Гробниці Атуану - Ле Гуин Урсула Кребер (читать книги онлайн без .txt) 📗
Утім, Арха після Ритуалу, як завжди, подалася до Малого Дому, де вона ночувала сама. Нічний легіт приємно торкався її чола. У чистому весняному небі густо, наче стокротки на смарагдовому моріжку, висіялися зорі. Але дівчинку не обтяжували спогади про квіти чи зелені галявини. Та й у небо вона не дивилася.
— Агов, мала!
— А-а-а... Це ти, Манане?.. — мляво озвалася Арха.
З темряви виринула дебела постать стражника. Його лиса голова виблискувала під зоряним небом.
— Тебе покарали?
— Ти ж знаєш, що мене не можна карати.
— Що правда, то правда.
— У них на мене рука не підніметься! Вони не сміють!
Здоровенний, вайлуватий стражник завмер, опустивши руки. Коли він підійшов ближче, Арха відчула запах дикої цибулі, яким сьогодні відгонила просякла потом і шавлією Мананова сутана.
— Хай-но тільки спробують мене зачепити! Я — Арха! — пронизливо та гнівно вигукнула дівчинка і несподівано заридала.
Манана не здивував цей вибух почуттів, він лагідно пригорнув малу до себе, погладив її заплетене волосся.
— Ну годі, годі, бджілко!..
Хрипкий голос старого відлунював у його широких грудях. І хоча сльози дівчинки незабаром висохли, однак вона продовжувала тулитися до Манана, немов боялася впасти.
— Бідолашка, — зітхнув стражник і, підхопивши малу на руки, поніс до Малого Дому. Біля порога він опустив її на землю.
— З тобою все гаразд, крихітко?
Арха мовчки кивнула і зникла у темряві за дверима.
В'ЯЗНІ
Косіль важко ступала коридором Малого Дому. Небавом її висока огрядна постать заступила двері кімнати. Приклякнувши на одне коліно, жриця схилила голову (при цьому на її гладких круглих боках одразу випнулися широкі брижі сала).
— Повелителько...
— Що сталося, Косіль?
— Досі мені доводилося дбати про деякі речі, що стосуються Храму Безіменних. Але тепер, я гадаю, вже настала пора перекласти Ці обов'язки на твої плечі. Звісно, якщо ти не проти.
Здавалося, Арха усім своїм єством поринула в роздуми. Та насправді в її голові не промайнуло жодної думки. А втім, незабаром незворушний вираз зверхності й погорди щезнув з обличчя юної жриці. Не без лукавства, вона запитала:
— Натякаєш на Лабіринт?
— Ні, туди ми поки що не підемо. А от навідатися до Підмогилля нам з тобою доведеться...
У голосі Косіль відчувався страх. Хоча, звісно, вона могла й удавати переляк, аби тільки наполохати Арху. Дівчинка спокійно підвелася і байдужно промовила:
— Дуже добре.
Але насправді, йдучи слідом за жрицею Богокороля, Арха аж нетямилася від утіхи: "Нарешті! Нарешті я побачу свої володіння!"
Нещодавно їй виповнилося п'ятнадцять. Більше року минуло відтоді, як вона стала повновладною Єдиною Жрицею Гробниць Атуану, верховною черницею Карґадського королівства, з якою мусив рахуватися сам Богокороль. Тепер усі ставали перед нею навколішки — навіть похмура Тар і Косіль. Усі ставилися до неї з підкресленою шанобою. Але загалом усе це мало що змінило у її житті — воно повернулося у звичне річище відразу ж після церемонії посвячення. Арха й досі пряла вовну, ткала чорне полотно, молола борошно, брала участь у відправах. Щовечора вона разом з усіма співала Дев'ять Гімнів і благословляла на ніч двері, а двічі на рік, окропивши козячою кров'ю брили Гробниць, витанцьовувала перед Порожнім Троном танці Темного місяця. Так промайнув цілий рік. І був він, як дві краплі води, схожим на попередні. Та невже й решту свого життя вона проведе так само?
Часом ця думка навіювала дівчині таку тугу, що їй ставало моторошно. У такі хвилини вона розуміла, що мусить з кимсь поділитися своїми переживаннями, бо інакше збожеволіє. Гордість не дозволяла їй бути щирою з ровесницями, а обережність заважала спілкуватися зі старшими жінками. Тож Арха почала розмовляти з Мананом. Її не лякало, що він знатиме про неї зайве. І, зрештою, старий зумів розрадити свою улюбленицю.
— Знаєш, бджілко, — почав Манан, — багато років тому, ще до того, як чотири Карґадські острови об'єдналися у королівство, у наших краях владарював Богокороль, але, окрім нього, було багато інших, менш могутніх королів, королевичів і просто вождів, які постійно сварилися між собою. І от одного разу всі ці правителі вирішили зібратися тут, на Атуані, щоби припинити чвари. Прибули можновладці і з Kapeґo-Ату, і з Атніні, і навіть з Ґур-ат-Ґуру, — одне слово, всі вожді та королі зі своїми слугами та вояками. Владарі хотіли дізнатися, як їм жити далі. А ти звернулася за порадою до Безіменних, танцюючи перед Порожнім Троном. Це було дуже давно... Згодом Жерці-Королі підкорили собі весь Kapero-Ат, а невдовзі їхня влада поширилась і на Атуан. Зрештою, через якихось чотири чи п'ять поколінь Богокоролі стали єдиними володарями всіх чотирьох земель Карґаду. Бачиш, як усе змінилося? Нині Богокороль може сам позбутися неслухняного вождя й одноосібно владнати будь-яку суперечку. Адже він — не лише людина, а й Бог! І тепер йому не конче щоразу радитися з Безіменними...
Дівчина замислилася. Тут, у цьому відлюдному місці, де від сотворіння світу мало що змінилося, плин часу мав другорядне значення. Арха почувалася незатишно, усвідомлюючи, що життя не стоїть на місці, а на зміну давнім звичаям приходять нові порядки.
— Сила Богокороля — мізерна у порівнянні з тими Силами, яким служу я! — насупившись, відповіла Арха.
— Авжеж... Звичайно... Але, любонько, мабуть, все-таки не варто постійно на цьому наголошувати. Будь розсудливішою!
Перехопивши погляд Мананових карих очиць, Арха подумала про Косіль, Верховну Жрицю Богокороля, і зрозуміла, куди хилить голомозий стражник.
— Але ні король, ані його підданці вже давно не приходять поклонятися Гробницям. Сюди взагалі ніхто не приходить.
— Зате Богокороль присилає на Атуан жертовних в'язнів. Отже, він пам'ятає про Гробниці. І про дари для Безіменних також...
— Ха! Які там дари! У храмі Богокороля пахне трояндовою олійкою, там щороку наново фарбують стіни, а вівтар оздоблений щирим золотом! Не порівняти з убозтвом Тронної Зали — дірява стеля, порепані стіни, смердить мишачим послідом... Але Гробниці переживуть і Богокороля з його пишними храмами, і всіх тих, хто владарюватиме після нього. Тронна Зала — то центр усього сущого!
— Так, вона — центр усього сущого.
— А ще в підземеллі Гробниць зберігаються незліченні скарби. Мені про них Тар оповідала. Там стільки різного добра, що вистачило би наповнити хоч десять храмів Богокороля! Адже золото й інші щедрі пожертви стікалися сюди віками... І все це багатство поховане у підземних коморах і скарбницях. Мене ще туди не водили, але я однаково знаю, як виглядають ці таємні сховища. Вони є скрізь — і під Тронною Залою, і в інших закутках Гробниць. Їх з'єднують тунелі Лабіринту — велетенського міста мертвих, у якому повно золота, старовинної зброї та обладунків, а ще більше — порохнявих кісток і років безмовної темряви.
Арха говорила так, ніби перебувала в стані трансу. Манан не зводив із неї очей. І хоча на його обличчі завжди читався боязкий смуток, проте зараз стражник виглядав іще сумнішим, ніж зазвичай.
— Так, — погодився він, — і ти — володарка всього цього. Мертвих кісток і безмовної темряви...
— Але поки що мені показали тільки те, що знаходиться на поверхні. Я й досі не знаю дороги до підземних скарбниць, хоча іноді мені натякають про їхнє існування. Годі вже поводитися зі мною, як з дитиною! Я хочу нарешті побачити свої володіння!
— Ти справді ще надто юна, — хрипко промовив Манан. —Але хтозна, може, вони бояться ще чогось... Так чи інакше, а Гробниці належать тобі. І кожен смертний у твоєму храмі мусить уважати, щоб не розгнівати Безіменних.
Арха мовчала, хоч її обличчя пашіло від збудження. Манан знову показав їй життя з несподіваного боку. Тар і Косіль завжди видавалися такими грізними — дівчина й не уявляла, що вони можуть чогось боятися! І все ж Манан мав рацію: жриці з острахом ставилися до сил, яким служила вона, Арха, й намагались уникати володінь пітьми, щоб не потрапити у пащу Безіменних...
