Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович (книги без сокращений TXT) 📗
— Новенькі, — закричав «капо», вимахуючи палицею, — старости вам покажуть місця роботи. Не пробуйте огинатись! Перекурювати не раджу!
Бояк повів полонених з свого барака вниз. У багатьох місцях громадились купи каміння — то на світанку потрудилися підривники.
— Хлопці, розкладай дошки, готуй тачки, — скомандував Бояк. Підійшовши до Михайла, прошепотів: — Та не надривайся, бо швидко хана. Кладіть поменше, а то очі на лоба випре! Ось вам тачки, молоти, кирки. Оце ваше місце, а туди возити і скидати в машини…
Полонені розбрелися по каменоломні. З’явився поміж камінням химерний візерунок дощок. Завуркотіли машини, стогнучи, під’їжджали до пунктів вантаження.
— Ну що? — зітхнув Михайло. — Я перший. Вантажте, хлопці, пора!
Він схопив тачку за ручки. Свамі з Гаррі вкинули йому кілька каменів. Михайло штовхнув тачку, вона хиталася, вихляла, не хотіла їхати рівненько.
— Дай сюди, — сказав Гаррі. — Мені доводилося…
Він звично покотив тачку по дошках до машини, вивернув вантаж у кузов самоскида, повернувся назад.
— Я так не вмію, — позаздрив Михайло.
— Навчишся, — кинув Бояк, пробігаючи мимо. — І не хочеш, а навчишся. Шуруйте, братці, тільки не перевантажуйте!
Зійшло над горами сонце. Дихнув теплий вітер. Стало душно. Машини здіймали над котловиною куряву, стало важко дихати. Полонені пороздягалися, тіла блищали від поту. Михайло мінявся з Гаррі — вони вантажили машину, не доручаючи тачку Свамі: дуже тендітними здавалися руки й обличчя індуса поряд з таким грубим знаряддям. Звідкись раптово з’явився «капо», мовчки поглянув на їхню групу, затримав погляд на Свамі, нічого не сказав, пішов геть.
Михайло відчував велику втому, хотілося їсти, ноги й руки гули від страшної напруги. Сісти б перепочити! Спробуй! За це палиця «капо» вже падала на голови кількох полонених, розсікаючи до крові тіла нещасних людей.
Михайло трохи перепочивав, спираючись на держак лома. Та минала хвилина, машини підкочували до горбка, і треба знову вантажити в тачку остогидле каміння, везти по хистких дошках.
Хвилина за хвилиною. Година за годиною. Скажений ритм зморював, перед очима пливли барвисті кола, піт заливав очі. Гаррі витер долонею сіре обличчя, прошепотів:
— Камради! Надовго нас не вистачить…
— Тихо, — зітхнув Михайло.
— Будемо думати, — сказав індус. — Крім рук, у нас є ще голова…
— І я так гадаю, — зрадів Гаррі. — Невже пропадати в цій ямі? Десь наші хлопці трощать цих бошів, а ми…
— Цс-с, — благально зашипів Сагайдак. — «Капо» недалеко. Чи ти хочеш в перший день…
Здалеку почулася сирена. Над каменоломнею покотився задоволений гомін. То був сигнал обіду. По крутій стрічці дороги піднімалася машина, за нею котилася похідна кухня. Вона зупинилася, полонені потяглися до неї.
— Я принесу, — сказав Михайло.
Він схопив миски, помчав до гурту. Став у чергу. На обід був рідкий борщ рудого кольору і соєва запіканка. Михайло поставив миску на миску, покрив їх згори покришкою, склав на ній хліб та сою. Обережно переступаючи з каменя на камінь, поніс довгожданий обід друзям.
Свамі розділив борщ між товаришами, собі взяв хліб та половину сої. Михайло знову заперечував, індус строго зауважив:
— Покиньмо етикет. Я сказав один раз. Мені досить того, що я залишаю. А вам — ні…
Михайло і Гаррі жадібно поглинали тепле вариво. Свамі присів біля каменя, спокійно, недбало жував шкуринку хліба, запиваючи її водою з пляшки.
Американець оглянувся довкола, витрусив десь з кишені драного френча сигарету, чиркнув картонним сірником, смачно затягнувся ароматним димком.
— Доки перерва, розповідай про себе, Рішідева. Твоя черга. «Капо» далеко, послухаємо…
— Хай буде так, — згодився індус. — Я розповім…
Рішідева задумався, погляд його став відсутній, мова пливла швидко, гармонійно. Здавалося, минуле воскресало перед ним, і він бачив його наяву, — дивовижна гама почуттів відбивалася на тонкому одухотвореному обличчі.
— Я народився в маленькому сільці над Гангом, недалеко від Гайя, священного місця буддистів. Батьки — правовірні браміни, але дуже бідні. Ми мали нужденну хатину, шматочок землі. З того й жили. Та ще батько служив у місцевого поміщика, допомагав йому записувати необхідні розрахунки, читав священні книги.
Мені дали релігійну освіту. Потім — коледж європейського типу в Бенаресі. Вихор нових понять вривався до свідомості, входив у конфлікт з батьківською вірою, з традиціями, з інерцією розуму. Я опинився на роздоріжжі. Багато молодих індусів легко рвали з філософією древності, сміялися над богами, над ритуалами, над традиціями. Вони беззастережно приймали культуру Європи, а разом з нею атеїзм, техніцизм, зневагу до свого, правічного, індійського… Про людське око вони ще служили пуджу, тобто молилися, вдавали з себе вегетаріанців, трималися кастових звичаїв, але, збираючись на вечірки, відкидали удавану смиренність і їли м’ясні страви, пили спиртне, палили тютюн, вживали наркотики.
— А ти? — поцікавився Гаррі. — Ти залишився святенником?
— Я ніколи не був святенником, — серйозно сказав Свамі. — Та я не міг стати й циніком. Мене тривожила з дитинства одна-єдина думка: знайти правду, істину. Не можна жити, не шукаючи істину. Я не міг прийняти європейські ідеї повністю: в них було багато поверхового, несерйозного, механістичного. Окрім того, європейська цивілізація несла з собою неволю, цинізм, сваволю. А наші традиції зберігали в таємних переказах і традиціях прекрасні зерна знання, давали надію на велике пізнання. В Індії можна було не тільки прочитати про великих сподвижників та героїв, але й зустріти живих проповідників істини в сучасності. Ще були живі люди, які знали Вівекапанду та Рамакрішну, ще можна зустріти Тагора, ще ходить по індійській землі Махатма Ганді…
— Мені соромно, але я не знаю жодного з них, — сказав Михайло. — Хто такий Рамакрішна, Вівекананда?
— Я читав дещо, — озвався Гаррі. — Ромен Роллан писав про них. Дуже сердечна повість. Тільки ж я гадаю, що це містика, красива казка.
— Краще чудова казка, ніж реальний злобний світогляд, — сумно сказав Свамі. — Я тобі скажу кілька слів про них. Рамакрішна брамін, як і я. Ще змалку він палко віддався дуже цікавій ідеї — добратися до суті всіх учень, збагнути, в чому їхня цінність? І хто з проповідників — сучасних чи минулих — говорив правду? За ким можна йти? Він мучився тими думками, старанно заглиблювався у світ різних релігійних ідей, відшукував усе, що в них є найкраще. У нього з’явилися вчителі, вони допомогли йому. Я не можу тепер розповісти всього, але Рамакрішна досягнув надзвичайного результату. Він виявив, що світ даремно розділений. Кожна людина, всі учення рано чи пізно приходять до однієї й тієї ж ідеї — до єдності світу. Рамакрішна почав проповідувати вчення єдності. В нього з’явилися учні, послідовники. Найсильнішим з них став Свамі Вівекапанда — великий реформатор і філософ. Він потряс Індію. Він змусив її прокинутись. Він сказав, що ми довго спали, що пора прокинутись і стати мужніми й сміливими. Він сказав, що єдиний бог, якого він визнає, — це поневолені всіх народів. Хто служить людям — той служить богові…
— То він комуніст, — вдоволено сказав Михайло. — Який же він віруючий?
— Тс-с, — пригнувшись, зашепотів американець. — Ти здурів. Не промовляй цього слова. Почують — амба.
— Не почують, машини гримлять. Свамі, далі, далі…
— Я захопився ідеями Вівекананди. Познайомився з місією Рамакрішни, з його послідовниками. Я бачив уявно шляхи синтезу, які приведуть до відродження моєї Індії. Ті шляхи були в поєднанні всього найціннішого, що дала світова наука. Сучасна й минула, древня філософія і теперішня, техніка і йога. Неможливо летіти птахові на одному крилі, так і людство не розів’ється, відки-даючи тисячолітні досягнення древніх. Індія занадто захопилася трансцендентним, Європа глибоко загрузла в техніцизмі. І там і тут — тупики. Я вирішив оволодіти науковою думкою Заходу і глибоко вивчити йогу. Доля послала мені гуру-вчителя. В Сіккімі, на лоні величних гір, в тихому ашрамі я вивчав йогу…
