На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (лучшие книги TXT) 📗
Так уже вийшло. Я не винен. Ніколи не знаєш, куди заведе тебе довга дорога…
23 січня 2012
Отжіваронґо, Намібія
Частина І
Єгипетська революція
Каченята серед Мордору
Справжній мандрівник не шукає легких шляхів. Я навмисно уникаю ходжених стежок і вичищених до огидного блиску курортів. Країна цікава мені тільки тоді, коли в ній можна знайти щось оригінальне, нетипове, приголомшливе і небезпечне. Через це спочатку моє рішення податися в Єгипет викликало подив. А й справді, що там нового і небезпечного? Я зовсім не заперечую монументальності пірамід, величі древніх храмів у долині Нілу, краси пляжів і лагун Червоного моря. Все це цікаво. Проте перелічені місця аж надто доступні і до жаху популярні серед туристів-матрацників. «Нічого небувалого в сучасному Єгипті не знайти», – переконували мене товариші.
Вони помилялись. Дуже сильно помилялися. Навіть у затоптаному туристами Єгипті є за чим пополювати справжнім шукачам пригод. Поряд із люксовими готелями і монументами давньоєгипетської культури в Єгипті є безкрайня Сахара…
Сахара – найбільша пустеля на планеті Земля. Вона займає всю Північну Африку, від Атлантичного океану на заході до Червоного моря на сході. В межах Єгипту Сахара носить назву Західної пустелі. За іронією долі Західною пустелею назвали східну частину Сахари. Таке неузгодження виникло через те, що Північно-Східну Сахару в світі заведено називати Лівійською пустелею. В той же час чимала частина цієї пустелі пролягає по єгипетській території. Ясне діло, єгиптяни не вельми полюбляють величати свою пустелю Лівійською. От вони й вирішили пустелю на східному березі Нілу називати Східною, а ту, що простягається на заході, відповідно, Західною. Нині територія на схід від найдовшої річки світу покремсана густою сіткою доріг і поцяткована безліччю невеликих поселень, через що вже давно не вважається пустелею. Назва «Східна» за нею не закріпилась. На захід від Нілу, навпаки, простяглася реальна пустка з мертвими скелями, похмурими проваллями і хвилеподібними дюнами. Тут назва «Західна пустеля» є більш ніж доречною. Ось так наперекір здоровому глузду Східна Сахара стала називатися Західною пустелею.
Чимала частина цієї території не просто безлюдна, а повністю позбавлена засобів для життя. Єдиними місцями, придатними для існування людей, є п’ять оаз, віддалених одна від одної на сотні кілометрів. Острівці зелені мають назви (в порядку віддаленості від Нілу): Аль-Харґа, Дахла, Фарафра, Бахарійя та Сіва. Перші чотири заселені нащадками кочівників-бедуїнів. В останній, Сіві, що знаходиться аж під кордоном із Лівією, живуть мозамбіти – гонорове берберське плем’я, котре навіть у ХХІ столітті спромоглося зберегти неторканими власні традиції та звичаї.
Загалом я пробув у Єгипті тридцять п’ять днів, із яких лиш десять пішли на відвідини храмів. Решту часу провів у Західній пустелі, об’їхавши оази. Анітрохи не пожалкував. Сахара ховає у своєму лоні надзвичайні місця. Я дізнався про загадкові крейдяні скульптури Білої пустелі, бачив нашпиговану понурими конусоподібними пагорбами Чорну пустелю, гуляв у пальмових гаях, які захищають оази від всепоглинаючого піску, відвідав кришталево чисті озера Сіви і навіть забирався вглиб Великого піщаного моря – найбільшого скупчення піску на планеті Земля, таємниця походження якого донині не розкрита. У це важко повірити, проте жодна інша природна зона, навіть тропічні ліси, не може похвалитися більшою різноманітністю природних ландшафтів!
Найбільше запам’яталась курйозна пригода, що трапилася на межі Білої та Чорної пустель.
Біла пустеля всуціль укрита кремово-білим шаром крейди. На цьому білому «килимі» розташувалося скупчення крейдяних і вапнякових формацій, що нагадують не то печерні сталагміти, не то фігури фантастичних істот, котрі з невідомих причин затверділи і зрослися із землею. Якби не побував там, то нізащо не повірив би, що такі пейзажі існують на планеті Земля. Вчені досі сперечаються з приводу того, як сформувалися фігури Білої пустелі. Одні доводять, що крейда була там споконвіку, а загадкові формації утворилися завдяки частим піщаним бурям, які видували найбільш крихкі шари крейди. Інші стверджують, що плато на північ від оази Фарафра – це рештки древнього моря, оскільки крейдяні скелі нібито схожі на дно океану.
Поряд із Білою пустелею знаходиться її антипод – Чорна пустеля. У Білій, куди не глянь, погляд натикається лише на біле. Де-не-де між крейдяними колосами пробиваються «калюжі» жовтого піску. В Чорній – усе навпаки. Земля до обрію всіяна дрібним чорним камінням. Місцями камені формують конусоподібні пагорби, що надають краєвиду лячно-сюрреалістичного відтінку. Німець, із яким ми заприятелювали у Фарафрі і мандрували разом до Бахарійї, порівняв цю пустелю з Мордором, описаним у трилогії «Володар перснів».
…Ввечері 18 січня, на третій день перебування у пустелі, ми їхали на північ до оази Бахарійя. Було нас троє: я, німець і бедуїн-водій. Час пізній, сутінки помалу обволікали небо сірістю. Втомлений багатоденним перебуванням у пустелі, я куняв. Аж раптом очуняв від того, що водій ураз загальмував. Вискнули гальма, порснула з-під коліс курява, а я, не встигши зреагувати, ледь не гепнувся макітрою об лобове скло машини.
– Що за жарти? – репетую на араба, але тут-таки стуляю писок, оскільки бачу перед капотом те, чого не мав би бачити. Взагалі.
У запиленому світлі фар переминалися з лапки на лапку декілька пухнастих каченят. І це в самому серці Сахари! За сотню кілометрів від найближчого житла!
Бедуїн потер очі. Німець зробив те ж саме. Ми перезирнулися, щоб переконатися, що бачимо одне й те ж. Зрештою вибрались із джипу і переловили каченят. Не лишати ж їх на розтерзання сонцю! Закинули птицю в багажник і рушили далі.
Темніло. На конуси світла, що витикались над бампером, насідала пітьма. Несподівано шофер знову загальмував. Так само стрімко, як і минулого разу. Цього разу я не лаявся. Ми завмерли і, витягнувши шиї, витріщались на поганючу дорогу. На потрісканому асфальті тісною купкою розташувалася… нова група жовтих, мов спілі лимони, каченят.
– Це неможливо, – шепочу я, перелякано зиркаючи на водія, – у нас галюцинації від утоми…
– Ми на сонці перегрілись, чувак! – схопився за голову німець.
Коли шок трохи стих, ми висковзнули з джипу і знову взялися гасати за каченятами. Зловили, закинули до першої партії і поїхали. Я вирячувався в темряву, коли з жахом зрозумів, що повсюди довкола нас – і зліва, і справа, й попереду – пустеля кишить каченятами. «Я з’їхав з глузду! Двинувся! – неприємна думка пекучою кулею протнула мозок. – Це не просто перегрів. Це дурка. І ми всі помремо. Точно!» Бедуїн перелякано лупонув по гальмах і у відчаї затулив обличчя руками.
Зненацька я розрізнив відблиски фар зустрічного авто. Темно-зелений пікап ривками їхав нам назустріч. Під час зупинок з кабіни виплигував розлючений, наче ведмідь, бедуїн, лаявся страшними матюками і кидався туди-сюди поміж чорного каміння. Збирав каченят.
Скоро він під’їхав і повідав нам свою трагічну історію.
Як виявилось, араб віз до себе додому в Бахарійю цілий кузов дерев’яних кліток з… каченятами. Клітки були високими, однак не мали кришок. Розігнавшись на паршивенькій пустельній дорозі до 100 км/год, цей безталанний товариш не помітив, що його авто добряче розтрясло. Каченята застрибали в унісон, по тому, говорячи технічними термінами, увійшли в резонанс з вібруючими клітками і стали активно покидати транспортний засіб. Горе-шофер спохватився лиш тоді, коли половина крячат успішно десантувалася з кузова.
Поставивши машини поперек дороги, араби ввімкнули дальнє світло і взялися ловити птицю. Давлячись від сміху, ми з німцем допомагали їм.
«Бедуїнські» оази (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені асфальтованою дорогою. Шосе починається в Асіуті на березі Нілу, йде на південь до Аль-Харґи, завертає на захід до містечка Мут (Дахла), після чого, роблячи величезну дугу, повертає на північний схід, проминає Фарафру і Бахарійю і тягнеться аж до Каїра.
