кожну перетрусив, щось у ній бездумно шукаючи, і кинув спересердя на стіл.
Аліни у квартирі немає, порожньо. Від смороду в чоловіка запаморочилося в голові. Василь кинувся до вікна: воно було чомусь наглухо замкнене, ще й зашторене. Слід добре провітрити. Біля вікна несподівано перечепився через щось м'яке і ледве втримався на ногах. На підлозі, скрутившись калачиком, між мольбертом і вікном лежала Аліна.
Батько обережно підняв доньку на руки. Вона ціла у фарбі, переважно в чорній: волосся, одяг, голова, ноги. На руках гумові рукавиці, також розцяцьковані фарбою. Переніс обережно на ліжко. Страх холодними щупальцями заповзає у скроні, і вони пульсують, готові вибухнути. Хтось вдерся в майстерню і… Взяв Аліну за руку, намацав пульс. Ху! Жива.
— Доню! Дитинко, що з тобою? — шепоче збентежений батько.
— Аліна насилу відкриває очі:
— Я сплю. Дуже втомилася. Побесідуємо пізніше, татку, — і, повернувшись на бік, солодко засопіла.
Злість на Аліну охоплює чоловіка. «Вона п'яна». Нахилився над донькою, але щонайменшого запаху алкоголю чи перегару не відчув. «Тоді наркотики». Обдивився руки доньки, шукаючи знаки від уколу. Не знайшов. Слава Богу! Перебирав у голові варіанти. Невже обкурилася? Це також видавалося малоймовірним. Ні запаху, ні попелу.
Аліна не вважалася ніколи особливо педантичною господинею, однак підтримувала завжди менш-більш пристойний порядок. Що тоді означає весь цей шарварок? З Василя градом котиться піт — через спеку, через розгардіяш у майстерні, через розгубленість. У кімнаті гаряче, мов на пательні. Згадав, що так і не відчинив вікна.
— Так краще! Ох, що ж це твориться? Може, Ірина має слушність? Це я в усьому винен. Я. Вона ще така юна.
Василь відвертається від вікна. Чи готовий він прийняти найжахливішу правду? І зашпортується на думці. Стоїть, спантеличений, сам не знає скільки. Не ладен ворухнути ні рукою, ні ногою. Те, що він бачить перед собою, прекрасне.
Таким приголомшеним він у своєму житті був лишень двічі. Коли малим батько, радянський дипломат, взяв одного разу із собою у Францію. І вони пішли на екскурсію в Лувр А там він зустрів її, сумну жінку із зачудованим усміхом на устах, який щемким серпанком ніжно вливається в серце. Він бачив її репродукції в каталогах, в енциклопедіях, на плакатах. Та це не вона, лише її тінь.
— Багато чути й читати — не означає пізнати, синку, так говорив його тато.
І тоді він зрозумів зрештою, що означає — пізнати. Якби навіть Да Вінчі не написав нічого, окрім своєї «Мони Лізи», — цього виявилося б достатньо, щоб залишатися генієм. Вона перевернула світ хлопця, зробила іншим. Не знати, чи кращим, та іншим.
Вдруге Василь перебував у такому стані, коли вперше взяв на руки свою крихітку Алінку. Маленький рожевий пуп'янок тягнув до нього свої рученята й із замилуванням зазирав у душу, вже люблячи без зобов'язань і настанов, без високих слів.
І ось тепер — це втретє.
Перед ним на мольберті стояла картина. Грозова ніч, кудлаті хмари сердито снують небом, і цю пекельну чорноту роздирає навпіл, освітлюючи те, що приховує злодійка ніч. На горі стоїть самітна постать жінки, яка, піднявши над собою руки, міцно стискає щось у кулачках. Через завісу дощу, який починається разом із блискавкою, важко роздивитися, що це, тільки видно, як струмки води течуть по вродливому юному обличчі. А може, це сльози. Кожна краплинка, кожна складочка на обличчі ночі досконало виписані…
Коли перше оторопіння минає, він усвідомлює, що перед ним шедевр. Кожен із його знайомих художників мав би за честь (славу та гроші) мати у своєму доробку хоча б натяк на таку картину. Це написала його донька. Він уперше за багато років плаче, і чи не вперше в житті — від щастя.
…Коли Аліна розплющила очі, вже світало і ще не зовсім розвиднилося. Який сьогодні день? Почувалась, наче після грипу. Її здивувало, що біля ліжка на розкладачці хтось спить і навіть похропує. Аліна навшпиньки підійшла й зазирнула в обличчя хропунові. Тато. Дівчина здивовано стенула плечима й пішла робити каву, пробурмотівши собі під ніс:
